загрузка...

Факти:

Утворення монополістичних об’єднань в Україні. Становлення й консолідація української нації. Створення політичних партій Наддніпрянщини. Самостійницька й автономістська течії в національному русі. Події революції 1905-1907 pp. в Україні. Діяльність українських парламентських громад в І та.II Державних Думах. Посилення національного гніту в Наддніпрянській Україні в 1907-1914 pp. Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на Україну.

Дати:

1900 р. — утворення РУП, першої політичної партії Наддніпрянської України.

Персоналії: Є. Чикалено, М. Міхновський.

 Поняття та терміни: «монополія».

Ви повинні вміти:

© характеризувати особливості економічного та соціального розвитку Наддніпрянської України (процес монополізації, розвиток сільського господарства, процес утворення українських політичних партій, розвиток самостійницької й автономістської течій у національному русі), національно-визвольний рух .України в роки російської революції 1905-1907 pp., діяльність українських парламентських громад у і та II Державних Думах Росії, проведення Столипінської аграрної реформи, особливості її запровадження в Україні;

. визначати основні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку українських земель у складі Російської імперії на початку 20 ст., причини та наслідки посилення національного гніту в 1907-1914 pp., напрями діяльності й здобутки діячів національного ‘руху на українських землях у складі Російської імперії.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. Упродовж 19 ст. на українських територіях Російської імперії усталилася кількаступе-нева адміністративно-територіальна структура: політичними утвореннями -першого порядку були губернії, які на певних історичних етапах об’єднувалися в генерал-губернаторства, другого — повіти, третього — волості й населені пункти. Окремі території мали статус градопачальств.

Губернія мала своє губернське правління: канцелярію губернатора, губернське правління, статистичне бюро, землевпорядну комісію тощо. У кожній губернії діяли губернські судові палати. Поліцейську службу в -губернських містах очолював поліцмейстер, у повітових — городничий, у міських кварталах — пристав та надзирателі.

Вищим органом австрійської державної влади в Галичині в 1849-1918 pp. було Галицьке намісництво, якому в повітах підпорядковувалися староства. Галицький намісник був особистим представником цісаря в провінції, він представляв інтереси австрійського уряду в Галицькому сеймі — представницько-законодавчому органі, що діяв у Львові. Депутатів від сейму обирали по чотирьох групах {куріях): великих землевласників, міст, торгово-промислових палат, містечок і сіл; кілька депутатів входили до сейму на підставі займаних посад (вищі церковні ієрархи, ректори університетів). Виборчим правом на підставі податкового цензу користувалося 10% населення провінції. Виборчий закон забезпечував полякам переконливу більшість у сеймі, українці могли максимально здобути третину мандатів.’
ВІншим західноукраїнським регіоном, який перебував у складі Австро-Угорщини, була Буковина. Північна Буковина була заселена здебільшого українцями, а Південна — румунами. Упродовж 1849— 1918 pp. цей регіон мав статус окремого коронного краю. Крайову владу здійснював президент, представницьку — малий сейм.

Закарпаття, як і раніше, було підпорядковане ІІожонському намісницькому управлінню У горського королівства.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ 20 ст. На межі століть у соціальній структурі більшої ваги набувають соціальні групи буржуазії, робітників, інтелігенції. Водночас численними лишаються групи поміщиків, селян та ремісників, які визначали склад населення за попередньої аграрно-ремісничої епохи.

Швидкими темпами зростала чисельність людей найманої праці — пролетаріату (робітничого класу). Так, кількість найманих робітників у 1910 р. становила близько А75 тис., а в 1917 р. — 892 тис. Найшвидшими темпами пролетаріат формувався в південних і східних районах України. Найбільшими пролетарськими осередками були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, ІОзівка, Маріуполь та інші промислові центри. Як і в попередні роки, основним джерелом поповнення робітничого класу було розорене селянство.

