загрузка...

Мета: ознайомити учнів із перебігом післявоєнної відбудови України, суспільними процесами, «радянізацією» Західної України; спрямувати їх до виокремлення особливостей цих процесів; створити умови для формування власної позиції щодо цілей післявоєнної внутрішньої політики, засобів її здійснення та підсумків; розвивати вміння критичного аналізу та виокремлення основного змісту; розвивати хронологічну та інформаційну компетенції методом роботи з історичними джерелами, просторову шляхом роботи з картою, логічну — шляхом встановлення причиново-наслідкових зв’язків.

Ключове проблемне питання: чи варто застосувати методи та підходи, що використовувались за часів повоєнної відбудови, для розв’язання економічних проблем сучасної України?

Навчально-методичне забезпечення: карта України, фотографії зруйнованих промислових об’єктів, портрети М. С. Хрущова, Л. М. Кагановича, Р. Шухевича.

Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія, світова література, українська література, економічна географія.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

ХІД ЗАНЯТТЯ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ УРОКУ

Мобілізація уваги учнів, їх психологічна підготовка до заняття методом бесіди.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Повідомлення теми заняття, стисла характеристика його перебігу та основних завдань.

III. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стимулювання пізнавального інтересу до вивчення теми, визначення власної пізнавальної мети.

Учитель. Розмірковуючи над історією України загалом, слушно, на мою думку, порівняти нашу Батьківщину з птахом Феніксом, який відомий своєю здатністю відроджуватися з попелу. Монголо-татарська навала, події другої половини XVII ст., революція та Громадянська війна 1917-1920 pp. та інші періоди руїн та війн — і щоразу нашому народові вдавалося відродити свої землі, створити умови для подальшого їх розвитку. Вивчення такого історичного досвіду є для нас не тільки цікавим, але й корисним, оскільки сучасна Україна вимагає використання ефективних методів та заходів для виходу з тривалої соціально-економічної кризи. Ви як громадяни України, як молоде покоління, що має зробити власний внесок у її майбутнє, використовуючи знання і власний досвід, повинні розуміти та свідомо підходити до аналізу основних проблем, що стоять перед сучасним українським суспільством. Тому для нас дуже цінним є досвід відбудови України після Другої світової війни. Для нас важливо не тільки зрозуміти основні елементи цього відновлення, причини та наслідки їх застосування, але й поміркувати над проблемою:

♦ «Чи варто застосувати методи та підходи, що використовувались за часів повоєнної відбудови, для розв’язання економічних проблем сучасної України?».

Для формування об’єктивного та компетентного розв’язання сьогоднішнього основного проблемного питання згадаємо, які події призвели до економічної руйнації наших земель у першій половині 40-х pp.

Фронтальна бесіда

1. Яку назву дістала ця подія?

2. Назвіть хронологічні рамки Великої Вітчизняної війни.

3. Чи вдало для радянського народу починається війна? Назвіть основні причини поразок радянських військ на початку війни.

4. Де в Україні розгортаються найзапекліші битви? Назвіть чотири українських міста-героя та покажіть їх на карті.

5. Чи була Україна повністю окупованою? Назвіть хронологічні рамки періоду окупації.

6. Назвіть особливості окупаційного режиму в Україні.

7. Дайте визначення поняттям «план Ост», «остарбайтери», «колабораціоністи».

8. Коли і якими подіями розпочалося визволення України?

9. Назвіть найбільші операції радянських військ із визволення України.

10. Назвіть точну дату повного визволення України.

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Інтерактивний метод «Пошук інформації»

Виступи студентів із повідомленнями. У кожному виступі слухачі мають визначити 9-10 ключових елементів (поняття, дати, події тощо). Після кожного виступу відбувається обговорення ключових елементів інформаційного блоку та їх систематизація.

Аналіз основних напрямів відбудови економіки

Учитель. Після війни відбудова йшла прискореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, яка намагалася посилити свої позиції в умовах «холодної війни», що розгорнулася між двома світовими системами 1946 р., так і українське суспільство, що плекала надію на покращення умов життя.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 pp. Основні завдання четвертої п’ятирічки полягали у відбудові зруйнованих регіонів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати. Радянська влада використала звичні для неї методи мобілізації, застосування примусової праці ув’язнених та військовополонених, практично безоплатної роботи колгоспників та їхніх дітей.

За результатами виконання п’ятирічки Україна за окремими показниками випередила розвинені європейські країни. Так, промислове виробництво у 1950 р. на 15 % перевищувало довоєнний рівень. Разом з тим 1950 р. народне господарство України майже в усіх галузях промисловості мало найнижчі показники за весь час її перебування у складі Радянського Союзу. Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Причина полягала й в економічній політиці Москви, яка стимулювала швидку відбудову і розвиток насамперед нових індустріальних російських центрів.

