загрузка...

закоханістьКоли ми купаємося або в що-небудь граємо, Альоша забуває про своє почуття: важко бути закоханим, коли на тебе нападає страшний кроко­дил,— тут вже не до жиру — залишитися б живим. Але в спальні, коли нема чого робити, Альоша, лежачи на спині, задерши товсті ноги на спинку ліжка й ледь проковтуючи чергове печиво, несподівано раз — і за­нудьгує: «Я закоханий! Я-аа за-ко-ха-ний!» Говориться це так, щоб усі по­чули: а кого йому соромитися? Любов, говорять, зла: полюбиш і Реґіну!

У чому тут справа? Що це з ним трапилося? Погода поки гарна у таборі йому не нудно, запас печива він має на місяць уперед. А це вік так грає. Це він переконує себе, вселяє собі: «Я дорослий! Я росту! Я до рослішаю!» Адже закохуватися властиво дорослим.

Якби мені потрібно було дати наукове визначення поняттю «дитина», я б сказав: «Це той, хто хоче рости, дорослішати, мінятися, хто перебуває в пошуку власного «я»».

І от на ліжку лежить голий, в одних плавках, товстий хлопчисько,] пожирає одне за іншим печива й цукерки й мріє: «Я закоханий! Ах, Ре-1 гіно, душа моя!»

Смішно? Так, смішно. Але й наше цілком звичайне поводження з точки зору дітей може бути не менш смішним. Спостерігаючи на теле­візійному екрані або в кіно любовні сцени, діти часто сміються не від зніяковілості, а тому що все, що відбувається, здається їм дурним і без­глуздим. І багато в чому вони мають рацію.

Перший день нашого табірного життя добігає кінця. Це був наси­чений і важкий день, сповнений подій, здобутків і втрат. Ми купалися разів п’ять, не менше, ходили в похід і ледве не зловили змію, Альоша закохався, Сергійко, Юрко, Ярик-старший, Лео й Кирило купили шпи­гунські окуляри й запальнички; ми познайомилися з дівчатками й одне з одним, з дядьком-Димом і з табором, харчувалися в їдальні, одержу­вали матраци, постільну білизну й ковдри, грали у футбол. Хто ж може витримати стільки яскравих вражень відразу?

Не дивно, що ввечері діти не можуть заснути: вони збуджені, над­міру активні — самий час напувати їх всіх димедролом. Але ж завтра під­йом о 8 годині. Тому перед сном у нас читання вголос, я читаю глави із книги Януша Корчака «Літо в Михалівці». Читати непросто, тому що Кирилу заважає слухати жвавість характеру, Сергійкові — схильність до бешкетування; Лео, Юрко й обидва Альоші просто не сприймають читання вголос. Зате Ярик-молодший виявився геніальним слухачем: він лежить у ліжку, згорнувшись калачиком, обличчя його звернене до мене, очі розширені, рот відкритий — все, про що я читаю, відбивається на його обличчі й в очах. Ярик так талановито слухає, що захоплює й ме­не: я читаю дедалі краще й краще. Спасибі тобі, Ярику, якби ти знав, як ти мені допоміг!

У цей день я пішов зі спальні, коли вже була година ночі. Незадов­го перед тим, через півтори години після відбою, до нас зазирнули Еля й Майя, вони, виявляється, уночі кудись ходили, а тепер прийшли. Вони теж послухали читання, але їхня присутність, на жаль, хлопчаків аж ніяк не присипляла — довелося відправити дівчаток спати.

Я читаю усе тихіше й тихіше, усе монотонніше й монотонніше. За­снули Захар, Дмитрик, Юрко, обидва Альоші, заснув Лео, чи то спить, чи то дрімає Ярик-старший. Він ліг, чомусь не роздягаючись: треба буде Кипра запитати, чому. Останнім заснув, звичайно, Ярик Мурашко.

Навшпиньках пробравшись поміж ліжками, я причинив двері й востаннє подивився на моїх хлопчаків через запилене скло. Які вони всі рі її і і навіть уві сні: Дмитрик накрився з головою й здається, що на ліж­ку лежить тільки зім’ята ковдра. Білизна Лео скоріше на підлозі, ніж на ліжку. Захар спить на боці, усе в нього розправлене й підтикане, начебто Захара хтось упакував у вигляді акуратненької посилки. А Ярик Мураш­ко, мабуть, уночі звалиться з ліжка: напевно, йому сниться колонія Михалувка й Хаїм Бродберг, той, котрий сосну зламав.

Важкий, але гарний був день. І попереду ще двадцять таких самих днів.