На початку 20 ст. у Східній Галичині нараховувалося 170 тис. найманих робітників, які працювали переважно в сільському господарстві, лісництві та на лісозаготівельних підприємствах. На нафтових промислах Буковини працювало близько 72 тис., Закарпатті — понад 14 тис. осіб. ‘

В умовах модернізації суспільства зростав престиж розумової праці, тож більшою ставала частка людей, яких називали інтелігенцією. Частина селянської молоді обирала фах вчителя, ветеринара, агронома, інженера, бухгалтера тощо. v

Особливості індустріалізації України впливали на формування української буржуазії. Оскільки великі заводи та фабрики належали іноземним власникам, то нова еліта була представлена здебільшого іноземцями. Проте росіяни та євреї також прагнули знайти собі місце у складі цієї соціальної групи. Серед найвідоміших підприємців-україпців — родини Симиренків, Тереіценків, Харитоненків, які уславилися і як благодійники.

Найчисленнішою верствою населення було селянство. У процесі розвитку ринкових відносин селяни поступово втрачали наділи, отримані після реформи 1861 р. Не маючи змоги самостійно вести господарство, вони змушені були продавати або зда-. вати свою землю в оренду більш заможним господарям. . . .

Основним заняттям населення Україии на початку 20 ст. було сільське господарство. Міське насе-леигія не перевищувало 20 %. Його питома вага була істотно більшою тільки в промислово розвинутих районах Донбасу та Придніпров’я. В українських містах Росії переважали росіяни та євреї, у Галичині — поляки та євреї, на Закарпатті — угорці.
У Росії міське населення було російськомовним, а в австро-угорських містах панували польська й німецька мови. У Росії українці, влаштовуючись на фабрики й заводи, досить швидко переходили на російську мову.

РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ. На рубежі 19-20 ст. сформувалися такі великі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Про місце України в промисловому потенціалі Російської імперії свідчать, зокрема, такі показники: у 1909 р. частка Донбасу у видобутку кам’яного вугілля становила 78 %, залізної руди — 72 %, виробництві сталі — 58 %, чавуну — 69 %, прокату — 57 %, сільськогосподарських машин — 50 %, паровозів -40 %, цукру — 81 %.

Економіка регіонів України розвивалася з різною швидкістю. Південь досить швидко модернізувався, тут бурхливо розвивалося промислове виробництво, Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало. .

На початку 20 ст. Україна була ареною активної підприємницької діяльності іноземних капіталістів. Зі значним припливом іноземного капіталу був пов’язаний промисловий розвиток Донецького .та Криворізького районів.

Унаслідок припливу іноземного капіталу у промисловість українських земель, які перебували у складі Австро-Угорщини, тут переважали галузі з  видобутку нафти, озокериту, солі, а також первинної переробки сировини. 1903 р. видобуток нафти становив близько 5 % світового видобутку. Регіон був постачальником лісу для багатьох країн. У ньому розвивалася лісопильна, деревообробна й паперова промисловість. Завдяки розвитку кооперативного руху і кредитних спілок галицькі українці опановували павички комерційної діяльності, закупівлі й продажу товару без посередників. Однак загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був низький.

На рубежі 19-20 ст. в Україні розпочався інтенсивний процес монополізації промисловості. У власність новостворюваних об’єднань промисловців-капіталістів переходило багато дрібних та середніх підприємств, які не витримували конкуренції.

Під час економічної кризи 1900-1903 pp., коли різко скоротилося виробництво й припинялася діяльність багатьох заводів, рудників, шахт; понад 100 тис. робітників в Україні стали безробітними. Тим, хто залишився працювати, істотно зменшили платню, працювали вони не менше 12-16 год. на добу. Проте криза в Україні, не загальмувала пов’язані між собою процеси монополізації та концентрації промислового виробництва. Внаслідок кризи розорялися насамперед дрібні підприємці.

Ще в 1887 р. у Києві було створено синдикат цукрозаводчиків. У 1902 р. виник синдикат «Про-дамет» — товариство для реалізації виробів металургійних заводів, ядром якого були підприємства Півдня Росії. «Продамет» реалізовував 75 % листо-зого заліза імперії. Діяли також синдикати «Трубо-лродаж», «ГІродвагон». Майже 60 % видобутку кам’яного вугілля Донбасу контролював синдикат <Продвугілля», організований у 1904 р.

