загрузка...

Мета: дослідити розвиток культури в Україні у 20—30-і роки; вміти аналізувати, . зіставляти, робити власні висновки на основі наукової та художньої літератури; створювати узагальнюючі характеристики діячів політики та культури; вміти пояснювати поняття; розуміти суперечності історичного розвитку в 20-30-х pp. XX ст., бачити зв’язок між минулим та сьогоденням; давати оцінку життю та діяльності покоління того часу.

Основні поняття: Ренесанс, «корені-зація», українізація, автокефалія, націоналізм, шовінізм, сепаратизм, космополітизм, дисидент, тоталітарна держава.

Історичні діячі: М. Грушевський, В. Винниченко, М. Скрипник, Л. Кур-бас, О. Довженко, В. Сосюра.

Тип уроку: урок-дослідження.

Підготовчий етап уроку: до уроку учні готують творчі роботи про внесок у розвиток культури таких діячів, як: М. Грушевський, В. Винниченко, М. Скрипник, М. Зеров, Т. Осьмач-ка, В. Сосюра.

ХІД УРОКУ

І. Організаційна частина уроку

ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

Оголошення теми та мети уроку. Уч-; ні записують план уроку в зошит.

 План

1. Культурний Ренесанс 20-х років.

2. Драматичні 30-і роки.

3. Суперечливий характер культурного розвитку в Україні у 20-30-х pp. XX ст.
Проблемне завдання: «У чому полягав суперечливий характер розвитку культури Україні в 20-х-30-х pp. XX ст.?»

III. Основна частина уроку

1. Культурний ренесанс 20-х років

Уч и те л ь. 1920-ті роки були періодом небаченого підйому української культури. Багато дослідників не без підстав називали цей період культурною революцією, або періодом Відродження.

Головною причиною культурного ренесансу 20-х років була Українська національна революція 1917— 1918 pp. 1 хоча після неї значна частина старої української інтелігенції залишила Україну, під час революції з’явилася ціла плеяда молодих талантів. Багато хто з них був «поза політикою» та вірив у можливість служіння «чистому мистецтву». Інші, наприклад, боротьбисти, були палкими революціонерами-роман-тиками. Коли не виправдалися надії на державну незалежність України, багато хто прагнув у культурі закарбувати національну самобутність свого народу.

Іншою причиною розвитку української культури в 20-ті роки стала українізація.

Більшовики у перші роки свого панування відчували брак підтримки з боку неросійських народів. Як відверто визнавав сам Сталін, «Україна є найбільш слабкою ланкою радянської влади».

Приборкавши українське селянство непом, комуністи на XII з’їзді у 1923 р. проголосили головною серед неросійських народів політику «коренізації». (Див. додаток «Дидактичні матеріали до теми».)

Отже, коренізація означала залучення до лав партії та державного апарату представників неросійських народів. Радянські службовці мали вивчати місцеві мови, а держава повинна була сприяти культурному й соціальному розвитку різних народів СРСР. Український варіант цієї політики отримав назву «українізації». (Запишіть ие в зошиті.)
Учитель. Якими були досягнення українізації? Над цим питанням працювали під час підготовки до уроку члени аналітичної групи. Зараз ми заслухаємо їхні повідомлення.

Аналітики. З метою впровадження української мови у діяльність партійного та державного апарату відкривалися обов’язкові курси української мови. До 1927 р. все діловодство здійснювалося українською мовою. Збільшилося число українців у партійному та державному апараті з 35 % до 54 %. Правда, вони обіймали невисокі посади. Наприклад, у ЦК ВКП(б) у них було 25 %. Українізація досягла найбільшого ефекту в галузі народної освіти. Як ви вважаєте чому?

Робота з класом

Учитель. Чому радянська влада приділяла велику увагу розвитку освіти?

1) Радянське суспільство мало служити для всіх зразком соціалізму й тому повинно було бути освіченим.

