загрузка...

Історія Австрійської імперії надзвичайно цікава для нас, зокрема з огляду на те, що з нею тривалий час було пов’язане життя значної частини нашого народу.

Дивно, але шкільна програма мало уваги приділяє ранній історії Габсбурзької монархії. Тож доцільно на початку статті з історії Австрійської імперії у XVIII столітті (яка, сподіваємося, зацікавить читачів і допоможе їм у підготовці уроку із всесвітньої історії у 8 класі) коротко, у формі історичної довідки, нагадати про основні етапи формування цієї держави.

СТАНОВЛЕННЯ ІМПЕРІЇ

Габсбурги, старовинний графський рід, у середньовіччі були не більш як другорядними німецькими князями, що володіли невеликими землями в Ельзасі та Швейцарії. їхній злет почався, коли в 1273 році Рудольфа Габсбурга було обрано імператором Священної Римської імперії. Опинившись на троні, він, а згодом і його нащадки всі свої зусилля спрямували на розширення своїх володінь. Початок був покладений війною 1276 року, коли Рудольф розгромив чеського короля Пшемисла II. Пшемисл II був змушений відмо-витись від Австрії, Штірії, Карінтії й Крайни, і ці землі стали спадковими володіннями Габсбургів, основою їхньої могутності. У XV столітті, в умовах зростання турецької загрози, були об’єднані угорська і чеська корони, а з Максиміліаном Габ-
сбургом було укладено угоду про успадкування престолу. Згодом, після катастрофи під Мохачем, влада над частиною Угорщини і Хорватії перейшла до Фердинанда Габсбурга. Паралельно Габсбурги крок за кроком позбавля-
Марія-Терезія
ли чеські землі ознак державності. Остаточний крах чеської державності настав після битви під Білою Горою (1620) — влада Габсбургів і тут стала повною. В наступні часи територія імперії зростала в ході війн з Османською імперією. На XVIII століття до її володінь увійшли решта Угорщини (Карловацька угода 1699 p.), Трансільванія, частина Боснії й Сербії (Пожаревацька угода 1718 р.). У XVIII столітті збільшення володінь тривало (Західна Україна, деякі італійські землі).

Втім, сербські й боснійські землі були втрачені у війні з турками 1739 p., а Сілезія — у війні з Пруссією 1745 р.

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ У XVIII ст.

До XVIII століття державно-правова ситуація в землях імперії була дуже різнорідною, оскільки приєднувались території з різними мовами, економіками, державними традиціями. Тривалий час Габсбургам доводилось миритися з такими різними статусами різних земель. Так, приміром, їм не вдалося перетворити землі колишнього Угорського королівства на свої спадкові володіння, тобто на складову Австрії — формально вони вважались угорсько-хорватсь-кими королями. Таким чином, управління різними землями мало переважно характер особистої унії.

Ситуація стала мінятися, коли за правління Карла IV була прийнята «Прагматична санкція» (1713). Це, по суті, був закон про спадкування престолу. Головним його змістом були неподільність і спадковість володіння як за чоловічою, так і за жіночою лінією. «Прагматичну санкцію» прийняли сейми земель імперії, зокрема й Угорщини. Сейм Угорського королівства також проголосив неподільність усіх земель королівства в складі володінь Габсбургів. Трансільванії було надано ранг великого князівства. «Санкція» зберігала свою силу аж до розпаду Австро-Угорщини в 1918 році.

Наступні роки, згідно із «Санкцією», всі провінції визнали спадкоємицею престолу Ма-рію-Терезію (Карл не мав синів). Єдиної адміністративної системи у XVIII столітті не існувало. Ка-рінтія, Штірія, Крайна мали ста

тус так званих спадкових земель. Чехія, Моравія і Сілезія складали територію корони Св. Вацлава. До Угорського королівства крім власне Угорщини входили Хорватія, Словакія, Закарпаття. Галичина і Буковина становили окреме утворення — Королівство Галиції та Лодомерії. Прикордонні з Османською імперією території перебували під прямим управлінням з Відня. У XVIII ст. Габсбургам бракувало сильних централізаторських установ, необхідних для уніфікації управління. Вони, звичайно, розуміли, що це породжує небезпеку нестабільності. Марія-Терезія, долаючи опір місцевого дворянства, створила канцелярії місцевої влади і збільшила кількість чиновників. У 1782 р. була проведена адміністративна реформа: управління спадковими землями і Королівством Галиції та Лодомерії було централізоване у новій Об’єднаній чесько-австрійській надвірній канцелярії. Замість 12 провінцій було утворено 6 губерній. В Угорщині після бурхливих обговорень і заворушень зрештою залишили стару систему поділу на комітати, а імператор Австрії (Леопольд) був увінчаний угорською короною. В Хорватії централізаторська політика привела до істотного зменшення ролі місцевого сабора (зборів) і бана (намісника) — верховним правителем тут був імператор.

