загрузка...

Рух населення: природний, механічний, соціальний. Відтворення населення (у вузькому розумінні) — це процес зміни поколінь у результаті природного руху. Основні показники природного руху населення — це народжуваність, смертність і природний приріст. Народжуваність указує на кількість народжених дітей на 1000 жителів за рік, смертність — на кількість померлих на 1000 жителів за рік. Різниця між кількістю народжених і кількістю померлих протягом цього періоду називається природним

приростом, що служить характеристикою зміни чисельності населення. Усі ці показники вимірюються в проміле — тисячній частині числа, і позначаються ‰. Так, якщо за рік на 1000 жителів у середньому народилося 10 дітей, пишуть 10 ‰. Якщо народжуваність перевищує смертність, говорять про додатний природний приріст; якщо народжуваність менша за смертність, то природний приріст від’ємний (відбувається не приріст, а зменшення населення).

Демографи вважають, що показник загального коефіцієнта народжуваності має істотні недоліки, які часто спотворюють справжню картину відтворення населення, тому крім нього також використовують інші загальні, окремі й вікові коефіцієнти.

Так, брутто-коефіцієнт (або валовий) є показником заміщення поколінь і не враховує смертності. Його обчислюють окремо для населення кожної статі, але частіше — тільки для жіночої його частини, показуючи середню кількість дівчаток, яких народила б одна жінка, що прожила до кінця репродуктивного періоду. Однак не все дівчатка доживають до віку своїх матерів, тобто беруть участь у створенні нових поколінь. Саме це враховує нетто-коефіцієнт, або чистий, який завжди менший за брутто- коефіцієнт. Широко застосовують також сумарний коефіцієнт народжуваності, що відбиває число народжень в однієї жінки, яка прожила весь репродуктивний період. Цей коефіцієнт, у свою чергу, тісно пов’язаний із тривалістю репродуктивного періоду, або фертильного циклу, жінок. Учені вважають, що плідність людини як біологічного виду становить 10–12 народжень живого потомства за весь дітородний період жінки (зазвичай з 15 до 49 років). Але індивідуальна плідність може варіювати в значних межах.

Загалом фактори, що впливають на народжуваність, мож- на об’єднати в кілька груп. По-перше, це природно-біологічні фактори. Наприклад, різний час досягнення статевої зрілості в країнах зі спекотним і холодним кліматом (це збільшує або скорочує тривалість фертильного циклу жінок).

По-друге, це демографічні фактори. Наприклад, статева структура населення, що може бути або пропорційною, або дуже деформованою — з більшим переважанням однієї зі статей. Значний вплив на коефіцієнти народжуваності має вікова структура населення: чим більша в ньому частка осіб молодого віку, тим вищим є демографічний потенціал суспільства. І навпаки, чим більше виражене «старіння» населення, тим нижчий демографічний потенціал. Коефіцієнт народжуваності перебуває в прямій залежності від показника дитячої смертності. У найбільш відсталих країнах, де родина має потребу в дітях як у працівниках, батьки зазвичай намагаються мати «зайвих» дітей як певну компенсацію неминучих втрат серед них через високу дитячу смертність. На це вказують дані про країни з найбільшою кількістю дітей на одну жінку.

По-третє, це соціально-економічні, культурні та психологічні фактори, що відіграють вирішальну роль у відтворенні населення.
До соціально-економічних факторів, що впливають на динаміку народжуваності, прийнято відносити також рівень урбанізації. Уже давно помічено, що в міського населення народжуваність нижча, ніж у сільських жителів. Коефіцієнт народжуваності знижується в тих випадках, коли жінка має можливість одержати освіту, а найголовніше, набуває рівних прав із чоловіком і може самостійно планувати кількість народжень. Протягом останніх двох десятиліть найнижчі показники кількості дітей на одну жінку мають деякі постсоціалістичні держави, деякі нові індустріальні країни Азії та Японія.