2) Лише освічене населення могло підвищити силу та потужність держави.

3) Система освіти служила засобом виховання нового покоління у дусі радянських ідеалів.

Аналітики. В Україні на чолі наркомату освіти стояли у ці роки Олександр Шумський та Микола Скрипник. Як справжні патріоти України вони відіграли велику роль в тому, що українізація досягла таких успіхів в освіті.

До 1929 року— 80% шкіл, 55% ФЗО та 30 % вузів здійснювали навчання українською мовою. 97 % дітей українців навчалися рідною мовою. Освіта була доступною та безкоштовною. Це сприяло підвищенню рівня письменності у 20-і роки з 24 % до 57 %. Сюди можна додати велику роботу, що проводилася серед усього населення України з ліквідації неписьменності.

У роки українізації була створена україномовна преса. У 1933 р. з 426 газет, що виходили в Україні

373 друкувалися українською мовою.

Учитель. 1920-ті роки були періодом відродження української науки.

У 1921 р. була створена Всеукраїнська Академія наук. Першим її президентом став відомий учений Володимир •Вернадський, засновник геохімії. В Академії наук працювало 37 академіків та 400 наукових співробітників.

У ній було три відділення:

— історико-філологічне;

— фізико-математичне;

— соціально-економічне.

Провідна роль належала історико-філологічному відділенню. Його очолив М. С. Грушевський. Тут видавали журнал «Україна», де друкували наукові статті та монографії. На історико-філологічному відділенні працювали відомі історики Дмитро Багалій, Михайло Слабчен-ко, Віктор Новицький, літературознавець Сергій Єфремов (він, до речі, був віце-президентом Академій), етнограф Андрій Лобода, мовознавець Агатангел Кримський.

Соціально-економічне відділення надрукувало історію права України під редакцією Миколи Василенка, а Костянтин Боблій написав фундаментальну працю з економічної географії.

Інститут наукової української мови, відкритий у 1921 p., видав 49 термінологічних словників.

А Харківський інститут марксизму за ці роки готував викладачів з історії, філософії, економіки. Історик цього інституту Матвій Яворський написав марксистський курс історії України.

Учитель. Уроки українізації рух за незалежну українську церкву до-сяг апогею.

У 1921 р. була створена Українська автокефальна церква (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Лип-ківським.

У 1924 р. в УАПЦ було ЗО єпископів, 1500 священиків, 1100 парафій, які об’єднували мільйони прихожан. Ця церква проводила службу ук-. раїнською мовою, відмовилася від зовнішніх атрибутів священиків — ряси, довгого волосся, бороди. Вище духівництво з УАПЦ мало право брати шлюб.

Учитель пояснює зміст терміна «автокефалія».

Учитель. Література та мистецтво в історії України завжди відігравали важливу роль у формуванні національної самосвідомості.

Культурологи. У 20-ті роки цей процес набув свого подальшого розвитку. У чому це виразилося конкретно, ми дізнаємося із засідання секції літературознавців та мистецтвознавців Всеукраїнського союзу пролетарських письменників, створеного у 1927 р.

Триває засідання. (Розігрується учнями за ролями фрагмент засідання секції.)

Критик. Вважаю створення нашого союзу правильним і дуже своєчасним. Ви тільки подивіться, скільки у нас було письменницьких організацій. У1922 р. Сергій Пили-пенко створив у Харкові промарк-систську організацію «Плуг». У ній було 200 письменників і тисячі по-чатківців-любителів. Свою задачу вони бачили в тому, щоб зробити мистецтво масовим, близьким і зрозумілим кожному. У 1923 р. Василь Еллан-БлакитнИй створив літературне угрупування «Гарт», яке ставило за мету створення пролетарської культури в Україні. До ідеї масовості культури вони ставилися вельми обережно, вважаючи, що вона знизить рівень мистецтва. Я вже не кажу про угрупування не-пролетарських письменників і художників — про символістів, неокласиків та інших. І всі ці групи та організації мали свої друкарські органи, на сторінках яких висловлювали свої погляди.