Коли до складу імперії Габсбургів увійшли західноукраїнські землі, їх управлінням стала займатися чесько-австрійська надвірна канцелярія. Існував також місцевий становий сейм — як дорадчий орган.

МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ. ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НАРОДІВ ІМПЕРІЇ

Національна політика Габсбургів різко контрастувала з національною політикою ще однієї значної імперії — Російської, їхня держава була імперським утворенням, у якому тільки великих народів було більше десятка. Жоден з них не мав в імперії абсолютної більшості — відповідно, й жодна національна культура не була визначальною. В Російській імперії, як відомо, російська культура переважала абсолютно. Можна сказати, що в габсбурзькій імперії найвпливо-вішою нацією були австрійці, й тому німецька мова переважала серед чиновництва і в армії. Але
тут не було нічого схожого з тією лютою політикою насильницької русифікації, яку здійснювала Росія. В принципі не було серйозних перешкод, принаймні на державному рівні, для розвитку, національних культур народів імперії. Тож не дивно, що коли в новітні часи розпочався процес національного відродження, він повною мірою проявився і на теренах Австрійської імперії.

Найрозвиненішим економічним регіоном імперії були землі колишнього Чеського королівства. В останній третині XVIII століття тут розпочався промисловий переворот, були закладені підвалини розвитку важкої промисловості. В сільському господарстві почали застосовувати прогресивні методи господарювання. У політичній царині коронування Леопольда II чеською короною підтвердило визнання державно-правової цілісності чеських земель.

Всі ці чинники прискорили зростання національної свідомості чехів. Особливістю Чеського королівства була наявність значного німецького населення, що проживало компактно, зокрема у великих містах, і займало провідні позиції в управлінні й економіці. Серед еліти переважали іноземці чи онімечені чехи.
Чеська мова мала статус другорядної й зберігалася переважно в середовищі робітників, селянства і нижчого духовенства.

Відсутність національної державності та панування іноземців призвели до занепаду чеської культури. Певні позитивні зрушення
проявились у другій половині XVIII ст. і були пов’язані з поширенням ідей Просвітництва. Представники інтелігенції, спочатку дуже нечисленні, обговорювали проблеми національного життя і намагались популяризувати історію та культуру Чехії. Культурна й мовна ситуація була дуже складною. Характерною є фраза, вимовлена одним з ентузіастів чеського відродження на чергових зборах: «Ех, браття! Якби зараз упав дах, то і всього чеського народу не стало б!»

Філолог Й.Добровський у своїх творах звернув увагу на розвиненість чеської народної мови. Ю.Юнгман пропагував ідеї піднесення національної свідомості чехів. Він був автором фундаментальної праці «Історія чеської літератури». Ці та інші так звані «будителі» вели культурно-про-світницьку роботу, привертали увагу до минулого чехів, народної мови і звичаїв. Це стимулювало виникнення організацій, які об’єднували прихильників національного відродження — зокрема Королівського наукового товариства (1784). 1792 р. в Празькому університеті було засновано кафедру чеської мови.

В наступні десятиліття національний рух набуває політичного характеру: поряд із культурницькими з’являються вимоги національного визволення. Дуже легко знайти спільні риси у процесах відродження чехів і українців, яке почалося дещо пізніше і взяло за взірець чеський досвід.

На відміну від чехів, словаки не мали навіть формальних атрибутів автономії. їхня етнічна територія була частиною угорської, а в органах місцевого самоврядування угорці панували повністю. Тому їхній шлях був довший, а завдання — складнішими. Словацький національний рух виник у 1780-ті pp. і також був пов’язаний з просвітницькою суспільною

В імперії Габсбургів державною релігією вважався католицизм, і він користувався підтримкою держави. Крім того у габсбурзь-ких володіннях, на відміну від інших держав, церква була повністю підпорядкована владі монарха. Він сам призначав єпископів і контролював вибори настоятелів монастирів.
думкою. Його представники звернули увагу передусім на вивчення словацької історії та формування літературної мови. Антон Бернолак запропонував нову норму літературної мови на основі західнословацького діалекту. Правда, багато словаків продовжували користуватися чеською мовою і відстоювати концепцію національної, культурної й мовної єдності чехів і словаків. Ю.Папанек в 1780 році створив першу працю з історії словаків. В 1784 році було засноване Словацьке наукове товариство.

