загрузка...

дитячий будинокСестри Пономарьови: Рита, Аня й Катя — раніше жили в петроза­водскому дитячому будинку № 3.

Рита й Аня — близнючки. Смагляві, рум’яні, кароокі, веселі й пус­тотливі, як ведмежата; з дуже гарним темним, з мідним полиском, пух­настим волоссям. Дивовижно гарненькі: дивлячись на таких дітей, не можна утриматися від посмішки. І зовсім однакові: одну від іншої не відрізнити. Тільки в Рити родимка на лівій щоці, а в Ані — на правій.

На той час їм було по сім років. Старшій — Каті — вісім з полови­ною. Вона світленька, зовсім не схожа на сестер: статечна, повновида, солідненька, якась дуже розважлива. Одразу видно, що старша.

Три сестри — не єдиний випадок. У тому ж дитячому будинку колись жили відразу п’ять сестер, щоправда, не рідних, а єдиноутробних: мати одна — батьки у всіх різні. Одна чорна-чорна: від приїжджого азербай­джанця. Інша з вузькими оченятами, важким підборіддям, лляним во­лоссям — від фіна. Матір, зрештою, позбавили батьківських прав: діти потрапили в дитячий будинок.

Це типовий випадок. А сестри Пономарьови — зовсім нетиповий: їхні батьки загинули в автомобільній катастрофі. З огляду на дівчаток, це були чудові люди: напевно, дуже любили своїх дітей, любили одне одного. У всякому разі, ці дівчатка різко виділялися на фоні інших дітей з дитбудинку: всі вони там із проблемами, із хворою душею, з відразою до школи, із психічними вадами. І всі нещасні. А Рита, Аня й Катя — зразково нормальні, щасливі діти.

Катя до того ж дивовижно здібна. Якось, коли я навідався до них, вона на слух запам’ятала й прочитала без жодної помилки вірш рядків у двадцять. Чудово додавала й віднімала, уже досить швидко писала. Лю­била читати. Була кращою ученицею класу. І при цьому — надзвичайно позитивний, дуже російський, характер. На таких у нас тримаються роди­ни: вони ніколи не сумують, уміють завжди прийняти правильне рішен­ня, усім допомогти, усіх підтримати, взяти на себе будь-який тягар, не тративши бадьорості й сподівання на краще. Чудовий характер! Звичай­но, вона тоді була ще маленька, але паростки цього щасливого характеру в ній вже чітко простежувалися.

Вихователька молодшої групи називала сестер: «Сонечка мої». Вони дійсно всіх навколо осявали й зігрівали: милим веселим жаром свого чистого радісного дитинства. Поговориш із ними, подивишся на них — і так добре стає на душі.

Бувають такі діти. Можливо, і всі діти повинні бути такими — не знаю.

Але в дитячих будинках я таких більше не зустрічав.

У той час я ходив до них вечорами, два рази в тиждень: читав їм кни­ги, допомагав готувати уроки, ставив вистави, іноді ми просто про щось розмовляли. Дітям, особливо таким, важливо знати, що вони комусь потрібні, цікаві.

Аж ось одного разу я дізнався, що сестер Пономарьових хочуть удо­черити. Американці.

Спочатку про це повідомила Марина Борисівна, їхня вихователька. Сказала: була ціла депутація з відділу охорони прав дітей Міністерства освіти, дивилися документи, знайомили з дітьми. Ідучи, сказали: забез­печена бездітна американська родина хоче всиновити російських дітей. Потрібно їм показати молодшу групу.

Як там їм показували дітей, не знаю. Це було наступного дня. Але вибрали вони сестер Пономарьових.

Чомусь відразу їх не забрали, виїхали додому, їм залишили товстий альбом з фотографіями. Катя мені його показала.

На першій сторінці — фото цих людей на фоні їхнього будинку. Бу­динок — на пагорбі, вони стоять унизу, на галявині. Будинок заміський: навколо чи то ліс, чи то парк — скрізь зелень, квіти. Кущі й дерева перед будинком підстрижені.

Сам будинок двоповерховий, довгий, дуже гарний, із червоним че­репичним дахом: у такий можна родин десять оселити.

Хазяї, середнього віку, типові американці: стандартні обличчя, що не запам’ятовуються, і в нього, і в неї огрядні фігури, що запливлі жир­ком; заучені посмішки й самовдоволення — зовсім однаковий у чоловіка й дружини. І жодного проблиску душі в цих об­личчях, в очах.

