загрузка...

укранізаціяУ 20-ті роки XX ст. в СРСР за межами Радянської України проживало понад 7 млн українців. Поселялись вони у Поволжі, Приураллі, на Кавказі, в Середній Азії, Сибіру, на Далекому Сході та в інших регіонах Російської імперії, пізніше СРСР, де були вільні неосвоєні землі. На чужині українці намагались триматися гуртом, про що, зокрема, свідчать і назви поселень. Наприкінці XIX ст. далеко за межами України з’являються поселення українців Полтавське, Київське, Чернігівське, Українське та ін. Поселившись разом, легше було подолати численні побутові труднощі, а також українці намагалися зберегти свої національні традиції, культуру, віру, мову, етнічність загалом.

Друга половина 20—початок 30-х років відзначені як час найбільшого піднесення національно-культурного руху українців на теренах СРСР за межами УСРР. Цьому сприяли й рішення XII з’їзду РКП(б) (квітень 1923 p.), за якими було взято курс на коренізацію, одним з напрямків якої була українізація. Український дослідник і учасник українізації на Північному Кавказі С.Баклаженко, говорячи про українізацію в цьому регіоні, відзначав найхарактерніші її риси:

—       прагнення населення до української школи і культури загалом; 2) пробудження серед населення інтересу до української книги; 3) любов місцевого українського населення до української пісні, музики, театру, кіно і прагнення до участі в розвитку цих видів мистецтва; 4) розвиток українських літературних і наукових сил; 5) українська видавнича робота. Ці напрямки українізації були загалом характерні для всіх регіонів СРСР, де проживали українці. Та майже до 1925 р. політика коренізації залишалась декларативною. На засіданні керівників політпросвіти СРСР, на якому обговорювалось питання про стан культурно-освітньої діяльності за 1925/1926 рік, зазначалося, що звітний період є майже першим роком, коли роботі серед національних меншин почали приділяти відповідну увагу.

Але він не може бути відзначений як рік великих досягнень з огляду на відсутність обліку обслуговування, чіткого розмежування обов’язків, відповідальності за роботу серед національних меншин, невизначеність відносин між різними установами.

В українізації було багато противників. І що найгірше

—       серед них чимало було українців за походженням. Вони разом із представниками корінної національності довгий час стримували розвиток культурно-освітньої діяльності українських громад, який і без того надто повільно просувався. Виникали дискусії на місцях: чи потрібна праця серед українців, чи існують українці поза Україною (адже вони асимілювались)? Лобода — заступник голови Владивостоцького окружного комітету, пояснював, що у Далекосхідному краї «особливо гостро стоїть корейське питання і над цим питанням ми працюємо. Що ж до українців, то я не розумію, для чого потрібна робота серед них. Я сам українець, але погано читаю і не розумію української літератури і української літературної мови. Якщо ж дійсно потрібні українські школи і радянський апарат в районах, заселених українцями, то не-хай українська держава будує школи і дає гроші на проведення українізації, тоді ми будемо проводити цю роботу. А нині у нас немає ані кадрів, ані коштів на цю роботу», — цинічно заявляв представник влади СРСР, українець за походженням. Інший радянський діяч, теж українець, коли йшлося про культурно- освітню роботу серед українців, говорив: «У нас і так багато труднощів у проведенні практичної роботи серед національностей краю, у нас гостро стоїть корейське, китайське питання, а ви піднімаєте питання про роботу серед українців і тим ще більше ускладнюєте нашу роботу».сину

1927 р. однією з директив СРСР Омської округи стало рішення про українізацію Полтавського району, де українці складали 75% населення. Але і в грудні 1929 p., як писав у своєму звіті член комісії ЦК ВКП(б) Тропко після обстеження культурного й господарського стану українців на Далекому Сході, це рішення не було проведено в життя. Спостерігалося небажання керівників на місцях виконувати подібні розпорядження. Так, голова Полтавського районного виконавчого комітету, українець за походженням, після неодноразових постанов про українізацію району ставив питання про припинення українського діловодства в апараті районного виконавчого комітету та сільрадах, а також виступав проти українських шкіл.