вы

У цілому наразі коефіцієнт сумарної народжуваності опустився нижче від двох дітей на жінку в усіх європейських країнах (крім Албанії), у Північній Америці, у країнах Східної Азії (крім Монголії), Австралії й Новій Зеландії. Крім того, народжуваність опустилася нижче від цієї межі в шести Карібських державах і трьох африканських країнах. У результаті завершення демографічного переходу в Китаї коефіцієнт сумарної народжуваності сьогодні в середньому менший за 2,1, а число країн з рівнем народжуваності, недостатнім для повного заміщення поколінь, зросло з 13 у 1970 р. до 66 у 2002 р. Збереження сучасних тенденцій зниження народжуваності в країнах, що розвиваються, призведе до того, що багато які з них найближчим майбутнім також перетнуть цю межу.

Якщо говорити тільки про розвинені країни, то в них перехід до низької народжуваності давно вже став фактом, хоча всередині цієї групи країн зберігаються певні відмінності. Серед них можна виділити три групи країн. Перша — найбільш благополучна, де народжуваність майже достатня для відновлення поколінь (Австралія, Ірландія, Нова Зеландія, Франція і США).

Друга — більшість країн Західної Європи із «середньою» народжуваністю, де коефіцієнт сумарної народжуваності перебуває в інтервалі від 1,4 (Греція, Німеччина, Швейцарія, Нідерланди) до 1,8 (Фінляндія, Данія, Норвеґія, Монако). Третя група — країни, де народжуваність найбільш низька, причому в деяких з них, наприклад, у Японії, Республіці Корея, Італії, Іспанії, середня кількість дітей на жінку не перевищує 1,3. Відзначимо, що середній показник по Європейському Союзу на 2008 р. Становить 1,5 дитини на одну жінку, а у світі в цілому — 2,61.

Певний вплив на народжуваність мають також шлюбність, частка розлучень і родинний стан. Самі по собі ці фактори належать швидше до демографічних, але фактично перебувають на стику демографічних і соціально-економічних факторів. Достатньо згадати, наприклад, який вплив на шлюбність, частку розлучень і сімейну структуру мають традиції багатодітності, характерні для мусульманських країн, або заборони на повторні шлюби в індуїзмі.

Те саме можна сказати про вік вступу в шлюб, що в більшості країн установлений законодавчо з урахуванням часу досягнення статевої, але найчастіше також і соціально-психологічної зрілості наречених, а також традицій і звичаїв.

Так, аналіз процесу скорочення народжуваності в Європі показує, що спочатку воно було наслідком підвищення середнього віку тих, хто брав шлюб, переходом у більш старший вік матерів, які мають одну дитину (ці матері, як правило, не зважуються на народження другої дитини), і значного поширення безшлюбності. Але згодом усе чіткіше стало позначатися зменшення кількості народжень у подружніх пар у зв’язку з посиленням свідомого контролю розмірів родини. Усе більше жінок прагнуть уникнути турбот, пов’язаних з вихованням дітей, на що їх підштовхує відсутність допомоги, у тому числі матеріальної, з боку

держави, а також неефективна система допомоги для матерів, які працюють. Смертність, як і народжуваність, у своїй основі — явище біологічне, однак вона зазнає впливу низки небіологічних причин.

Тому фактори, що впливають на коефіцієнт смертності, зазвичай поділяють на природно-кліматичні, генетичні, соціальноекономічні, культурні й політичні.

Так, до ХХ ст. коефіцієнт смертності був вищим у містах, а не в сільській місцевості. Але поступово в Європі й Америці коефіцієнти смертності для міської та сільської місцевостей стали однаковими. Вирішальну роль відіграли соціальні реформи, економічний розвиток, поліпшення медичного обслуговування.