Успішні люди. Багаті. Така споруда в них!

Далі — суцільні інтер’єри: вітальня, їдальня, житлові кімнати й на­віть туалет! Величезний. Весь у блискучих кахлях. Раковина блищить, начебто срібна.

І  це весь альбом. Тільки наприкінці — фото величезного товстезного рудого кота з виряченими очима. Вигляд у нього такий, начебто він ось-ось заволає: «Господи! Люди добрі! Рятуйте! Жир душить — по-ми-ра-ю!!» Унизу підпис нерівними російськими літерами: «Білл». Катя! пояснила, що назвали кота на честь Клінтона: очевидно, ці люди голосують за демократів.

Я запитав Катю:

—   Подобаються тобі твої нові батьки?

—   Нічого, подобаються,— відповіла вона, посміхаючись.

—   І ти хочеш поїхати до Америки?

—  Хочу… Цікаво!

«Для неї це щось начебто екскурсії,— подумав я. — От тільки ця «екскурсія» триватиме все життя!»

Наступного тижня мені трапилася нагода бути в міністерстві. Не утримався, зайшов до відділу охорони прав дітей.

Інспектор, Віолетта Володимирівна, невелика, огрядна, енергійна, була дуже задоволена удочерінням сестер Пономарьових.

—   Ви знаєте, скільки коштів доводиться витрачати муніципальним бюджетам на утримання однієї дитини в освітніх установах інтернатного типу?.. Понад шість тисяч карбованців на місяць!.. А якщо таких ді­тей сто? А якщо двісті? А якщо, як у Петрозаводську, більше п’ятисот? Це ж мільйони карбованців!.. І на що ми їх витрачаємо? Все одно вони виходять з дитбудинків й у перший же рік починають пиячити, кінча­ють життя самогубством, потрапляють до в’язниць. Майже всі!.. Тому що дитині потрібна родина!.. Власне, вони хотіли всиновити дитину. Розумієте?.. Одну! А тут трапилася така нагода: їм сподобалася Катя. А в дівчинки рідні сестри: без них її не можна взяти! І вони зважилися!.. Чудово як вийшло, га?

—   І ви впевнені, що там їм буде добре?

—   Ну, що ви! Як це можна порівнювати?!. Принаймні, у них будуть батьки. Будинок. Вони здобудуть чудову освіту… А що вони матимуть тут? Кому вони тут потрібні?

—  Але все-таки вони російські дівчатка…

—    Це ми добре знаємо! У разі всиновлення дітей прийомні родини із країни проживання дитини завжди мають перевагу… Це міжнародна норма… От тільки щось у нас ніхто не прагне брати у родини з дитбу­динків, а іноземці в черзі роками стоять…

—  А як же вони — щось платять?

—   Ну, звичайно… Не безпосередньо за дітей, зрозуміло… За оформ­лення вносять належні суми. Досить значні, до речі… У нас ніхто стіль­ки не заплатить за всиновлення: багато хто з наших своїх рідних ладні позбутися!

Ну, виїдуть вони: і ми нічого про них ніколи не дізнаємося?

Не турбуйтеся! Є система міжнародного контролю… Дітей будуть регулярно відвідувати й нас інформувати. До повноліття включно…

Я вийшов з міністерства із глибокою гіркотою в душі. І не запере­чиш їй: така вона жвава, так все правильно говорить.

На розі вулиці, у самому центрі міста, стояла групка хлопчиськ — мийників автомобілів. Брудні, замурзані, з ганчірками в руках. Два пацани фали: штовхали один одного й голос­ин матюкалися.

От якби цих ще хтось усиновив? Може, китайці? У них, кажуть. Хлопчиків мало народжується.

Я йшов і бачив перед собою обличчя прийомних батьків Каті, Ані й Рити: із цим виразом тваринного достатку, ситості. Невже вони здатні побити дітей? І взагалі любити?

Що вони дадуть цим дівчаткам? Чому їх віддали цим людям? Невже товстий гаманець — це головне достоїнство гарних батьків?

А незабаром сестри Пономарьови зникли. Назавжди. Виїхали до Америки.

Марина Борисівна сказала, що в них тепер будуть інші імена: англійські. Вони поступово забудуть російську мову. Стануть стовідсотковими американками. Досягнуть успіху в житті. І ніколи не згадають про гною батьківщину, якій уже не потрібні власні діти.

Загрузка...