Комісія з обстеження стану національних меншин у Сибіру вважає, відзначав у своєму звіті Тропко, що русифікована частина українців-комуністів заперечує українізацію тому, що не хоче українізуватися сама. Характерно, що в Сибіру, приміром, виділені національні райони, сільради німецькі й казахські, за кількістю населення менші, ніж українські. Там, де вони мешкають, жодної української сільради чи району немає. А в семи адміністративних районах Славгородської округи, де утворені інші національні адміністративні одиниці, українці складають від 60 до 90% населення.

   Погляд місцевих керівників Далекого Сходу на коренізацію більш-менш сформований, відзначав у своєму звіті про становище українців у 1927—1928 pp. уповноважений наркомзему УСРР з переселення на колонізаційні фонди Далекого Сходу. Національностями, які потребують обслуговування школами рідною мовою, визнаються лише корейці, китайці, німці та ін. Різниці між росіянами і українцями не робиться, і останні розглядаються як частина російського населення. Коли, наприклад, влітку 1929 р. 60 сімей з України, які переїхали жити до селищ Північне і Автономовка Амурської округи, звернулися з проханням відкрити для їхніх дітей українську школу, то відповіді так і не отримали, бо керівництво району не знало, чи можна українських переселенців вважати за національну меншину, чи вони —    росіяни. І це в 1929 році!

Подібне становище було і в Казахстані. Уповноважений наркомпросу з українізації в Казахстані Горб у листі до наркома освіти України від 7 вересня 1930 р. відзначав, що впродовж усього попереднього періоду існування радянської влади, за винятком деяких спроб окремих осіб, ніяких заходів у справі культурно-освітнього обслуговування українського населен-ня Казахстану не проводилося. Уся увага була спрямована лише на соціально-культурний розвиток казахського народу, а українське населення з уваги керівників Казахстану випало.

Твердження, що справа коренізації не була поставлена своєчасно тому, що українці не хотіли знати і вчити рідної мови, безперечно, не має жодних підстав і є проявом великоруського і місцевого шовінізму. Українським питанням ніхто не цікавився, а коли дехто й цікавився, то з такого інтересу жодної практичної користі для українського населення не було. Навіть наркомат (нині міністерство) освіти Казахстану, який в першу чергу повинен був займатись цією справою, і сьогодні, на початку XXI ст., не може дати хоча б орієнтовних даних про мережу установ, що обслуговують українське населення.

Частина партійного і апарату СРСР дивилась на українізацію як на «явище випадкове, несерйозне, незаконне». Українізація набула рис «поодиноких, епізодичних» заходів, зазначалось у статті «Шляхи українізації Кубані», що була надрукована 1926 р. в журналі «Радянська освіта». А до того треба додати недооцінювання місцевими керівниками ра-дянських і партійних органів, в тому числі й українцями за національністю, значення роботи національною мовою та їхню пасивність у справі втілення в життя партійно- урядових постанов з національного питання.

Ось як описував свої враження від перебування в станиці Тихорецькій на Кубані. Петро Волиняк, який в серпні 1932 р. приїхав з Києва викладати українську мову і літературу в місцевій українській школі. «Перебування у райвиконкомі переконали мене в тім, — писав він, — що тут ніхто не цікавиться українізацією. Виконують неприємний, згори даний наказ — і все. Виконують його так, щоб тільки караним не бути. Українською мовою в установах ніхто не розмовляє, хіба що українські вчителі, які зайшли до відділу радянської освіти. Оглянув станицю. Сподівався хоч там знайти якісь ознаки українізації на кубанській землі. Про успіхи скрипниківського плану дуже багато говорилось в Україні. І кожен з нас, хто їхав сюди, сподівався побачити тут великі осяги. Й розчарування, бо крім української мови, якою розмовляла більшість населення, та українського характеру будівель і цілих дворів, що лишилися ще з дідапрадіда, я більше нічого не побачив. Не було сумніву, що в Тихорецькому районі вперто саботують українізацію

Загрузка...