Водночас з промисловими виникали великі банківські об’єднання. -У результаті об’єднання промислового й банківського капіталу створювалися організації, які фінансували будівництво промислових підприємств, контролювали виробництво продукції та її реалізацію. Створювався замкнутий цикл діяльності окремої галузі. Зокрема, цукрову промисловість України фінансували Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донецький банки; з експортом хліба пов’язана діяльність Російського для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецького й Об’єднаного банків тощо.

СТАНОВИЩЕ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА. Розвиток сільського господарства відбувався в умовах подолання пережитків кріпосництва. В Україні майже 9 млн десятин землі належало дворянам, що стано-
вило 20 % земельного фонду. Серед земельних магнатів були представники давніх польських та російських власників — Браницькі, ГІотоцькі, Бобринські, герцог Макленбург-Стрелицький, нащадки української козацької старшини — Кочубеї, Ханенки, Скоропадські та і н. Напередодні 1905 р. в Україні налічувалося 35,2 тис. поміщицьких господарств, але їх питома вага в землеволодінні поступово зменшувалася. Водночас «новими українцями» тоді були Те-рещенки, Харитоненки, Симиренки. У їхніх економіях та на підприємствах капіталістичного типу, як і в господарствах єврейських власників, наприклад Д. Бронштейна (батька Л. Троцького), були зайняті сотні наймитів, які працювали на бурякових ланах, токах, млинах, на цукроварнях та ґуральнях. Тих, хто не витримував умов праці, звільняли, наймаючи на їхнє місце інших.

Капіталізація сільськогосподарського виробниц^-тва виявилася передусім у скороченні поміщицького землеволодіння: ці землі поступово переходили у власність буржуазії. На селі зростала соціальна диференціація; заможні селяни скуповували землі збіднілих разом із худобою та реманентом. Завдяки банківським позикам вони, створюючи великі ферми, зміцнювали своє економічне становище. У господарствах почали застосовувати сільськогосподарську техніку.

СТВОРЕННЯ РУП. Розвиток національного руху сприяв появі перших політичних партій в підросійській Україні. Наприкінці січня 1900 р. у Харкові члени студентських українофільських гуртків Д. Антонович, О. Коваленко, Ю. Коллард, Л: Мацієвич, Д. Познанський та інші провели спільне засідання, на якому заснували Революційну українську партію (РУП). До неї увійшли «вільні громади», які складалися здебільшого зі студентів, семінаристів, народних учителів Харкова, Києва, Полтави, Чернігова, Ніжина, Лубен.

Через деякий час було засновано закордонні бюро РУП у Львові та Чернівцях. Партія видавала часописи «Гасло» та «Селянин». Радикальну рупів-ську молодь приваблювали романтика революційного руху, ідеї марксизму, які пов’язували революцію з пролетаріатом. Водночас членів цієї партії турбували проблеми національно-визвольного руху, доля багатомільйонного селянства.

Першим програмовим документом партії стала видана 1900 р. у Львові брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат Микола Міхновський. У ній задекларовано пріоритет ідеї національного визволення в діяльності РУП.

У праці вказувалося на згубність тривалої імперської політики зросійщення України. Наголошувалося на основному завданні української інтелігенції -розбудити «народ рабів»,-відновити, національний рух, розпочати рішучу боротьбу за єдину, неподільну, вільну, самостійну державу «від гір Карпатських до Кавказьких». Проте брошура не містила соціально-економічних вимог, у ній не йшлося про устрій самостійної України, що викликало незадоволення тієї частини партійців, які основну увагу приділяли соціально-економічним проблемам.

Дуже швидко РУП поширила свій вплив на всю Наддніпрянську Україну. До 1902 р. діяло вже шість міських організацій (у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі), координованих цен-‘ -гральним комітетоім.

СТВОРЕННЯ ІНШИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ. У 1902—1903 pp. у РУП стався розкол. Частина рунівців відмовилася від програми М. Махновського, вказуючи на відсутність у ній соціалістичного світоглядуй наголошуючи па тому, що партія повинна мати своїм завданням побудову соціально-демократичної України революційним шляхом.