Зовсім іншого рівня завдання ставили перед собою угорський і польський національні рухи. Ці народи ввійшли в державу Габсбургів відносно пізно, а головне, мали давню і тривалу традицію національної державності, на відновлення якої й були спрямовані їхні зусилля.

В мовному питанні мадяри робили наголос на удосконаленні своєї мови. Публікація «Трагедії Агіса» Д.Башеньєї вважається початком цього процесу. Башеньєї підкреслював необхідність розвитку національної мови («просвіта всякого народу досяжна його
рідною мовою»). Мовне питання використовувалось із політичною метою і було спрямоване на створення однонаціональної держави. Багато хто сприймав возвеличення мадярської мови і мадярський націоналізм як спрямовані проти національних прагнень інших народів — румунів, словаків, хорватів, сербів. Прагнення мадярів до відновлення національної державності повною мірою проявилось у XIX ст., коли вони стали вимагати офіційного статусу для мадярської мови і здійснення гасла «Одна держава — одна нація».

Дуже енергійним було національне відродження румунського народу. І тут воно було пов’язане передусім із мовою. В 1780 році вийшла румунська граматика Самуїла Міку-Клейна. Він же був автором історичної праці «Historia Daco Romanorum», у якій проводилась ідея про спорідненість давніх даків із сучасними румунами. Використовуючи ці «історичні права», секретар трансільванської канцелярії вимагав у петиції 1791 року конституційного визнання румунів четвертою нацією, що населяє імперію.

XVIII століття ознаменувалося і початком національно-культурного відродження хорватів. На нього значною мірою вплинули ідеї Великої французької революції й нетривала окупація військами Наполеона. Хорватський національний рух розвивався в умовах адміністративно-по-літичної роз’єднаності (Хорватія, Славенія, Далмація) і мовної диференціації (офіційні мови — відповідно латинська, німецька, італійська). Хорватський національний рух — ілліризм — запропонував ідею єдності південних слов’ян і утвердження хорватської літературної мови. В 1767 році Матія Релькович видав хорватську граматику, а в 1790 році хорватські делегати державних зборів протестували проти прийняття угорської мови як державної.

У сусідів хорватів, словенців також виник рух за розвиток рідної мови і культури. Початок національного відродження словенців — 1768 рік, коли вийшла «Крайнська граматика» М.Похлі-ка. Він та його однодумці закли-
кали розвивати народну мову і традиції. В поширенні просвітницьких ідей важливу роль відіграла Академія діяльних, учасники якої приділяли значну увагу вивченню словенської мови й історії.

Сербам, що проживали на території імперії, було надано релігійно-шкільну автономію. Вимоги утворення особливої сербської автономної області на чолі з воєводою (звідси походить назва Воє-водіна) були відхилені. Тоді сербські діячі основну увагу також звернули на розвиток мови й освіти. Досифей Обрадович заклав основи сучасної сербської літературної мови. Характерним для сербського культурницького руху було те, що багато його представників були пов’язані із сербською православною церквою.

РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА. КОНТРРЕФОРМАЦІЯ

З XVI ст. в Центральній Європі поширились різні течії протестантизму. В Чехії послідовники Яна Гуса — Громада Чеських Братів — боролися за нову церкву і підтримували боротьбу за національні права. В Угорському королівстві й особливо в Трансільванії міцними були позиції протестантських течій лютеранства, сакраментарства, антитри-нітарства. В Хорватії протестантизм підтримували переважно великі магнати, що розглядали його як засіб послаблення влади Габсбургів.

В імперії Габсбургів державною релігією вважався католицизм, і він користувався підтримкою держави. Крім того у габс-бурзьких володіннях, на відміну від інших держав, церква була повністю підпорядкована владі монарха. Він сам призначав єпископів і контролював вибори настоятелів монастирів.

