загрузка...

Факти:

Піднесення української культури. Освіта.-Розвиток науки. Розвиток літератури, музичного, образотворчого, театрального мистецтва. Українські підприємці-благодійники. Церковне життя.

Дати: 1865 р. — відкриття Новоросійського університету.

Персоналії: С.Васильківський, С. Гулак-Артемовський, Д. Заболотний, М. Занько-вецька, І. Мечников, А. Кримський, Леся Українка, І. Карпенко-Карий, М.Кро-пивницький, М. Садовський, М. Лисенко, М. Пимоненко, М. Леонтович, С. Кру-шельницька, Д. Яворни’цький.

Поняття: «меценат», «професійний театр», «реалізм», «модернізм».

Ви повинні вміти:

© характеризувати основні культурні явища, процеси другої половини 19 — початку 20 ст., розвиток літератури, образотворчого, музичного мистецтва, архітектури, процес становлення професійного театру, діяльність меценатів та їхній вплив на розвиток культури;

® визначати умови розвитку культури в другій половині 19 — на початку 20 ст., творчі здобутки видатних вітчизняних науковців та митців.

ОСВІТА. Протягом останньої чверті 19 ст. створено низку вищих спеціальних навчальних закладів, а саме: Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), Глухівський учительський інститут (1874), Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі (1899), Харківський ветеринарний інститут (1873).

Рівень письменності в Україні був нижчим порівняно з європейським: 70 % населення не вміли читати й писати, у початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося надзвичайно мало учнів. У 1914-1915 pp. на території Наддніпрянської України діяло 252 середні школи, у яких навчалися 140 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, зокрема в трьох університетах ~ Харківському, Київському, Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.

На західноукраїнських землях стан освіти був не кращим. На початку 20 ст. третина галицьких сіл не мала початкових шкіл; а кожне шосте село не мало жодної школи. У Галичині налічувалося 49 середніх шкіл, і тільки в чотирьох з них навчали українською мовою; на Буковині діяла лише одна українська гімназія. На Закарпатті в початкових школах мовою викладання була угорська.

На території України на початку 20 ст. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою навчання, не було жодної української школи на державному утриманні. Лише під час революційних подій 1905-1907 pp. царський уряд дозволив викладати в школах України місцевою говіркою. У Львівському університеті мовою викладання була
польська, у Чернівецькому — німецька. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, у Чернівецькому університеті — 17,6 %.

НАУКА. У другій половині 19 — на початку 20 ст. неабияких успіхів досягли вчені-природознавці. Уперше у світовій практиці епідеміолог і мікробіолог Данило Заболотний відкрив шляхи поширення чуми й запропонував ефективні методи боротьби з нею. Чимало вчених-українців працювали в інших країнах. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй був першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету (Німецька вища технічна школа в Празі). 28 років (з 1887 р.) пропрацював в Інституті Луї Пастера в Парижі уродженець Харківщини Ілля Мечников. До того часу вчений очолював кафедру зоології та порівняльної анатомії в Новоросійському університеті та завідував організованою ним (разом з М. Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією. Саме він був засновником клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету. У 1908 р. отримав Нобелівську премію за вивчення імунної системи.

Україна була одним з центрів розвитку повітроплавання. У 1908 р. в Одесі виник перший у Росії аероклуб, члени якого М. Єфімов та С. Уточкін демонстрували польоти на аеропланах. Військовий льотчик П.Нестеров, який першим у світі опанував техніку вищого пілотажу, під час служби в Україні у 1913-1914 pp. виконав низку фігур, зокрема «мертву нетлю». Авіаконструктор Ігор Сікорський створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець».

Надзвичайно плідно розвивалася історична наука. Серед тогочасних теоретиків історії вирізняються постаті Михайла Гру шевського та В’ячеслава Липинського, чиї праці та ідеї відіграли непро-минальие значення у формуванні національної свідомості українців. М. Грушевський, автор багатотомної фундаментальної «Історії України-Руси», обґрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. В. Липинський розробив концепцію провідної ролі еліти в державному будівництві та суспільному житті.

В історичній науці продовжувала успішно працювати Олександра Єфименко, чия «Історія українського народу» вийшла у світ російською мовою в Петербурзі. Вона була першою жінкою в Україні та Росії, якій Харківський університет присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук (1910 p.). Вагомий внесок у дослідженні історії Слобідської України належить Дмитрові Багалію. Не менших успіхів досягнув Дмитро Яворницький, автор книжки «Історія запорозьких козаків», визнаної класичною працею з історії українського козацтва. Федір Вовк — один з найавторитетніших у Європі антрополог та археолог, присвятив себе до-гліджешпо походження українців. Учений дійшов зисновку, іцо українці за антропологічними ознаками близькі до південних слов’ян.