Уважається, що здоров’я жителів країни насамперед залежить від рівня її соціально-економічного розвитку, починаючи від житлових умов і харчування і закінчуючи рівнем розвитку охорони здоров’я, у першу чергу забезпечення засобами для захисту від найнебезпечніших інфекційних захворювань. У Європі вплив соціально-економічного розвитку посилювався із середини XVII ст. і ще більше зріс через сто років, з розвитком промисловості. Слід відзначити, що це мало як позитивні, так і негативні наслідки (наприклад, забруднення повітря, масове знищення рослинності, поширення нових шкідливих звичок).

Географія поширення основних інфекційних захворювань відома. У цілому їх кількість збільшується від помірної зони через середземноморську до тропічної та екваторіальної. Крім того, наявність їх у тому чи іншому регіоні зумовлена різними факторами. Наприклад, віспа або черевний тиф можуть проявлятися повсюдно за відсутності профілактичних заходів. На значних територіях населення може бути охоплено сонною хворобою, збудник якої — муха цеце — переносить її на величезні відстані. Трахома (хронічне вірусне захворювання очей), жовта лихоманка, чума, філяриатоз (хронічне інвазійне захворювання) поширені поблизу місць перебування людини. Так, чума (у середні віки її називали «чорною смертю») завжди поширювалася значно швидше в найбільш заселених районах, як, наприклад, це відбувалося в Європі. Епідемія 1347–1353 рр. прийшла до Європи з південного сходу через Середземне море й охопила Францію та країни Північного й Балтійського морів. Чума й супутні їй голод забрали кілька десятків мільйонів людських життів і призвели до того, що в 1400 р. в Європі налічувалося на 40 % жителів менше, ніж у 1348 р. У менш заселених районах (наприклад, на Балканському півострові) спостерігалися лише окремі спалахи захворювання, головним чином на узбережжі Чорного й Егейського морів.

Ще одним важким лихом в історії людства була віспа, що характеризується лихоманкою й висипаннями, після яких залишаються рубці. Це захворювання було відоме ще десять тисяч років тому, у другій половині середньовіччя воно поширилося по всій Європі, а після відкриття Америки було занесене й на цей континент. Тут віспа забрала життя сотень тисяч індіанців, завдавши непоправного удару по населенню цієї частини світу. Найбільшої інтенсивності віспа набула в другій половині XVIII ст. У 1754 р. десята частина населення світу була покалічена віспою.

У 1798 р. Е. Дженнер розробив методику боротьби з віспою — віспощеплення. Це виявилося одним з найбільших досягнень в історії боротьби з інфекційними хворобами. У 60–70-х рр. минулого століття зусиллями провідних держав світу було проведено імунізацію всього населення Землі й у 1980 році оголошено про перемогу над віспою. Після цього вакцинацію було припинено й на початку ХХІ століття вже 60 % населення Землі не мають щеплення від віспи.

Серйозно впливає на світову демографічну ситуацію епідемія СНІДу. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), наприкінці 2000 р. у світі налічувалося 36 млн ВІЛ-інфікованих. ВООЗ звертає увагу на те, що ця епідемія завдала спустошливого удару. Вона зводить нанівець найважливіші результати розвитку, позбавляє життя мільйони людей, збільшуєрозрив між багатими й бідними, підриває соціально-економічну безпеку. З моменту першого клінічного випадку СНІДу, зареєстрованого в червні 1981 р., до кінця 2000 р. від цієї хвороби померло близько 22 млн чол., і щодня число хворих збільшується на 16–17 тис. чол. Найбільшого поширення СНІД набув в Африці, на південь від Сахари. У кінці 1999 р. (за даними ВООЗ) у Ботсвані 36 % дорослого населення були хворі на СНІД, у Свазіленді й Зімбабве — 25 %; у Лесото — 24; у Південній Африці — 22; у Замбії й Намібії — 20 % і т. д. Пандемія СНІДу швидко поширюється по всьому світу, і поки що незважаючи на всі зусилля ООН, ВООЗ, урядів більшості держав зупинити її не вдається.

