загрузка...

Факти:
Розселення східнослов’янських племінних союзів. Утворення Київської Русі. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність князів/княгині: Олега, Ігоря, Ольги, Святослава. Князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Запровадження християнства як державної релігії. Спорудження Софійського собору.
Дати:
882 р. — об’єднання північних та південних руських земель Олегом;
988 р. — запровадження християнства як державної релігії;
1019 — 1054 pp. — князювання Ярослава Мудрого в Києві.
Персоналії: Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудри й._
Поняття та терміни: «племінний союз», «князь», «язичництво», «християнство».

Ви повинні вміти:
розпізнавати на картосхемі території розселення східнослов’янських племінних союзів у 8-9 ст., шлях «з варяг у греки», територіальні межі Київської Русі за Олега та Ярослава Мудрого;.
характеризувати внутрішню та зовнішню політику Олега, Ігоря> Ольги, Святослава, Володимира Великого та Ярослава Мудрого;
пояснювати, у чому полягає значення та наслідки внутрішньо- та зовнішньополітичної діяльності князів доби;
визначати передумови та Історичне значення запровадження християнства як державної релігії.

РОЗСЕЛЕННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ ПЛЕМІННИХ СОЮЗІВ-ПРЕДКІВ УКРАЇНЦІВ.

Назви східнослов’янських племінних союзів зберіг літопис «Повість минулих літ». Так, на території України, за літописом, мешкало сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни. Звертаємо вашу увагу, що поряд з назвою волиняни літописець уживає ще дві — дуліби та бужани.

Сучасні дослідники наголошують, що союзи східнослов’янських племен на території України вже в 7 ст. складали одну етнокультурну, мовну полі’гичну групу, яка за вказаними ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов’янських племен. За наступних століть об’єднувальні тенденції в цій групі лише посилювалися, що сприяло виникненню в 9 ст. держави з центром у Києві, а також формуванню праукраїпського народу та його мови.

КНЯЗЬ АСКОЛЬД. РУСЬКА ЗЕМЛЯ.

Закріплення за державою з центром у Києві назви Руська земля відбулося в другій половині 9 ст. і було пов’язане з діяльністю руських володарів Діра та Аскольда. Одні, пристаючи до думки автора «Повісті минулихліт», вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольдові полянських князів — нащадків Кия. Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше відомо про Аскольда, з яким дослідники пов’язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Ас-кольд пограбував і спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею. З походом на Візантію 860 р. історики пов’язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави.
У 882 р. князя Аскольда, за свідченням літопису, було вбито й княжити в Києві розпочав Олег, який діяв від імені сина Рюрика — Ігора

КНЯЗЮВАННЯ ОЛЕГА (882—912 pp.).

За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років. Олегові довелося воювати проти деревлян і сіверян. Підкоривши їх, новий київський князь заходився розширювати межі своїх володінь. Року 885 Олег приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів і тиверців. На початку 10 ст. Олег домовився про участь у його воєнних походах князів хорватів, тиверців і волипян. /to складу Київської держави ввійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов’янські народи, зокрема мерю, весь, чудь. За свідченням літопису, року 907 стався переможний похід проти Візантії. Умови угоди були надзвичайно вигідні для Русі. їх було уточнено в 911 р. — після нового Оле- гового походу. Укладення Олегом партнерської угоди з Візантією мало виняткове значення, оскільки засвідчило міжнародне визнання Руської держави.
Договір підвів риску під тим періодом
історії Київської держави, що його
визначають як становлення.

КНЯЗЮВАННЯ ІГОРЯ (912-945 pp.). Здобувши владу після смерті Олега в 912 p., син князя Рюрика Ігор правив у Києві до 945 р. Своє князювання він розпочав сутичкою з деревлянами, у протистоянні з ними знайшов свою смерть. Не хотіли визнавати Ігореву владу й уличі.
Силу зброї довелося застосовувати й проти тиверців. Здійснював Ігор і воєнні походи проти Візантії. Літопис розповідає про два такі походи. Перший, року 941, був невдалим. Човни русичівтпаразилися на грецький вогонь візантійців. Новий похід стався 944 р. й закінчився укладенням мирної угоди. У зовнішній політиці Ігор мусив зважати fлише на Візантію, а й на печенігів — кочовий народ,’ який уперше наблизивсятдо кордонів Русі в 915 р.