Дуже низьким залишився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання 1950 р. склав лише 80 % довоєнного рівня, відчутним був брак
продовольства. Грошова «реформа» 1947 р. звела нанівець заощадження трудящих.

У складних умовах відбувалося відродження сільського господарства України. Хоч наприкінці

1945 р. посівні площі дещо збільшилися, республіка змогла продати державі зерна на третину менше, ніж до війни. Ресурси села були мізерними.

На початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін в аграрній політиці та негайної допомоги з боку керівництва СРСР. Але цього не сталося. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель.

Ситуація загострилася вкрай навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років весною і літом. Зимові та ярові культури майже цілком загинули. Керівництво кількох областей наполегливо зверталося до уряду УРСР із проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки зменшило нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути борги за попередні роки. Було вжито надзвичайних заходів для того, щоб будь-якою ціною отримати від колгоспів заплановану кількість хліба. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду і прокуратури. Відновивши дію «Закону про п’ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки в листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2 313 селян. Але незважаючи на суворі каральні заходи, у колгоспах плани заготівлі зерна не була виконані. Тоді як за межі України сотнями ешелонів вивозили хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод. За неповними даними 1946-1947 pp., у 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. осіб.

Керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим, намагаючись знизити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверталося по допомогу особисто до Сталіна, інформувало його про тяжку ситуацію в Україні. Реакція Москви була типовою — замість, за висловом Сталіна, «м’якотілого» М. Хрущова, у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено більш «твердого» JI. Кагановича. Проте мінімальну допомогу насінням і фуражним зерном все ж було  надано. На посівну кампанію 1947 р. УРСР отримала позичку в розмірі 35 млн пудів.

Отже, третій голод в Україні був спричинений насамперед сталінським керівництвом, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Причини виникнення та особливості «другого витка репресій»

Суспільне життя в повоєнні роки залишалося надзвичайно складним і суперечливим: з одного боку, відновлювалися традиційні для радянської системи політичні форми, а з іншого — зберігались обмеження й деформації. У 1946, 1947 і 1948 роках відбулися перші повоєнні вибори депутатів рад різних рівнів. У них брало участь понад 90 % громадян України, які мали право голосу. Але це не свідчило про високу громадянську активність мас — бюлетені містили лише одне прізвище кандидата в депутати, тобто вибору не надавалося. І проголосувати проти цього кандидата під невсипущим оком виборчої комісії та представників партійно-державного апарату рідко хто наважувався.

У 1949 р. було затверджено прапор УРСР — червоно-синій — та її гімн, що мали символізувати державність України. Проте діяльність органів влади республіки визначалася центральними союзними структурами. Усі основні питання її життя вирішувались у Москві Сталіним та найближчим його оточенням. Вироблена там політика реалізовувалася насамперед через Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У, яка мала статус місцевої партійної організації. За таких умов роль рад, профспілок та громадських організацій зводилася до виконання відповідних партійних директив, а діяльність членів їхніх виборчих органів, у тому числі депутатів, перетворювалася на формальність. Відсутність реальних громадянських свобод і демократії, репресії, жорстокий політично-ідеологічний тиск і контроль, культ особи Сталіна й безмежна влада виконавців його волі на місцях та інші ознаки тоталітарної системи, посилюючись, згубно впливали на суспільно-політичне й духовне життя народу. Із приїздом 1947 р. в Україну JI. Кагановича (він змінив М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б) У і протягом березня-грудня 1947 р. очолював найвище керівництво республіки) було залучено на повну потужність увесь охоронно-репресивний механізм системи. Із 1948 р. за наказом Л. Берії було прийнято рішення виділити політичних в’язнів в особливу категорію та ізолювати їх у спеціальних таборах суворого режиму. Правила там були жахливі. В’язні позбавлялись права листування і побачень. До того ж після закінчення терміну ув’язнення їм не дозволяли повертатися додому, залишаючи на довічному засланні поблизу таборів, із яких їх щойно випустили.

Створення особливих таборів вплинуло на моральний дух в’язнів, які часто вдавалися до опору владі. У вересні 1949 р. в спеціальному таборі № 1 на Інті було створено підпільний центр із підготовки повстання. У таборі налічувалося на той час 4 560 в’язнів, з них 60 % становили українці. Саме з них було сформовано три курені по 450 осіб у кожному, а також рота смертників-добровольців із ЗО осіб. Вони в перші хвилини повстання мали захопити радіостанцію «МінЛагу», щоб сповістити світ про все, що відбувається у сталінських концтаборах. Окрім українських куренів, сформували ще дві російські роти, а також по одній білоруській, литовській і латиській. На початку грудня 1949 р. було створено координаційний комітет. Із того часу міжнаціональна організація дістала кодову назву «Північне сяйво».