Контрреформація велась у попередні століття і продовжувалась у XVIII ст. Провідну роль відігравав орден ієзуїтів. На середину XVIII століття в державі Габсбургів було більше двох тисяч ієзуїтських монастирів з десятками тисяч ченців. До реформ Йосифа вони опікувались освітою. В Угорщині існувала свобода віросповідання, але кількість протестантських храмів обмежувалась. Греко-католики були зрівняні в правах із римо-католи-ками, а правословна церква вважалася «терпимою». Взагалі варто зауважити, що контрреформація головних своїх успіхів досягла ще до часу, який тут розглядається — у XVI—XVII століттях, коли протестантизм у володіннях Габсбургів був сильно потіснений чи навіть скасований.

РЕФОРМИ МАРІЇ-ТЕРЕЗІЇ ТА ЙОСИФА

Часи правління Марії-Терезії (1740—1780) та Йосифа (1780— 1790) відомі як період «освіченого абсолютизму». Освічений абсолютизм визначають як намагання правителів периферійних держав зберегти свою конкурентоспроможність у змаганні з державами «центру» шляхом посилення адміністративної й фінансово-економічної ефективності. У XVIII столітті імперія Габсбургів демонструвала слабку ефективність в усіх сферах життя, і Марія-Терезія дійшла висновку, що для збереження імперії необхідно провести реформи.

Але свого апогею система освіченого абсолютизму і реформаторська діяльність досягли за Йосифа. Він здобув солідну освіту і свідомо готувався до управління імперією ще задовго до коронації. Сім років він провів, подорожуючи у пошуках досвіду і знань. Він мандрував інкогніто по зарубіжних країнах (по Франції — під ім’ям графа Фалькенштей-на) і власних провінціях — метою оцінити їхні можливості та потенціал.

Реформи розпочалися з економіки: встановлювався фіксований розмір селянського наділу, а також максимальний обсяг податків, який не повинен був перевищувати дев’ятої частини вартості отриманої з нього продукції. Селянам гарантувалося право користування лісом і торгівлі своїм вином. Панщина була обмежена одним днем на тиждень, якщо селяни працювали на пана з робочою худобою, і двома — якщо без тяглової сили. Селянам дозволялося викупляти свої ділянки у власність. Була ліквідована судова влада пана над селянами, а в 1781 році взагалі скасо-
вана особиста залежність селян. Були скасовані внутрішні митниці у спадкових землях Габсбургів (1775). Уряд став на шлях протекціонізму, домагаючись зростання експорту готових виробів і скорочення вивозу сировини.

Була проведена реформа державних установ. З 1749 року адміністративне і фінансове управління зосереджувалось в особливій «директорії», а в 1760 році
було створено державну раду, що відала загальним керівництвом усіма галузями державного управ-ління. З 1763 року на чолі провінцій постали «коронні губернатори», яких призначав центральний уряд. Було централізовано судове управління, і воно також безпосередньо підпорядковувалось центральній владі.

Військова реформа довела чисельність війська до 200 тис. солдатів у мирний час. Набір у військо проводився по округам. Були також упорядковані військові податки.

Йосиф дещо обмежив самостійність католицької церкви в австрійських землях, частково секуляризував церковне землеволодіння. Він підтвердив положення, за яким зміст папських булл, інструкцій та інших документів міг публікуватись виключно з королівського дозволу. Цензуру
було вилучено з-під церковного контролю. Індекс заборонених книг скоротився з більш ніж 4 тис. до 900. Це привело до розквіту книговидання, до появи найрізноманітнішої літературної продукції, зокрема й критичного щодо влади змісту. В 1781 році був опублікований патент про віротерпимість, який анулював більшу частину обмежень щодо лютеран, кальвіністів і уніатів. їм повернули всі громадянські права і відкрили доступ до державної служби. Право вільного богослужіння поширили навіть на іудеїв, хоча вони й залишались обмеженими в громадянських правах.

Закон 1774 року поклав початок створенню системи загальної шкільної освіти. Ще Марія-Терезія заявила, що «шкільне навчання — це політика, і завжди залишиться таким». Для здійснення реформи було використане майно скасованого ордену ієзуїтів і деяких закритих монастирів. Було відкрито нові навчальні заклади (зокрема університет у Львові), розширено викладання природничо-наукових дисциплін. Було виведено з-під патронату церкви школу і запроваджено загальну початкову освіту.

Реформи XVIII століття мали різні ступені успішності. Незадовго до смерті Йосиф скасував усі свої патенти за винятком патентів про віротерпимість, кріпосних селян і оплату нижчому духовенству. Але загалом реформи справили позитивний вплив на Австрійську імперію, продемонструвавши певну здатність її до оновлення. З огляду на це можна сказати, що XVIII століття було періодом розквіту Дунайської імперії.

Загрузка...