Значення окремих причин смерті змінюється залежно від тих чи інших умов. Так, надзвичайно високою є смертність під час війн, що зумовлено не лише воєнними діями, але й поширенням епідемій, погіршенням харчування, недоїданням. Епідемії, що забирають багато тисяч життів, супроводжували війни аж до ХХ ст. (тиф у Центральній Європі, «іспанка» в усій Європі після війни 1914–1918 рр.).

Значне місце в структурі причин смерті населення розвинених країн посідають травми. Тільки внаслідок дорожніх катастроф щорічно у світі гинуть сотні тисяч людей.

Слід вказати на ще одну важливу проблему — більш високу смертність чоловіків порівняно з жінками. У середньому тривалість життя чоловіків менша, ніж жінок, причому в усіх вікових групах, але особливо в старшій. Це спостерігається майже в усіх країнах світу, виняток — Шрі-Ланка, Індія, Йорданія, Ніґерія, Пакистан).

Причини «надсмертності» чоловіків різні й дотепер мало вивчені. Так, одні дослідники вбачають їх у біологічних факторах, другі — у генетичних, треті — у соціальних, а четверті — в економічних умовах.

Біологічне трактування цього явища давно було висунуто італійськими демографами. На думку відомого італійського демографа Н. Федерічі, жінки краще «оснащені» природою в адаптаційному відношенні, завдяки чому вони меншою мірою піддаються захворюванням і легше переносять різні труднощі.

Але очевидно, що високу смертність чоловіків не можна пояснити дією якої-небудь однієї причини.

Фахівці вважають, що в чоловіків значно нижча здатність адаптуватися до змін зовнішнього середовища, особливо в сучасному, надзвичайно мінливому світі (найяскравіше це виявилося в період докорінних соціально-економічних перетворень); медики вважають, що чоловікам не вистачає гормонів, які продовжують життя й захищають людину від хвороб; спостерігається більш висока схильність хлопчиків до спадкових хвороб; серед чоловіків більш поширені шкідливі звички — алкоголізм і наркоманія; чоловіки частіше гинуть під час воєнних дій, від нещасних випадків на виробництві.

У цілому з другої половини ХХ ст. смертність у розвинених країнах знизилася й досягла низьких показників. Але оскільки показники смертності змінюються в разі переходу від однієї вікової групи до іншої, то в країнах, які мають значну частку осіб старшого і літнього віків, рівень смертності відносно високий, а в старшій віковій групі (70 років і більше) з 50-х рр. Минулого століття навіть почало спостерігатися зростання смертності. Цей процес характерний для деяких розвинених країн і стосується в першу чергу чоловіків у віці старше 55 років.

Отже, відтворення населення — один з головних процесів репродукції суспільства. Тривале існування популяцій передбачає збереження фундаментальних умов їх взаємодії із зовнішнім середовищем, що можливо, якщо демографічні події певним чином упорядковані. Така впорядкованість є наслідком самоорганізації демографічної системи. Подібні процеси відбуваються й у природі, завдяки чому досягається безперервність відтворення популяцій рослин і тварин і відносна сталість їх чисельності.

Після виникнення людського суспільства система регулювання відтворення населення зазнала якісної зміни, яка полягає в тому, що біологічні механізми керування природним рухом населення значною мірою замінилися соціальними. При цьому йдеться не про керування процесами, що протікають на індивідуальному рівні, оскільки народження і смерть залишаються біологічними феноменами, а про свідоме стимулювання або стримування народжуваності й смертності на рівні популяції.

Вивчення відтворення населення розвивалося в ХІХ–ХХ ст. у міру зростання необхідності осмислення демографічних змін, що відбуваються у світі. Якщо говорити про це в аспекті кількісного аналізу відтворення населення, то перші спроби осмислити відтворення населення як єдність народжуваності та смертності належали ще російському математику швейцарського походження — Леонарду Ейлеру (1707–1783). Проте протягом тривалого часу інтерес до аналізу окремих характеристик «природного руху» населення явно переважав над їхнім синтезом у рамках вивчення відтворення населення в цілому. Тільки в перше десятиліття ХХ ст. у зв’язку зі створенням моделі стабільного населення з’явилася можливість побачити процес відтворення населення як щось цілісне і зрозуміти властиві йому внутрішні кількісні залежності. У завершеному вигляді цю модель розробив американський демограф А. Лотка, але в нього було багато попередників, починаючи з Л. Ейлера.