Через це часто виникали літературні дискусії, які іноді завдавали шкоди будівництву соціалізму.

Секретар партійного бюро. До речі, про дискусії. Найгострішою була літературна дискусія 1925— 1927 pp. Її організатором був Микола Хвильовий (це літературний псевдонім, прізвище його — Фіті-льов). Він більшовик, учасник громадянської війни. А ви прочитайте його статтю «Україна чи Малоросія». У ній він закликає до культурної незалежності України та орієнтує нас на західноєвропейську культуру. Його шкідливе гасло «Геть
від Москви, дайош Європу!» вийшло за літературні межі. Вважаю, що його правильно звинуватили у сепаратизмі та націоналізмі. На небезпеку його поглядів указав сам товариш Сталін.

Культуролог 90-х років. Микола Хвильовий щиро вірив, що більшовики принесуть не тільки соціальне, але й національне звільнення українцям. Але він раніше за інших літераторів побачив небезпеку тоталітаризму, що йшла від Москви, і засудив її у статті «Україна чи Малоросія». Ми побачили, яку реакцію більшовиків тоді це викликало.

Літературознавець 20-х ро-к і в. Для посилення партійного нагляду за літературною творчістю стала організація Всеукраїнського союзу пролетарських письменників. Ми пишаємося, що до наших лав влилися видатні лірики, поети-фі-лософи, такі, як Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Зеров, Тодось Осьмачка та інші. Набирає сили майстер сатири Іван Сенчен-ко, а «нешанобливими гуморесками» Остапа Вишні зачитуються мільйони.

Мистецтвознавець. Нашим сучасником вважається також відомий драматург Микола Куліш. Його п’єси ставив у своєму театрі «Березіль» режисер Лесь Курбас. А в кінематографі світове визнання Україні приніс Олександр Довженко своїми фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля».

Таким чином, у 20-і роки українізація зробила досягнення культури надбанням народу, у свідомості народу вона порівнювалась з успіхами у просвітництві, літературі та мистецтві, із соціально-економічною модернізацією та навіть із державністю. Здавалося, що може статися злиття національної ідеології та комунізму й українці досягнуть самостійності й у соціально-економічній галузі. Але події 30-х років розвіяли ці ілюзії.

2. Драматичні 30-ті роки

У ч и т е л ь. До 1929 року Сталін переміг у боротьбі за владу в партії та державі.

Успіхи індустріалізації та колективізації призвели до зосередження влади в руках Москви. Для України це

означало крах сподівань та ілюзій. Сталін методично руйнував усі ознаки автономії України та прагнув перетворити її на адміністративну одиницю СРСР.

До українізації та українців Сталін ставився особливо неприязно. Українізацію він розглядав як сепаратизм. Українці були селянською нацією, а українське село ніколи особливо не підтримувало більшовиків. Українські селяни заважали Сталіну будувати соціалізм «в окремо взятій країні».

Сталін також вважав, що в роки колективізації український націоналізм піднявся за рахунок куркульства. Це викликало особливу жорстокість до українських заможників. До категорії кулаків віднесли 1,2— 1,4 млн українських селян. Вони піддалися експропріації, а 860 тисяч було заслано на Північ та до Сибіру, де багато старих, жінок та дітей загинули.

Спровокувавши голодомор 1932— 1933 pp. в Україні, жертвами якого стали від 3,5 до 8-9 млн чоловік, Сталін остаточно зламав опір українців колгоспній системі та підірвав їхні сили у боротьбі за відстоювання національних прав.

Ми знаємо, що українізація не обмежилася вивченням і поширенням української мови. Її головним результатом стало зростання української інтелігенції — духовної еліти суспільства.

Після розкуркулення та голодомору сталінська репресивна машина об-рушилася на інтелігенцію.

