загрузка...

Стрімке утвердження інформаційної цивілізації ставить перед життям нові завдання: суспільство потребує особистості, здатної мислити нестандартно, гнучко підходити до вирішення проблеми, швидко збирати необхідну інформацію, висувати гіпотезу, робити висновки й умовиводи. У просторі, що динамічно розвивається, різко збільшується особистісна та соціальна значущість креативного мислення. Саме тому відбувається перегляд пріоритетів щодо становлення творчої особистості. Модифікація діяльності стає підґрунтям, яке дозволяє людині, що втрачає стару точку опори, зна‑
йти нову. Освіта у загальнодержавному просторі є піонером у досягненні поставлених цілей. Відповідно до Закону України «Про освіту» метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст.
ставить за мету зростання самостійності й  самодостатності особистості, її творчої активності. Відбувається запровадження інноваційного типу навчання, що ґрунтується на особистісно зорієнтованій парадигмі та передбачає дотримання таких принципів: гуманізації, розвивальної орієнтованості навчання, культурологічності, діалогізації тощо. Основоположним підходом до навчання за новою парадигмою освіти вважають компетентнісний підхід, який
передбачає формування й  розвиток базових і  предметних умінь та навичок, що ґрунтуються на знаннях і дають змогу особистості ефективно діяти та виконувати певну функцію. Отже, в умовах сучасності є всі підстави стверджувати, що важливим завданням школи є створення таких умов навчання, які б забезпечували значною мірою  психологічний комфорт для учнів і можливості  інтенсивного розвитку їхніх умінь відповідно до індивідуальних потреб та здіб‑
ностей. Трансформація освіти загалом проектується на конкретні навчальні предмети, зокрема історію. Згідно з Державним стандартом базової і повної середньої освіти метою історичної освіти є «…підготовка учнів до взаємодії з соціальним середовищем, до самореалізації їх як особистостей в умовах багатоманітного світу через засвоєння комплексу знань, формування відповідних компетенцій.

У пояснювальній записці до програм з історії для 5–12 класів загальноосвітніх навчальних закладів наголошується
на психологізації навчально‑виховного процесу, стимулюванні та мотивуванні пізнавальної діяльності учнів, забезпеченні високого рівня їхньої активності та самостійності.  Необхідно враховувати, що історія як навчальний предмет ви‑
різняється з‑поміж інших дисциплін: її мета полягає у допомозі учням у  їхньому моральному, інтелектуальному та соціальному
розвитку , що сприяє формуванню учня як суб’єкта діяльності. Ще радянський дидакт І. Лернер  за критерій роз‑
витку брав фонд знань і способів діяльності, яким володіє суб’єкт, і ступінь складності проблем, які він може вирішити самостійно. Для досягнення очікуваного результату сучасний вчитель може обирати технології, методи, прийоми та форми навчання. Відсутність структурованих догм у їх виборі дає можливість педагогу вільно підходити до використання того чи іншого компонента.
Проте непослідовність, фрагментарність, надмірна варіативність технологічного компонента можуть призвести до атрофії методологічної основи уроку, що, у свою чергу, породжує пасивність, втому і, найгірше, втрату інтересу як з боку вчителя, так і з боку учнів. З огляду на це актуалізується питання ефективного навчання. Український педагог І. Підласий  розглядає поняття
«ефективність» як: а) керування пізнавальною діяльністю учнів наоснові закономірностей і принципів навчання; б) напружену, досконало організовану і результативну пізнавальну діяльність учнів;  в) творчий підхід до розв’язання нестандартних завдань відповідно до наявних умов та можливостей; г) диференційований підхід до окремих груп учнів; ґ) ефективне використання кожної робочої хвилини навчального заняття; д) атмосферу демократизму, змагання, діловитості, стимулювання, дружнього спілкування. Натомість відомий радянський педагог Ю. Бабанський  критеріями ефективності (оптимальності) вважав: 1) максимально можливі результати у формуванні знань, умінь і навичок; 2) мінімально необхідні витрати часу учнів і вчителів на досягнення намічених результатів; 3) допустимі витрати зусиль школярів і вчителів на
досягнення поставлених завдань; 4) менші, порівняно з типовими, витрати засобів на досягнення намічених результатів за відведений час. Висновок є очевидним: безпосередній взаємозв’язок цільового та результативного компонентів навчального процесу мають орієнтувати вчителя у виборі того чи іншого виду діяльності.
Психолог С. Рубінштейн стверджував, що всіляка зовнішня матеріальна діяльність людини передбачає наявність
психічних компонентів, за допомогою яких здійснюється її регуляція. Інакше кажучи, умовами і засобами засвоєння будь‑якої
діяльності, будь‑якого елемента соціального досвіду є  зовнішня матеріальна діяльність, що поєднується з мотиваційною та цільовою характеристиками. Відповідно до цього вчитель серед усього різноманіття методів має обрати такий, що міг би оптимально об’єднувати потреби учнів із навчально‑виховними завданнями, які ставить педагог. Реалізувати цей оптимум можна за допомогою дидактичної гри.

 

Загрузка...