ПРАВЛІННЯ ОЛЬГИ (945-964 pp.). Наступниками Ігоря на’ великокнязівському столі були його дружина Ольга та син Святослав. Ольга вперше в історії
Руської держави вдалася до заходів, щотпередбачали ліквідацію місцевих княжінь: вона скасувала правління деревлянського князя Мала, підпорядкувавши деревлянську землю безпосередньоттКиєву. Найважливішим зовнішньополі-
тичним партнером Руської держави’ зам часів Ольги лишалася Візартія. Більшменш усталеною датою подорожі Ольги до Константинополя є 957 p., хоча літописець називає іншу. Мету поїздки княгині Ольги до Константинополя визначають по-різному. Літописець і житійна література причини візиту вбачали у прагненні Ольги охреститися. Більшість сучасних дослідників уважає, що Ольга вирушила до Константинополя вже охрещеною^ Тож, вирушаючи до Царгорода, княгиня, очевидно, прагнула поновити мирну міждержавну угоду між Руссю та Візантією.

Деяке погіршення відносин з Візантією змусило Ольгу шукати іншого сильного союзника. У західноєвропейських джерелах збереглося свідчення про посольство княгині Ольги, надіслане 959 р. до германського імператора Оттона І. Руські посли були вповноважені просити германського володаряинадіслати до Києва вищих священиків для поширення християнства, а також клопотатися про встановлення- відносин «миру й дружби». Оттон І задовольнив прохання княгині і 961 р. надіслав до Києва кількох священиків на чолі з єпископом Адальбертом, одначе розгорнути діяльність у руських землях вони не змогли. .

КНЯЗЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА (964-972 pp.).

964 р. до влади прийшов син Ольги князь Святослав. У 964 -966 pp. він підкорив в’ятичів, які мешкали в басейні Оки, завдав поразки волзько-камським булгарам, а близько 965 р. — розгромив Хозарський каганат і зруйнував його столицю Ітиль. Усупереч гучним перемогам Святослава; мало хто з істориків оцінює його політику щодо Хозарії позитивно. Адже Хозар-ський каганат,’ немовби щит, захищав руські землі від набігів численних східних кочовиків. їз занена- дом Хозарії кочові орди посунули на Русь. Відвойовані на сході землі треба було захищати, а сил для того в Руської держави бракувало. Тож територіальні придбання Святослава дуже швидко було втрачено. Не менш масштабною й так само мало ре-зультативною була кампанія Святослава на Балканах. Розпочата 967 p., вона тривала кілька років і складалася з двох походів. Перший похід закінчився підкоренням істотної території Болгарії: за свідченням літопису, було захоплено 80 міст, навіть столицю своєї Держав князь мав намір перенести до ІІере- яславця на Дунаї.. Після повернення до Болгарії в 970 pp. Святослав розпочав війну з візантійським, імператором Іоанном І Цимісхієм. Після поразки під Аркадіополем (першої своєї поразки) та оборони Доростола Святослав підписав (971 р.) з Візантією мирний договір, за яким відмовився від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Навесні. 972 p.,-повертаючись до Києва,. дружина Святослава потрапила в засідку, організовану біля Дніпрових порогів печенігами, яких підмовили візантійці. Святослав загинув.

КНЯЗЮВАННЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО (9801015 рр.). ЗАПРОВАДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ЯК ДЕРЖАВНОЇ РЕЛІГІЇ.