Були створені репресивні органи — ДПУ, що взяли під свій контроль усе суспільство. У 1929 р. ДПУ організував процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) — Союзом звільнення України (СЗУ).

Було арештовано 45 провідних учених та письменників, серед яких були Сергій Єфремов, Людмила Ста-рицька-Черняхівська та інші. їх звинуватили у приналежності до цієї організації, у прагненні відокремити Україну від СРСР з допомогою іноземних держав, у зв’язках із контрреволюційною еміграцією та підготовці терактів проти керівництва країни. Всього у справі СВУ
було арештовано 5 тисяч вчителів, лікарів і студентів.

Наступними стали вчені із Всеукраїнської Академії наук. Були розстріляні академіки Світальський, генетик Агол. Фізика Л. Ландау врятував від переслідувань П. Капіца. У 1930 р. було заарештовано винахідника Ю. Кондратюка, досягнення якого у розробці теорії космічних польотів використають американці під час підготовки своїх астронавтів для польоту.на Місяць.

У 1931р. розігнали історичну секцію Грушевського, постраждали багато співробітників та його учнів. В історії України Грушевський посідає особливе місце. Сьогодні буде представлений його історичний портрет.

Повідомлення про Грушевського членів групи культурологів

Трагічними виявилися 30-ті роки для Грушевського.

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) народився 17 вересня 1866 р. у м. Холм на Волині, в сім’ї вчителя. Середню освіту здобув у Тифліській гімназії. Інтерес до української літератури та історії виявився у нього в ранньому віці. Коли він закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, то був залишений на кафедрі професора В. Антоновича для підготовки дисертації.

У 1894 р. він отримав звання професора та очолив кафедру історії Львівського університету.

Грушевський був добрим організатором науки. Це він реорганізував Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Воно стало першим українським академічним центром науки.

У 1908 році Грушевський повернувся до Києва, з головою занурився у політичне та наукове життя. Заснував українське наукове товариство та став одним з керівників ТУП —ТоваристваУкраїнських прогресистів, що схилялося до лібе-рально-буржуазних позицій.

Коли почалася Перша світова війна, його звинуватили у шпигунстві на користь Австро-Угорщини та заслали у Симбірськ, потім його перевели до Казані, а згодом — до Москви.
Повернувся він до Києва 13 березня 1917 р. після Лютневої революції. Там його заочно 4 березня 1917 р. обрали головою Центральної Ради, тому він одразу включився до політичної діяльності.

Навесні 1917 р. Грушевський перейшов на позиції українських есерів, ставши ідеологом їх партії— Української партії соціалістів-револю-ціонерів.

З ім’ям М. С. Грушевського пов’язана історія української національної революції 1917—1918 pp., історія Центральної Ради, боротьба за автономію України та проголошення Української Народної Республіки незалежною, суверенною державою. Він розробив конституцію У HP.

Коли до влади прийшов гетьман Скоропадський, Грушевський негативно поставився до гетьманщини, відійшов від політичної діяльності та почав займатися науково-літературною діяльністю. І хоча Скоропадський запропонував йому очолити відкриту в листопаді 1918 р. Українську Академію наук, ! Грушевський відмовився, оскільки вважав його режим антинародним.

За часів Директорії Грушевський продовжував залишатися поза політичною боротьбою. Коли радянські війська почали наступати навесні 1919 р., Грушевський виїхав до Кам’янця, редагував там газету «Голос Поділля». Разом з представниками інших українських партій соціалістичної орієнтації намагався вплинути на Петлюру, щоб він не вступав у союз з Антантою, війська якої вдерлися на південь України.

Незабаром Грушевський виїхав за кордон. У 1919 р. створив Український соціологічний інститут. Цей інститут видав 13 наукових робіт відомих українських політиків того часу. Серед української еміграції Український соціологічний інститут проводив велику лекційну роботу. У Відні Грушевський керував закордонною групою ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР).

