Уже майже два місяці — травень і червень — віє з заходу хамсин — палючий, жаркий вітер Єгипту. Вітер дме день, два, три. Потім перепочине день і знову за своє. Він лютує майже п’ятдесят днів. «Хамсин» по-арабському означає п’ятдесят.
Це страшне лихо. Вітер летить з пустині з неймовірною силою, рухає хвилі розпеченого повітря, піднімає їх у вихорі й несе з хмарами дрібнесенького пилу й піску. Пил вкриває все: житла, дерева, траву, крізь зачинені двері проникає в жилі приміщення, забивається в складки одягу, в кишені, у пори тіла.
Єгипет перетворюється у випалену сонцем пустиню, вкриту шаром чорного пилу. Рослини так вкриті пи-лом, що їх не можна відрізнити від пісків пустині. Крізь пильне розпечене повітря ледве можна розглядіти стіни будівель. А в небі висить криваво-червоний сліпучий диск — пекуче сонце. Дихати нічим. Усе в природі знемагає: і посіріле зів’яле листя дерев, і трава, і суха потріскана земля, і знесилені від спеки й пилу люди та тварини. Усе жадає вологи. Усе жде освіжаючого подуву північного вітру.
Аж ось, нарешті, з’являється перший вісник закінчення цієї страшної пори року — з півночі потягло вологою прохолодою. Це рятівний північний вітер. Спочатку слабкий, він стає все сильніший і сильніший і поступово перетворюється в страшний ураган, який бушує день у день. Він здуває увесь пил, зменшує спеку, освіжає розпечене повітря.
У цей час починає поступово підніматися вода в Нілі. Вчора ще прозоро-голуба ріка спокійно текла на північ. А сьогодні вода помутніла, уособлювала самого бога Нілу — Хапі. «Перт» — час виходу суші з води — наставав тоді, коли Ніл знову входив у береги !.
Найгарячішою порою був перт. Тоді розпочинали оранку і сівбу, поспішали обробити грунт, поки він був вологий і легше піддавався мо-тиці. Низько схилившись, ішли рядами єгиптяни — розпушували жирну від мулу землю. За орачами йшли сіячі, вони широким півкругом розсіювали зерна. Зерна відразу ж треба було закрити, інакше вітер видув би їх або вони висохли б від вітру і сонця. Тому після сівби на поле виганяли отару овець, які втоптували зерна в грунт.
А потім протягом трьох місяців їх добре поливали водою. Родючий грунт давав стародавнім єгиптянам великий урожай.
Якби Ніл висох або перестав розливатися, в Єгипті завмерло б усе життя, і квітуча країна перетворилася б у пустиню. Навіть у дельті, на самому узбережжі Середземного моря, на рік буває всього двадцять п’ять — тридцять дощових днів, а у Верхньому Єгипті дощ випадає раз на кілька років. Тому ввесь урожай в Єгипті залежить від того, як високо підніметься Ніл.
З часом від русла Нілу відвели великі канали, від яких ішли канавки, що прорізували всі ділянки по-лів. Для затримування води на полях раби та селяни споруджували греблі.
Спорудження каналів та гребель було не під силу окремим родинам. Для цього не вистачило б робочих рук навіть цілого села. Тому кілька сільських общин об’єднувалися і разом проводили всі роботи. Вони спільно володіли землею і рабами. Але кожна родина мала окрему ділянку, яку обробляла своїми силами і врожай збирала для себе. Тільки невелику частину врожаю віддавали в скарбницю при храмі.
«Сепе» називали єгиптяни таку маленьку державу, «репаті» або «адж-мер» — титулувався її правитель. «Адж-мер» означає начальник каналу. Греки передавали єгипетське «сепе» грецьким словом «ном», а правителя ному називали «номар-хом». Ця грецька назва збереглася й досі.
В Єгипті було близько сорока но- мів. Вони утворилися в IV тисячолітті до н. е. У той час зрошення полів і збирання врожаю становили головну турботу номарха, бо хліб був основним багатством ному. Тому кожний ном намагався захопити якомога більше землі і ближче до води. Недарма в Єгипті з давніх часів існувало прислів’я: «Скільки номів, стільки Нілів». Сильніші но- ми поступово підкорили собі слабших. Кінець кінцем усі номи дельти об’єдналися в одну велику державу— Нижній Єгипет — на чолі з царем, який носив корону червоного кольору.
В цей час у дельті було вже багато знатних і заможних єгиптян, які разом з царем управляли всім царством, збираючи податки з землеробів і розподіляючи роботу між рабами. Столицею цієї держави було місто Буто.
Одночасно на півдні утворилася друга держава — Верхній Єгипет із столицею Нехен. Там цар носив високу білу корону і називався володарем Південного Єгипту. В Південному Єгипті також були своя знать, свої землероби і раби. Царські чи-новники управляли державою, берегли казну. На півночі царська скарбниця називалася «червоним будинком», на півдні — «білим будинком».
Обидві держави були незалежні одна від одної. Але між ними не припинялася боротьба за землю, за Ніл. Треба було регулювати розливи Нілу на всьому його протязі, від дельти до перших порогів, і сила була в руках того, хто володів верхньою течією Нілу: він міг залишити без води жителів північних областей.
За 3200 років до н. е. цар півдня Менес підкорив північ. Він почав називати себе «царем Нижнього та Верхнього Єгипту». Менес вів постійні війни із сусідніми племенами, привозив з походів багату здобич, захоплював багато полонених—рабів. їх примушували копати канали і будувати греблі. Земля почала давати більші врожаї. Всіма каналами і водоймами Єгипту володів цар. Царські чиновники і правителі розпоряджалися всією зро-шувальною системою.
Поля єгиптян були порізані великими і маленькими каналами на правильні чотирикутники. Уздовж великих каналів тяглися вузькі греблі, збудовані з нільської глини та очерету. Вони обгороджували поля з усіх боків і затримували воду. А води потрібно було багато: три тисячі відер на день для зрошення одного гектара. Чим вищий був рівень води в Нілі під час розливу, тим більше було води в каналах. А від цього залежав урожай.
Біля південного кордону Єгипту, де пороги перетинають течію Нілу, влаштували «ніломір» — вимірник рівня води. На прямовисній скелі, яка спускалася прямо в річку, відмічали висоту води під час поводі. Коли вода піднімалася високо, про це давали знати по всій країні, тоді відкривали греблі, щоб річка не змила всього на своєму шляху. Коли ж Ніл входив у свої береги, греблі закривали, і частина води затримувалася в каналах. її пускали на поля, коли починалась посуха. Так тяжкою працею єгиптяни перетворили береги Нілу в квітучі поля і сади.