У грудні 1905 р. РУП перестала існувати офіційно. Група рупівців, яка обстоювала організаційно-політичну самостійність і до керівного складу якої належали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, створила Українську соціал-демократичнуробітничу партію (У С ДРІТ). Соціальною базою нової партії були студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники. Під час революції 1905-1907 pp. українські соціал-демократи визнавали страйк основним засобом боротьби, здійснювали агітаційно-пропагандистську діяльність, видавали у Львові щомісячні часописи для робітішків («Праця») і селян («Селянин»), розповсюджували в Наддніпрянській Україні агітаційні листівки та відозви.

На початку 1905 р. було створено Українську соціал-демократичну організацію («Спілка») на чолі з Мар’яном Меленевським, яка незабаром иа автономних правах увійшла до складу РСДРП. Наприкінці 1906 р. «Спілка», яка проголосила себе єдиним представником українського пролетаріату, почала занепадати, а в наступні роки перестала існувати.

У 1902 р. з національно-радикальних елементів було сформовано Українську народну партію на чолі з Миколою Міхновським. Вона була нечислен-. ною, складалася здебільшого з інтелігенції, переважно з військових та юристів. УІІГІ- намагалася здобути прихильність серед робітників і селян. Логічного
завершення виклад нової ідеології самостійництва набув у написаному М. Міхновським у 1903 р. програмному документі «Десять заповідей УНП».

 На хвилі загального піднесення політичного руху виникають національні ліберально-демократичні організації. Зокрема, восени 1904 р. від Всеукраїнської безпартійної загальної демократичної організації відокремилася Українська демократична партія, яку очолювали В. Чехівський, О. Лотоцький, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. Навесні 1905 р. радикальна течія в УДП, представниками якої були Б. Грінченко, С. Сфремов, М. Левицький, Ф. Мату-шевсысий, сформувала Українську радикальну партію. Наприкінці 1905 р. УДГІ і УРП, які мали подібні платформи, об’єдналися й створили Українську демократично-радикальну партію. Наріжним каменем програми партії було знищення абсолютизму й утвердження конституційного ладу в Росії, яка має перетворитися на федерацію рівноправних народів.

РОЗГОРТАННЯ РЕВОЛЮЦІЇ 1905 р. В УКРАЇНІ. На початку січня 1905 р. почався страйк робітників на ГІутилівському заводі в Петербурзі. Вони вимагали 8-годииного робочого дня, встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати, поліпшення умов праці, створення профспілки. За кілька днів страйкувало вже 100 тис. осіб. 22(9) січня 1905 р. у Петербурзі було розстршіно багатотисіїчну мирну демонстрацію робітників, які направлялися до Зимового палацу, щоб передати цареві петицію зі своїми вимогами. Звістка про криваву розправу долетіла й до України.

25(12) січня розпочався страйк протесту на двох найбільших заводах Києва — Південноросійському машинобудівному та заводі Гретера і Криванека. Приклад наслідували робітники Катерйнослава, Одеси, Харкова, Миколаєва. У січні — березні страйками в Україні було охоплено 320 заводів, фабрик, майстерень, на яких працювало понад 140 тис. чоловік. Кількість страйкарів в імперії сягнула 800 тис. осіб. До протестів долучилося й селянство.

Апогеєм революційних виступів літа й осені став політичний страйк 20(7) жовтня 1905 p., ініціаторами якого були залізничники Москви. За кілька днів страйк став всеросійським, охопивши понад 2 млн осіб. В Україні страйкувало 120 тис. залізничників.

Спалахнули повстання матросів у Кронштадті і Севастополі. На Чорноморському флоті його очолив лейтенант П. Шмідт. Однак цей виступ зазнав поразки, Шмідта було страчено. У листопаді 1905 р. у Києві повстали сапери. На вулиці міста вийшли солдати під проводом поручика Б. Жаданівського.

Відбулися повстання у військах, розквартированих у Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, Білій Дер-‘ кві, Умані, Смілі. ‘

Здобутком російської революції молена вважати, царський маніфест від 17 жовтня 1905 р. Народові було «даровано» громадянські свободи, недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Було декларовано скликання Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Ці поступки самодержавства цілком, задовольнили, буржуазію. Ліві ж партії, зокрема УСДРП та «Спілка», бойкотували вибори до Думи.

ПІДНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ 1905-1907 pp.