Влітку 1920 р. Грушевський почав переговори з ЦК КП(б)У про повернення членів його партії на батьківщину та про їх входження до уря- і ду Радянської України. Але про останнє уряд Радянської України навіть чути не хотів, а умовою повернення на Україну висунув розрив з УПСР та припинення політичної діяльності. У листопаді 1922 р. Грушевський погодився на ці умови. До Києва він повернувся у березні 1924 р. З 1924 по 1934 р. він не займався політикою. Керував істо-ричнбю секцією Всеукраїнської Академії наук, відроджував наукову роботу з історії України, формував школу українських істориків, завершив свою багаторічну працю «Історія України—Русі». У 1924 р. його обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а у 1929 р. він став дійсним членом АН СРСР. Але усунення від політики не врятувало Грушевського.

У 1934 р. було розігнано його історичну секцію, а самого Грушевського заарештували за звинуваченням у зв’язках з таємною організацією «Український національний центр». Потім його відпустили та дозволили жити в Москві, що по суті було спробою ізолювати ученого. Помер Грушевський за нез’ясованих обставин у 1934 р. .та похований на Байковому кладовищі у Києві. Так сталінська репресивна машина скоротила життя одному з видатних діячів українського національного відродження.

Учитель. Після процесу над СВУ в примусовому порядку заявила про
свій саморозпуск Українська автокефальна православна церква.

До таборів були заслані митрополит Микола Борецький, десятки єпископів і сотні священиків. Почалося нищення релігії. Віруючі України перестали бути повноправними громадянами та перетворилися на людей другого сорту.

В СРСР сталінські репресії досягли апогею у 1937—1938 pp. Але, як вважають багато дослідників, «на Україні 1937 рік почався у 1933 році».

З 1933 по 1937 рік другим секретарем ЦККП(б)У був. П. Постишев, фактично — повноправний диктатор у республіці. Йому особисто Й. Сталін доручив за всяку ціну завершити в Україні колективізацію, провести чистку КП(б)У й покласти край українізації. Постишев назвав українізацію культурною контрреволюцією, метою якої було посіяти «національну ворожнечу серед пролетаріату» та «ізолювати українських робітників від впливу російської культури».

Свою боротьбу з українізацією він почав з наркома освіти М. Скрипника.

Повідомлення про М. Скрипника членів групи культурологів 

Микола Олексійович Скрипник (1872-1933) народився 25 січня 1872 р. в слободі Ясиновата Бахмут-ського повіту Катеринославської губернії (зараз м. Ясиновата Донецької області). Його батько був залізничним службовцем. Учився в Барвенківській двокласній школі (сільській), потім в Ізюмському та Курському реальних училищах.

У 1990 р. Скрипник вступив до Петербурзького технологічного інституту. У 1881 р. взяв участь у демонстрації протесту проти відправки у солдати 183 студентів Київського університету. Його заарештували та заслали до Катеринослава.

За революційну діяльність його 20 разів заарештовували, 8 разів засуджували до заслань, а одного разу — до страти. Він учинив 7 втеч із царської тюрми.

Микола Олексійович був соратником Леніна. З ним він познайомився у 1905 р. Скрипник завжди перебував у вирі більшовицького життя.
Обіймаючи посаду члена Військово-революційного комітету, він брав активну участь у жовтневих подіях 1917р.

Джон Рід у книзі «10 днів, які вразили світ», описав його діяльність у цей період.

Ленін рекомендував Скрипника для роботи в Україні. У грудні 1913 р. він був призначений Наркомом праці, потім — торгівлі та промисловості. З березня 1918 — голова Ради уряду та Нарком закордонних справ України. Скрипник був одним із засновників компартії України. Він багато друкувався як публіцист. За ЗО років написав понад 600 робіт, які виходили під псевдонімами Глазов, Щур, Дрозд та ін.