Сьогодні виділяють два основні типи відтворення населення.

Перший характеризується низькими показниками народжуваності, смертності та природного приросту (або його відсутністю). Цей тип іноді називають простим відтворенням, коли в ході зміни поколінь кількість населення майже не збільшується, а іноді — звуженим, за якого коефіцієнт смертності перевищує коефіцієнт народжуваності й дітей, які народжуються, не вистачає для кількісного заміщення покоління батьків.

Для країн із другим типом відтворення характерна висока народжуваність, зниження смертності та як наслідок високий природний приріст. Цей тип відтворення називають розширеним, тут чисельність наступного покоління більша за чисельність попереднього.

Для визначення пограничних меж між цими різновидами режиму відтворення населення найчастіше використовують показники нетто-коефіцієнта відтворення жіночого населення й сумарного коефіцієнта народжуваності. Якщо нетто-коефіцієнт більший за одиницю, це означає, що на зміну нинішньому поколінню жінок-матерів прийде більша кількість їхніх дочок і відтворення населення буде розширеним. Якщо ж він менший за одиницю, то з часом кількість народжень не повністю компенсує втрати від смертності й населення почне скорочуватися.

Використовуючи сумарний коефіцієнт народжуваності, слід враховувати, що для простого відтворення, тобто кількісної рівності дитячого й материнського поколінь, він має дорівнювати приблизно 2,150.

Між двома типами відтворення населення існує безліч різноманітних перехідних типів, які також представлені в сучасному світі.

Через свою складність демографічні процеси вимагають всебічної характеристики демографічних явищ, тому, вивчаючи одне з них, слід аналізувати й інші показники. Наприклад, вивчаючи народжуваність, необхідно знати статевовікову структуру населення, його шлюбність, показники розлучень тощо.

Слід відзначити, що в широкому розумінні відтворення населення — це постійне відновлення населення на основі природного руху, міграцій, переходів людей з одних соціальних груп в інші. Тому іноді відтворення населення розглядається як сукупність трьох видів руху: природного (біологія та фізіологія), механічного, або просторового (міграція), і соціального (соціальна мобільність).

Під соціальним рухом розуміють усі види переміщення населення в соціальній сфері за винятком природного та міграційного. Зокрема, соціальний рух — це професійний, освітній і міжгалузевий рух. Він включає зміни сфер зайнятості, роду занять, кваліфікації й багато чого іншого. Соціальний рух може бути представлений двоїсто: як соціальний розвиток і як зміна соціального статусу. У першому випадку може передбачатися підвищення кваліфікаційного й освітнього рівнів, а в другому — соціальне переміщення, тобто всередині —міжгалузевий рух кадрів, зміна професії.

Усі три види руху народонаселення впливають на кількісні та якісні характеристики населення. Кількісні зміни відбуваються в результаті як природного, так і просторового (міграція) руху населення. Це спричиняє і якісні зміни, але якщо природний рух впливає на статевовікову структуру, то міграція змінює чимало параметрів населення. У свою чергу, соціальний рух впливає лише на якісні характеристики населення. На відміну від міграції він охоплює соціальним розвитком не лише частини сукупності, але й сукупність у цілому. Міграція ж хоча й сприяє соціальному розвитку, але не всієї сукупності, а лише її частин.

З огляду на всі складові відтворення населення являє собою не лише зміну поколінь на основі народжуваності та смертності, але і їхній рух у «демографічному просторі», тобто перехід поколінь з однієї вікової групи до іншої з поступовим зменшенням їх початкової величини.

Загрузка...