Революційні події сприяли пожвавленню національного руху в Україні. Найбільшу активність виявляли національно свідома інтелігенція, шкільна та студентська молодь. Вони вимагали вільного розвитку української мови, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах, навчальних закладах. ■

У серпні 1905 р. Київський університет, як і багато інших навчальних закладів Росії, знову отримав автономію. В університетах були відкриті кафедри українознавства. .

Земства знову порушили питання про викладання в народних школах українською мовою. Українські театральні трупи отримали дозвіл влаштовувати вистави по всіх містах України. ‘

Від кінця 1905 р. почали з’являтись українські періодичні видання. Першою українськомовною газе-‘ тою стало видання братів Шеметів у Лубнах «Хлібороб». Незабаром у найбільших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходило вже 18 українських газет і журналів. Проте лише щоденна українська газета «Громадська думка» (згодом -«Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити до 1914 р. Її видавцем був Євген Чикаленко. У 1905-1907 pp. виникають культурно-освітні громадські організації «Просвіти» в Катеринославі, Одесі, Києві, Чернігові, Кам’янці-Подільсь-кому, Житомирі, Миколаєві та інших містах, Загалом їх налічувалося 35. Кожна з організацій мала філії у сільській» місцевості. Вони організовували українські клуби, бібліотеки й читальні, літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою книги, брошури, газети. Активну діяльність розгорнули українські політичні партії.

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ГРОМАД У І ТА II ДЕРЖАВНИХ ДУМАХ. Згідно з новим виборчим законом у березні 1906 р. відбулися вибори до І Державної Думи. Від 9 українських губерній було обрано 102 депутати. Частина’з них об’єдналася в українську парламентську громаду. Загалом громада об’єднувала 45 членів, її головою було обрано адвоката з Чернігова Іллю Шрага’ Друкованим органом громади став журнал «Украинский вестник», який виходив за участі М. Грушевського. Його видавали М. Славінський (головний редактор) та О. Лотоцький. Українські депутати висували вимоги про надання Україні автономії, впровадження української мови у школах, судах і в усіх місцевих адміністративних органах. Та через передчасний розпуск Думи (вона працювала лише 72 дні) жодне з питань не було винесене навіть на обговорення.

Вибори до складу II Державної Думи відбулися у січні-лютому 1907 р. Цього разу у виборах узяли участь усі радикальні партії, зокрема й українські. Україпські депутати знову утворили українську думську громаду, яка складалася з 47 осіб. Вона ввійшла до фракції трудовиків, назвала себе Українською трудовою громадою і мала домагатися перетворення Росії на «правову й демократичну державу»,, забезпечення українцям права на автономію. Проте й ця дума була недовговічною: 16(3) червня 1907 р. її розпустили. Згідно з новим законом про вибори до III Думи близько 80 % населення позбавлялося виборчих прав, натомість істотні переваги отримали поміщики та велика буржуазія. Внаслідок цього в III і IV Державних Думах не було утворено української громади.

ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО САМОДЕРЖАВСТВА ЩОДО УКРАЇНИ В ПОРЕВОЛЮЦІЙНІ РОКИ. Царський уряд скористався поразкою грудневих страйків та збройних повстань, щоб здобути повну перемогу над революційними масами. За. звинуваченнями в політичних злочинах було засуджено понад 25 тис. чоловік, з яких до страти — 5 тис. Активно діяли чорносотенні організації — «Союз російського народу», «Союз Михаїла Архангела» та ін. Закривалися профспілкові організації робітників. Було скасовано автономію вищих навчальних закладів, а студентів, які брали участь у революційних подіях, виключали без права поновлення.

Політична реакція негативно позначилася На становищі українських політичних партій. У 1908 р. багато діячів національного руху об’єдналися незалежно від партійної належності у Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідери М. Грушевський, С. Єфремов, Є, Чикаленко закликали всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження.

Важливим елементом політики самодержавства в цей період було насадження ідеології великодержавного шовінізму. Головним її провідником був голова Ради міністрів (від 1906 р.) Петро Столипін. Політичні переконання Столипіна в найбезпосеред-ніший спосіб стосувалися України. У березні 1908 р. в Києві було створено «Клубрусских националистов». Мета клубу — поборювати «польський тиск й українофільство». Зі зміною політичного курсу російські монархісти оголосили хрестовий похід проти тих, хто підривав коріння «російської православної цивілізації». Головне вістря їхньої атаки було спрямоване проти українського руху.