У 20-і роки Микола Скрипник став наркомом освіти України. Йому належить величезна заслуга у справі українізації. Українізацію він розумів як дуже великомасштабне явище. Він хотів, щоб національна культура відродилася не тільки в Україні, бажаючи, щоб українці, що живуть за її межами українці (в Росії та Казахстані), теж відчували себе причетними до Відродження країни. Він зробив спробу запросити декілька тисяч вчителів з Галичини, щоб поповнити висококваліфікованими фахівцями викладацькі кадри.

Успіхи українізації пояснювалися його особистою сильною позицією в партії — позицією старого більшовика і соратника Леніна.

Але стосунки зі Сталіним у нього не склалися. Скрипник бачив СРСР як об’єднання вільних республік, у зв’язку з чим Сталін звинуватив його у конфедералізмі.

Скрипник розглядав українізацію як старт для ліквідації пригнобленого становища українського народу, а Сталін — як перебудову культури України на засадах марксизму та подальшого підкорення України диктату Московського центру.

Скрипник відмовився підтвердити, що голодомор 1932—1933 років— наслідок діяльності українських буржуазних націоналістів. Цього йому вже не пробачили.

І, якщо у 1932 р, коли широко відзначали його 60-річчя, в ювілейному адресі ЦК КП(б)У його називали  «твердокам’яним більшовиком», то згодом він перетворився на «націо-нал-ухильника» і «зрадника більшовизму».

28 лютого 1933 р. Скрипника звільнили з посту наркома освіти України. Почалося цькування. Він не встигав писати пояснювальні.

Скрипник Микола Олексійович 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством.

У ч и т е л ь. До речі, так само учинив і Микола Хвильовий, а пізніше й Олександр Шумський (1921—1927 — нарком освіти, один з ідеологів українізації).

Маховик терору в Україні набирав обертів. Представників інтелігенції тисячами розстрілювали та відправляли до таборів. У 1933 р. було реп-I ресовано Досвітнього, Остапа Виш-! ню. У 1934 р. розстріляли Г. Косин-j ку, Д. Фальківського, глухонімого j поета Близька. Трагічною була доля М. Зерова — одного з найяскравіших письменників дожовтневого періоду.

Повідомлення про М. Зерова членів групи культурологів

Микола Зеров (1890-1937) народився 26 квітня 1890 року в містечку Зиньків Полтавської губернії в сім’ї вчителя. Після закінчення гімназії вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету.

Закінчивши університет, багато викладав, як літературний критик співпрацював у журналах, сам багато писав. Він відомий як поет, перекладач, критик. М. Зеров був лідером «неокласиків». Попри всю свою самобутність, його творчість є цінною ще й тому, що з’явилася в екстремальний для нації час, утверджуючи в мистецтві і житті вищі людські якості.

Яскравим явищем епохи українського відродження стада його поетична збірка «Камена». Камена — у давньоримській міфології покровителька наук і мистецтва.

Неповторність поета М. Зерова полягала в тому, що він у своїх сонетах органічно об’єднав сучасність з античністю. У творі «Секвестратор в село за податки…» поет зобразив час військового комунізму, коли з селянських дворів виміталося все
ущент, що у них було, порівнюючи цей час з подіями VI ст., коли авари з надзвичайною жорстокістю збирали величезну данину зі слов’янських поселень.

М. Зеров залишив нам переклади творів стародавніх римлян: Лукреція, Горація, Овідія, Ювенала. У римських перекладах Зеров виступав не тільки як визначний майстер перекладу, але й як історик і філософ, що мав особистий погляд на розвиток суспільства. Завдяки Зе-рову українською мовою зазвучали Пушкін, Лєрмонтов, Байрон, Беранже, Леконт де Лілль, бельгійський поет Верхарн та інші поети, прозаїки та драматурги.

Історико-літературна та критична діяльність М. Зерова становить гордість літературознавства XX ст.