Рух непокори охопив не тільки північні табори ГУЛАГу. Одним із перших заявив про себе в Казахстані табір Кенгір, до якого 1949 р. привезли великий етап зі Львова. Здебільшого це була національно свідома молодь, яка, за визнанням

О. Солженицина, зробила у таборах дуже багато для всього повстанського руху. Після бунту оунів-ців адміністрація табору розпорошила в’язнів по інших таборах, що призвело до несподіваних для МВС наслідків.

Найбільшим повстанням у таборах ГУЛАГу за всю історію його існування був виступ в’язнів Норильська влітку 1953 р. Із тих країв в’язнів не вивозили на велику землю, а залишали на довічне поселення. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе похитнути устоїв ГУЛАГу. Але 1952 р. до Норильська привезли етап українців, членів УПА, засуджених на 25 років 1949 року.

Причиною вибуху було вбивство молодого в’язня з Волині. 40 тисяч в’язнів Норильська відмовилися працювати. Ватажки повстання були заарештовані. Це спричинило повторний виступ норильчан по всій зоні. В’язні висунули ще одну вимогу: «Воля або смерть». Економічне життя Норильська було паралізовано на 12 днів, після чого до зони ввели війська. Під час придушення

повстання було вбито до 800 та поранено понад 300 осіб. Боротьба ця не була марною. Її результатом стало задоволення багатьох економічних вимог в’язнів. Найважливіше, що боротьба в’язнів наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років спричинила кризу системи трудових таборів. Страйки і повстання не тільки засвідчили силу політв’язнів, а й змусили керівництво таборів і держави піти на поступки. Як стверджує історик Ю. Шаповал, у концтаборах ГУЛАГу більшість становили українці, і саме вони зробили великий внесок у боротьбу і захист прав політичних в’язнів радянських концтаборів.

Аналіз основних напрямів «радянізації» Західної України

Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західноукраїнських земель у відповідність до радянської системи. Зі східних областей УРСР та інших республік до середини

1946 р. до західних областей було направлено 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, освіти та охорони здоров’я. Місцевим кадрам на той час не довіряли. І хоча понад ЗО місцевих жителів були депутатами корпусу Верховної Ради СРСР і УРСР, реальної влади і впливу на події вони не мали. За свідченням офіційних джерел, до середини 1946 р. на керівну роботу було висунуто 53 тис. активістів із місцевого населення, проте це були другорядні посади на рівні району або села.

Нищівного удару радянська влада завдала греко-католицькій церкві. Після смерті митрополита УГКЦ А. Шептицького (листопад 1944 р.) з ініціативи органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Було ув’язнено церковних ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а в березні 1946 р. сфальсифікований собор греко-католицької церкви проголосив про розрив унії з Римом і підпорядкування її Російській православній церкві.

Основні напрями програми індустріалізації в західних областях було викладено в постанові уряду України від 7 травня 1945 року. Ще в грудні 1944 р. при РНК УРСР було утворено Раду допомоги західним областям у їх відбудові та відродженні. Тільки 1944 р. було асигновано 10 млрд крб. і, як наслідок, наприкінці 1945 р. було відновлено 1700 промислових підприємств і майже 500 промислових артілей. Новозбудовані підпри-
ємства були обладнані вивезеним із Німеччини устаткуванням. На початку 50-х років промислове виробництво становило 10 % республіканського. Проте підприємства західного регіону були позбавлені самостійності й цілком залежали від союзних відомств.

У Західній Україні в повоєнні роки (1948-1953) тривала примусова колективізація. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об’єднували 98 % селянських господарств. Відтак у стислі строки відбулося примусове об’єднання колгоспів. Наприкінці 1950 р. їх стало не більше 800. Тривало так зване «розкуркулення» і виселення середняків. У східні райони було депортовано 65 906 родин — понад 200 тис. так званих співучасників бандерівських угруповань. Усе це ще більше загострило братовбивчу війну на західноукраїнських землях.

IV. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ ЗНАНЬ

Метод «Спільний проект»

Визначення основних елементів та запис логіко-смислової моделі навчального матеріалу (див. додаток).

Метод «Дискусія»

Формування та обговорення позиції студентів щодо ключового проблемного питання заняття: «Чи варто застосувати методи та підходи, що використовувались за часів повоєнної відбудови, для розв’язання економічних проблем сучасної України?»

V. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Створення умов для визначення особистих результатів навчально-пізнавальної діяльності.

Література

1. Зубкова Е. Ю. Послевоенное советское общество : политика и повседневность. 1945-1953. — М. : Российская политическая энциклопедия, 2000.

2. Іванченко Р. П. Історія без міфів. — К., 1996.

3. Історія України / Під ред. В. А. Смолія. — К. : Альтернатива, 1997.

4. Історія української держави і права. — Ч. 2.— К., 1996.

5. Світлична В. В. Історія України. — К., 2002.

6. Турченко Ф. Г. Новейшая история Украины. Часть вторая (1939-2001) : Учебник для 11-го класса / Ф. Г. Турченко, П. П. Панченко, С. М. Тимченко. — К. : Ґенеза, 2001.