Циркуляр Столипіна від 20 січня 1910 р. заборо-, няв реєструвати будь-які чужорідні («инородческие») товариства й видавництва. В окремій інструкції міністр поясшовав’~тубернаторам, що заборона поширювалася на українські та єврейські організації. Внаслідок цього циркуляра український рух знов опинився в підпіллі. Було закрито товариства «Просвіти» та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки, провадити концерти, вечори тощо…

АГРАРНА РЕФОРМА П. СТОЛИПІНА. Великою перешкодою для розвитку ринкових відносин у сільському господарстві було поміщицьке й общинне землеволодіння. Не бажаючи зачіпати поміщиків, царський уряд насамперед звернув увагу на селянську .общину. Селяни не міогли її покинути й не мали права продавати землю, якою користувалися, тому що вона належала общині.

Ліквідація общинного землеволодіння почалася за ініціативи голови Ради міністрів П. Столипіна 22(9) листопада 1906 р. Микола II підписав підгот товлений ним указ. Згідно з ним селяни могли вільно виходити із сільської общини і ставати власниками землі, об’єднувати отримані ділянки в одну (так званий відруб), залишатися на старому подвір’ї чи висе-, лятися па хутір. Цьому значною мірою сприяв Селянський поземельний банк, який скуповував у великих землевласників землю за високими цінами і в кредит продавав її селянам. В Україні з 1906 по 1910 рік за посередництва банку було продано понад 480 тис. десятин переважно поміщицької землі.

В Україні аграрна реформа П. Столипіна проходила найуспішніше. Якщо в губерніях Європейської Росії з общин вийшло близько 24 % господарств, то на Правобережжі — 50,7 %, Півдні України — 34,2 % і’тільки на Лівобережжі — 13,8 %. Унаслідок концентрації земельних наділів у руках заможних власників, використання ними машин, добрив, розширен-
ня посівних площ в Україні за 1909-1913 pp. майже у півтора раза збільшився збір зерна. Зростання цін на хліб на світовому ринку сприяло збільшенню обсягів його експорту через азово-чорноморські порти. Виходячи з общини, чимало селян продавали землю- й переселялися за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. Протягом 1906-1912 pp. там опинилося близько мільйона українських селян. Проте майже чверть із них не знайшли в далеких регіонах кращої долі і змушені були повернутися в рідні місця, поповнивши лави пролетаріату. .

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. Пожвавлення економіки, що спостерігалося в 1910 p., сприяло зростанню чисельності робітничого класу, подальшій-його концентрації на великих підприємствах, формуванню пролетарської солідарності, розгортанню боротьби проти царизму. Влітку 1910 р. відбулися страйки робітників Москви, їх підтримали робітники Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава, Миколаєва. Активну участь в опозиційних виступах брала студентська та учнівська молодь. Після придушення революції и до початку Першої світової війни антицарські та антипоміщи-цькі настрої напували й на селі. Щоправда, селянський рух був неорганізованим, стихійним і розпорошеним. , .

Революційними настроями перейнялися й частини солдатів і матросів. В окремих військових підрозділах і частинах робилися спроби організувати відкриті збройні виступи. ГІе втрачала активності студентська молодь. У 1908— 1910 pp. студентські демонстрації пройшли в Харкові, Києві, Одесі.

У 1913 р. Дмитро Донцов у брошурі «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» обґрунтував ідею сепаратизму як протиставлення ідеї са-мостійництва: «Актуальним є не гасло самостійності — мріяли ж-колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією, актуальним, більш реальним, більш конкретним і скорше здійсненним — є гасло відірвання від Росії, — політичний сепаратизм». Цю ідею Д. Донцова не сприйняли в УСДРП, і його виключили з лав партії.

У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати не лише день народження Т. Шевченка, а й відправляти звичайні у цей день панахиди, що викликало хвилю протестів по всій Україні. Група депутатів IV Думи підтримала учасників протестів. Попри заборони прогресивна громадськість країни відзначила шевченківський ювілей, організувавши демонстрації, мітинги, урочисті зібрання.

Загрузка...