Серед праць ученого-літературо-знавця виділяється видання «Від Кулішадо Винниченка», «Ad fontes» (До джерел).

У 1934 р. його звільнили з Київського університету. Він виїхав у пошуках роботи до Москви. 27 квітня 1935 р. в Пушкіні під Москвою, де жив гнаний поет, його заарештували та відправили до Києва. Зерова звинуватили у керівництві терористичним національним угрупуван-ням, яке готувало замах на Пости-шева. Разом з ним заарештували П. Филиповича, М. Драй-Хмару та інших українських інтелігентів. Його засудили на 10 років і відправили на Соловки. Там він зустрівся з Ле-сем Курбасом, Мирославом Ірча-ном, Олексою Слісаренком. З листопада 1937 p. М. Зерова розстріляли. У 1958 р. він був посмертно реабілітований.

«Важка українська доля привела М. Зерова, як і багатьох наших діячів культури, на голгофу сталінських катувань. Його доля була трагедією цілого покоління».

Аналітики. Страшними, драматичними виявилися 30-ті роки: 240 письменників, що творили у 20-х роках, було знищено. Було репресовано 85 учених-лінгвістів. На Соловках опинився історик М. Яворський. Він намагався написати марксистський курс історії України, а його звинуватили у шпигунстві та тероризмі.
Новаторський театр «Березіль» був закритий, режисер Лесь Курбас так | само, як і драматург Микола Куліш, зник у таборах. Всесвітньо відо- | мі фільми О. Довженка вилучили j з прокату, а сам він мав переїхати до j Москви.

Найбільш трагічними виявилися  30-ті роки для українських кобзарів  і лірників. Вони співали про те, про  що думав кожний: про жахливу долю народу, голодомор, насильство і та жорстокість. А ще вони не втом-1 лювалися нагадувати своїм земляках про загублену свободу, про героїзм і романтику часів козацтва. Всі спроби зорієнтувати їх на прославляння більшовицьких порядків в Україні. були марними. І тоді у 1934 р. до Харкова (він був тоді столицею України), нібито з нагоди проведення Республіканської олімпіади міста і села доставили майже 300 кобзарів і лірників. Цих похилого віку людей, більшість з яких були інвалідами, заарештували і згодом розстріляли, адже вони втілювали у своїх піснях історичну пам’ять українського народу. Уряд же прагнув знищити за будь-яку ціну цю пам’ять. Окрім репресій, арештів, влада прагнула викреслити з пам’яті народу тих, хто був причетний до Українського Відродження.

Серед них неабияке місце посідає Володимир КириЛович Винниченко (1880—1951), інтерв’ю про якого ви зараз почуєте. (Розігрується сценка за участю двох учнів.)

інтерв’ю з В. Винниченком

— …Я знаю, що під час вивчення української національної революції ти зацікавився діяльністю Володимира Кириловича Винниченка. Чому Винниченко так привернув твою увагу?

— Відомий зарубіжний історик літератури Григорій Костюк стверджує, що Володимир Винниченко є одним «з видатних діячів українського національного Відродження». Так вже вирішила доля, що, будучи розіпнутим на хресті політики, івін став найтрагічнішою фігурою в історії України. Я вирішив самостійно дізнатися більше про його життя й творчість.

— Поділіться, будь ласка, з нами отриманими знаннями.

— Володимир Кирилович Винниченко народився 26 червня 1880 р. в селі Великий Кут Херсонської губернії. Його батько був вівчарем-батраком, жили бідно. Закінчив сільську школу, поступив до гімназії. Але платити за навчання не зміг. Гімназію не закінчив. Працював у поміщицькій економії. Мріяв про освіту. В 1901 р. склав екстерном іспити за середню школу і вступив на юридичний факультет Київського університету. Рано включився в революційну боротьбу проти самодержавства, став членом Революційної української партії (РУП). У 1902 р. його вперше заарештували, а коли випустили, то заборонили навчатися в університеті. Він стає
професійним революціонером. Сімнадцять років Винниченко вів підпільну боротьбу проти самодержавства. Арешти, в’язниці стали частиною його життя. Понад десять разів він нелегально переходив кордон.

