загрузка...

репетиторУ 200… році мене спіткала чергова фінансова криза. В Одесі в таких випадках говорять: «Фінанси співають романси». Добра знайома допо­могла мені знайти учня. По телефону вона сказала авторитетним тоном:

—  Хлопчик з дуже заможної родини! І розумний до того ж…

Хдопчика звуть Гліб Старостін. Ходити потрібно до нього додому.

Плата щедра — 100 «ре» за годину.

На мене це справило таке сильне враження, що я забув запитати, навіщо ж цій розумній благополучній дитині репетитор з російської мови.

Будинок, у якому жили «заможні люди», був не котеджем і не зви­чайним житловим будинком, а чимсь середнім: кожна родина займала один поверх. Усього чотири родини. Перший поверх — гаражі.

Оце вже точно: «моя домівка — моя фортеця». Будинок був з черво­ної цегли, масивний, присадкуватий, як кріпосна вежа: не кругла, а гра­нована, як склянка, з виступаючими лоджіями й аркою при вході. Стіни навіть зовні виглядають дуже товстими. Усередині — та особлива тиша, її звуть «мертвою»: ні звуку, ні шереху не доходить.

Подвійні сталеві двері; грати, замки, домофон. Навколо будинку — чавунна вита огорожа, як у Літньому Саду, тільки новіша, вища, краща за якістю. Круглі білі кулі-ліхтарі. Англійський газон. Біля хвіртки з ко­новим замком — цегельний будиночок: там сидить «консьєрж» — моло­тій голений охоронець із собакою.

Гліб виявився дуже високим і завеликим для своїх 14-ти років, проте млявим хлопчиськом. Обличчя сонне, знуджене, як у дідка в полі­клініці. Тягне ноги. Говорить так, немов у роті каша, а більше мовчить. Одягнений недбало, зовсім не як син заможних батьків: задрипані м’яті джинси, простацька не зовсім свіжа картата сорочка. Темне жорстке во­лосся зачесане абияк, куйовдиться на потилиці.

Але чоло в нього високе й очі розумні.

Хлопчисько виявився неймовірно ввічливим: я таких ще не зустрі­чав. Через кожне слово — «будь ласка», «вибачте»: зі мною поводиться, н к вимуштруваний гід з багатим туристом. Він не тільки зустрів мене біля хвіртки, пояснив, як заходити в будинок, але й заздалегідь попе­редив: «Наша квартира на третьому поверсі». На сходах я подумав: вік зараз підтримає мене під руку.

Але все це якось збайдужіло-завчено, механічно, не дивлячись н: мене. Начебто я йому зовсім не цікавий.

Увійшли до квартири. Неймовірних розмірів коридор: як гар­ний дансинг. Вішалка у вигляді дерева: замість гілок — оленячі роги М’який килим під ногами; таке саме м’яке неяскраве світло; і тиша, немов у музеї.

Гліб чемно, дивлячись собі під ноги, чекав, поки я роззуюся й влізу в строкаті капці, напевно, п’ятдесятого розміру.

—   Це в кого ж така нога? У батька?

Він підвів голову, мляво посміхнувся:

—   Це папа спеціально для вас привіз… Зі свого магазину. У нього п’ять магазинів у місті… Це вам подарунок. Він сказав: ви візьмете собі, коли уроки скінчаться…

—  Дякую. Якщо тільки плавати в них — замість човна.

—   Батько не знав, який у вас розмір: говорить, взяв найбільші — їх все одно ніхто не купить…

Ми ввійшли до першої кімнати, такої ж величезної, як коридор. Ліпна стеля з нішею й кришталевою люстрою. Навпроти біля стіни — книжкові шафи в стилі бароко, із заскленими дверцятами-вітражами, а всередині світло, як у холодильнику.

Мама сказала показати вам квартиру… Вона зараз прийде…

—  Екскурсію мені проведеш? Ну, давай… Я дійсно в таких квартирах ще не бував.

Він водив мене майже півгодини. Зненацька став балакучим: розпо­відав про пристрій підсвічування в акваріумах і книжкових шафах, про систему сигналізації, про те, як відкриваються вікна. Мене чомусь най­більше вразили підвіконня: таких розмірів, що на них можна спати, як на ліжках.

В одній кімнаті, на килимі, дрімав дивовижного розміру білий жир­ний собака: голова — як пивний казан, роздута щелепа й на шиї блиску-і чий ланцюг, на який доречно слона припинати.

Гліб, слабко посміхаючись, сказав:

—    Це Гера… Його батько назвав «Геринг», тому що він товстий.і Американський бульдог!

—   Не кусається?

—   Ні… Він добрий…

—  Глібе, ти чудовий екскурсовод, але, боюся, без тебе я однаково за­блукаю у вашій квартирі… Де ми будемо займатися?

—   Будь ласка… Ось тут… Вибачте…

Тільки через півгодини, коли я вже подивився всі його зошити (неохайні й брудні, із грубими орфографічними помилками, але майже ідеальною пунктуацією), увійшла мама. Мама як мама. Молода, але якась неприбрана: схожа у цьому на сина.

Нона пояснила, що єдина проблема сина — «трійка» з російської миші. Вони хотіли б, щоб була хоча б «четвірка».

Плату мені буде віддавати сам Гліб наприкінці уроку. Займатися можна, скільки я вважатиму за потрібне: плата за час — якщо дві годи­ни, то п’ятсот карбованців; дві з половиною — шістсот двадцять п’ять.

Гліб, поки ми розмовляли, припинив писати, але нас не слухав: на­чебто заснув сидячи на стільці.

А незадовго до кінця заняття приїхав і батько. Було вже близько де п’ятої. Увійшов познайомитися. Великий, широкий. Дуже коректно, невиразно підстрижений й одягнений. Завчена ввічлива посмішка, на поличчі немов маска. Сказав якісь стандартно-люб’язні слова.

Мене він уразив тим, що, увійшовши, не тільки не привітався із си­ном (можливо, вони бачилися вранці), але й не подивився на нього, на­чебто не помітив, що він є в кімнаті.

Назад ми йшли разом із Глібом і Герою. Бульдог апатично дріботів неприродно худими лапами; голова його — десь удвічі більша за голову найбільшої людини — склеротично погойдувалася зі сторони в сторону. Він трішки пожвавішав, стрибав через сходи.

—  Любиш гуляти із собакою?

—  Ну…

І, помовчавши, додав якимсь гірким сумним тоном — навіть не до­рослої людини, а старого:

—  Це взагалі єдине, що я люблю…

Загрузка...