загрузка...

У нашому класі три великих мовчальниці: Аня Барвихіна, Альона Чукіна й Люся.

Аня — дочка лікарів: і мама, і батько в неї медики. Хоча Ані всього 12 років, вона висока на зріст, ставна, з білим обличчям, загалом відрізняється солідністю, спокоєм. Вона мало говорить, а якщо скаже, то іде­ально точно й лаконічно: ні забрати, ні додати. Ніколи не лізе наперед, але завжди уважна, зібрана, точна, і це без найменшого напруження, без усілякої демонстрації позірної старанності. Коли б не подивився на неї, вона завжди сидить прямо, дивиться спокійно й уважно й, по очах вид­но, все розуміє.

самотність

Гарним лікарем буде наша Аня! Чомусь я впевнений, що вона стане саме лікарем: вона й зараз уже схожа на заввідділом лікарні, тільки біло­го халата не вистачає.

Але є й у неї проблема: вона ніким у класі по-справжньому не ціка­виться й ні з ким не спілкується, крім своєї подруги й сусідки, Альони Чукіної. Але й з нею спілкування в Ані своєрідне.

Альона дівчинка й гарна, й розумна, й щаслива, але є в неї одне ди­вацтво, що, здається, і стало причиною їхньої дружби з Анею: вона мов­чить, як риба. Навіть невідомо, який у неї голос. Ось так вони й спілку­ються з Анею: разом мовчать. І дуже задоволені одна одною.

Іноді на перерві Альона прискаче до мого стола, я її візьму за руку й кажу: «Альона! Скажи що-небудь! Промов хоч слівце!» Але Альона ні­яковіє й тікає. Письмові роботи вона виконує чудово, але… продовжує мовчати! Очі в неї розумні-розумні, погляд трішки іронічний: видно, як усі жінки, майстриня помічати смішне.

Вони з Анею надзвичайно законослухняні. Ось триває перерва. Я стою біля першої парти, розмовляю з Олею. Лунає дзвоник, на який ніхто не реагує, тому що це перший дзвінок. Але Аня й Альона слухняно встають за своєю партою. Потім роззираються, бачать, що урок ще не починається, і знову сідають. Мовчки!

І Люся теж мовчить, але зовсім по-іншому. Вона боїться говорити! Вона боязка, сором’язлива, самотня: живе з мамою, і мама її людина не дуже щаслива. На обличчі в Л юсі застиг вираз переляку. Вона заїкається, у неї дуже тихий голос. Для свого віку вона велика, повнотіла й м’яка, начебто плюшева, але й сидячи за партою, і стоячи, вона горбиться, зі­щулюється — і досягає свого: її ніхто не помічає.

Якось вона не прийшла до школи. Я запитав уже ближче до кінця уроку: «А що з Люсею? Хто знає?» Вони здивувалися: «А хіба її немає? Ми й не помітили». Байдуже так здивувалися.

Мовчання Ані й Альони цілком доброякісне. Нехай мовчать: у них це добре виходить!

А от мовчання Люсі злоякісне. Її потрібно обов’язково «розговори­ти» — але як?

Ася й Аля (її повне ім’я Алевтина) — цілковиті протилежності одна одної.

Ася — по материнській лінії фінка. Фігура в неї недоладна, але кремезна, міцна. Голова велика, оченята маленькі, вилиці видаються, підборіддя важке, виступає уперед, і ніжно-рожева, на морозі з яскра­вим рум’янцем, шкіра. А ще вона має флегматичний темперамент і дуже слабкі здібності. Коли ми говоримо про будь-які високі мате­рії, очі в Асі начебто покриваються плівкою, соловіють. Незабаром вона «відключається» і схиляється над зошитом: малює. Вона любить малювати.

Аля на вигляд найтиповіша російська сільська дівчинка: повнень­ка, опецькувата, ніс картоплиною. Але подивишся їй в очі: ох, розум­на! А пише як! Одного разу у творі вона навіть процитувала Конфуція! Втім, це з маминої подачі: мама її вчителька, працює в Університет­ському ліцеї.

Якось грали ми в гру «На одну букву» (відпочивали від звичай­ної роботи). Аля з достоїнством вийшла перед класом й, дивлячись у вікно, поставила своє запитання: «Назвіть столицю Камбоджі». А була буква «П». Усі здогадалися, що столиця Камбоджі, хай їй грець, виявляється, на букву «П», але ніхто — і я також — не міг згадати, як вона називається. Тоді Аля трохи гордовито промовила: «Пномпень!» Й, не кваплячись, сіла на місце.

Як учити в одному класі Асю й Алю?

Загрузка...