У 1917-1919 роках Винниченко в лавах тих, хто боровся за створення демократичної Української Народної Республіки.

У 1917 р. він — один з лідерів Української соціал-демократичної робочої партії, головний редактор її органу — «Робочої газети». 4 березня 1917 р. його обирають заступником голови Центральної Ради, згодом він очолив уряд — Генеральний Секретаріат, а у 191.8-1919 pp. керував Директорією. Коли в Україні навесні 1919 р. встановилася радянська влада, він виїхав за кордон, але вів переговори з Радянським урядом про повернення та роботу на батьківщині. У 1920 р. Винниченко повернувся на Україну і був призначений заступником голови Раднар-кому і народним комісаром закордонних справ Радянської України. Але незабаром, не погодившись з рішеннями щодо ряду політичних питань, прийнятих Радянським урядом, він залишив Україну назавжди. Жив у Німеччині, Швейцарії. У 1934 р. Винниченко з дружиною поселився у Франції, в Приморських Альпах, в департаменті Мужен. Зазнав переслідувань під час окупації Франції німцями. Помер у 1951 р.

— А яке місце в житті Винниченка-політика посідала літературна діяльність?

— Цивілізований світ на початку XX ст. захоплювався самобутньою творчістю Володимира Винниченка. У 1909 р. Михайло Коцюбинський писав про нього: «Кого у нас читають? Винниченка! Про кого всюди йдуть розмови, коли мова заходить про літературу? Про Винниченка. Кого купують? Винниченка».

— Коли почалася літературна діяльність В. К. Винниченка?

— У 1902 році. Успіх йому принесла повість «Краса й сила». А потім з’явилися й інші твори: «Суд», «Робота», «Голод». Іван Франко високо оцінив його повість «Голота».

— Наскільки різноманітною була літературна творчість В. Винниченка?
— Він писав повісті та оповідання, утому числі дитячі. У 1928р. він опублікував перший український фантастичний роман «Сонячна машина». Значне місце у творчості Винниченка посідала драматургія. Його п’єси «Базар», «Дисгармонія», «Великий Молох» та інші ставили в українських театрах, причому режисером багатьох постановок був Лесь Курбас, видатний керівник театра «Березіль». їх бачили на російській сцені, а згодом і на зарубіжній. Володимир Кирилович писав також публіцистичні твори, кіносценарії, серйозно займався живописом. Я знаю, що один з романів письменника викликав різку критику Леніна.

— Йдеться про роман «Заповіт батьків», який Ленін у листі до Іннеси Арманд назвав у притаманній йому манері:

«Архіпоганим проходженням архі-поганого Достоєвського». До речі, Ленін не давав негативної оцінки всій творчості Винниченко, в його бібліотеці був том оповідань цього письменника.

— На які роки припав пік популярності літератора Винниченка в Україні?

— Як художник слова Володимир Кирилович був популярний у 20-ті — на початку 30-х років. Тоді в Україні вийшло повне зібрання творів Винниченка у 24-х томах.

— Як ти вважаєш, чому було піддане забуттю ім’я Винниченка в УРСР?

— За радянських часів з української історії літератури викреслювали все, що нагадувало про Українську на-ціональнуреволюцію 1917—1919 pp., 90-річчя якої ми відзначаємо і вершиною якої було створення незалежної, суверенної УНР у 1918 р., а також українізацію та відродження української культури у 20-30-ті роки XX ст., біля витоків яких стояв Винниченко.

І лише зараз, в умовах незалежної України, ми, його співвітчизники, » знову здобули можливість ознайомитися з його літературною спадщиною. Незабаром вийде повне зібрання його творів.

Загрузка...