Посівши в 980 р. великокнязівський стіл, Володимир Святославич заходився послідовно приєднувати до Києва нові території, не обмежуючися встановленням формальної зверхності у в.иі’ляді виплати данини. Київський володар викорінював на землях підкорених племен будь:які ознаки місцевої родоґілеміиної влади, передаючи їх у володіння своїм синам або урядовцям-посадни- кам. Підлеглі території втрачали племінні назви, на
томість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо. Отже, за. правління Володимира відбулася заміна родотемїнного. поділу Київської Русі на територіальний. •

Щоб виплекати могутню імперію, Володимир мусив поклопотатися про ідеологічне обгрунтування свого володарювання. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надав право володарювати київському князеві. Наміри охрестити Русь мали ще князь Аскольд і княгиня Ольга. Та судилося втілити їх Володимирові.
Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив На подальший розвиток держави. Унаслідок запровадження християнства в Київській державі було зміцнено владу київського князя, навколо Києва тісніше згуртувало різноплемінні території, покладено край породженим місцевими язичницькими віруваннями настроям замкненості й відокремленості від інших територій.
У міждержавному житті наслідки впровадження християнства виявилися у встановленні рівноправних відносин з християнськими країнами, передусім з Візантією, у зростанні ваги дипломатії.
До безпосередніх наслідків упровадження християнства як державної релігії належить заснування . Володимиром церковної організації.
Наслідки заходів Володимира з поширення освіти були безпосередньо пов’язані з упровадженням християнства, проте яскраво Вони виявилися через кілька десятиліть — коли на наших теренах розквітла книжна культура, архітектура й живопис.
За часів Володимира київський дитинець (центральна укріплена частина міста) зріс у кілька разів. Його захищали потужні стіни, вал і рів. До «міста. Володимира» — так називають дитинець, розбудований Володимиром, можна було потрапити крізь в’їзні ворота. Окрасою «міста Володимира» була мурована церква Богородиці (Десятинна), будівництво якої тривало від .989 впродовж семи років. Поряд з церквою Богородиці розташовувалися князівські палаци. На дитинці мешкали й найза- можніші київські можновладці. Вирувало життя на київському Подолі. З-поміж його мешканців були купці та майстровий люд — гончарі, кожум’яки, ювеліри тощо. На Подолі було київське торговище, куди сходилися гості, тобто купці.
Володимир почав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети зі срібла та золота. На монетах Володимира з одного боку зображено Христа, а з іншого — самого князя, який сидить па троні, тримаючи царські відзнаки. Зображення доповнює напис: «Володимир на столі» або «Володимир на столі, а се його срібло». На деяких монетах як герб Володимира було викарбовано тризуб.

КНЯЗЮВАННЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019-1054 pp.).

У 10І9 р. великокнязівський стіл посів син Володимира — Ярослав. Проте єдиновладним володарем Київської Русі князь став лише 1036 р. Ярослав повернув під свою владу червенські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим; ходив на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в Чудській землі заклав м. Юр’їв; не полишав будівництва, розпочатого батьком, на південному кордоні Русі; остаточно здолав печенігів, розбудовував Київ. Князь опікувався будівництвом церков, підтримував церковну організацію. Так, за сприян-. ня Ярослава Мудрого 1051 р. було обрано першого
митрополита з русичів — ним став Іларіон. У 1051 p., сповіщав літописець, чернець Антоній заснував Печерський монастир. Ярослав був першим, хто уклав писаний збірник руських законів, який дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Той документ складався з 18 статей, які започаткували славнозвісний збірник законів — «Руську правду». 

У зовнішній політиці неабиякого значення Ярослав надавав міждинастичним шлюбам. Так, дочок він видав заміж: Анастасію — за угорського короля Аддраша, Єлизавету — за норвезького.короля Гаральда, а по його смерті — за норвезького короля Свеиа; Анну — за французького короля Генріха І.
Щоб уберегти синів од князівських усобиць, Ярославлодбав про новий принцип столонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві. Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину -Святославові, Переяславщину — Всеволодові, Володимир-Волинський — Ігореві, а Смоленськ — Вячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу». Задум Ярослава полягав у тому, Щоб кожен з синів почергово перебував на’ київському столі: щойно звільнявся стіл у котрійсь із земель,,як відбувалося пересунення братів на щабель вище та ближче до’ Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший з братів.