Знаним географом та істориком, автором десятків наукових праць, підручників, докладних карт України був Степан Рудницький. Його вважають засновником української наукової географії.

Велике значення і для науки, і для піднесення національної свідомості мали вихід у світ у 1907— 1909 pp. чотиритомного «Словника української моги», упорядкованого Борисом Грінченком, тритомної «Української граматики» за редакцією видатного зченого-мовозпавця і сходознавця, поліглота (володів майже 60 мовами) Агатангела Крймського.

ЛІТЕРАТУРА. Після смерті Великого Кобзаря найяскравішою постаттю в літературі став Пантелеймон Куліш — автор першого в повій українській літературі історичного роману «Чорна рада». П. Куліш зажив слави першого професійного українського літературного критика й творця українського правопису, чимало правил якого діють і нині. Мав власну друкарню, в якій .протягом трьох років випустив 40 книжечок серії «Сільська бібліотека» з найкращими творами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Мар-:-:а Вовчка, Г. Баїрвінок. Непроминальне значення мали його переклади українською мовою Біблії, творів Шексгііра, Байрона, Гете.
У 70-90-х роках українське письменство зосереджується па соціальних і психологічних проблемах. Чи не найбільшої слави з-поміж тогочасних українських письменників зажив Іван Нечуй-Левицький «Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та ін.). Він утвердив в українській літературі жанр соціальної повісті.

Визначне місце в українському літературному процесі посідав Панас Мирний — автор соціально-психологічних романів і повістей. Правдивим літописом українського села є його роман (у співавторстві з І Біликом) «Хіба ревуть воли, як ясла повні».

На межі 19-20 ст. в українській літературі утверджуються нові мистецькі принципи — нова естетика, нові прийоми, що свідчило про модерністський переворот. Ознаками нового творчого методу були естетизм («мистецтво для мистецтва»), інтелектуалізм, европеїзм, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя й світогляду людини.

Важливою рисою літературного модерну в Україні було створення жіночої мистецької традищї. Наприкінці 19 ст. у царині літератури працювала плеяда українських авторок, найяскравішими з-поміж яких були Леся Українка та Ольга Кобилянсь-ка. Леся Українка — творчий псевдонім Лариси Петрівни Косач. Світове визнання Леся Українка здобула як драматург-новатор {«Одержима», «Вавилонський полон», «Кассандра», «Руфін і Пріс-цілла», «Оргія», «Кам’яний господар», «Лісова пісня»). Західноукраїнська письменниця Ольга Кобилянська. в новелах «Природа», «Меланхолійний вальс», «Некультурна» тонко відтворила злам у суспільній свідомості, пов’язаний зі зміною становища жінки, її новими соціальними ролями.

Лідерами українського модернізму справедливо вважають Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника. Імпресіоністський характер властивий творам М. Коцюбинського «Intermezzo», «Сміх», «Цвіт яблуні», «Хвала життю», «Тіні забутих предків». У повісті «Fata morgana» органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Слави неперевер-шеного майстра соціально-психологічної новели зажив західноукраїнський письменник В. Стефаник. Для новел В. Стефаиика характерна неповторність стилю, своєрідність оповідної манери. У новелах «Новина», «Виводили з села», «Синя книжечка», «У корчмі», «Катруся», «Кленове листя», «Стратився», «Бесараби» він змальовує злиденне життя простих селян — страшне через, безвихідь. Однією з тем творчості В. Стефаника була вимушена еміграція галицьких українців до Канади і США (новела «Камінний хрест»). Прикладом реалістичного підходу до зображення тогочасного життя українського суспільства була творчість Володимира Винниченка. У його творах «Краса і сила», «Голота», «Талісман», написаних напередодні та під час революції 1905-1907 pp., яскраво й психологічно точно змальовано мешканців провінційних містечок, робітників сільського господарства, підприємців, жахи солдатчини та царських в’язниць.

На початку 20 ст. в українську літературу ввійшов поет-лірик Олександр Олесь (Кандиба), який був щиро перейнятий демократичними ідеалами. Заживши слави короля української лірики,. він створив чимало віршів громадянського звучання, у яких революційні гасла поєднав із людськими почуттями і клопотами буднів.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО, Провідним осередком театрального життя другої половини. 19 ст. стало провінційне місто Єлизаветград. Ще від 1864 р. тут активно діяв аматорський театр, у якому робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за якою закріпилося визначення «корифеї українського театру». Це — Марко Кропивницький і брати та сестра Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркєвич та ін. Саме вони створила класичний репертуар українського театру. Ця трупа і її філії об’їздили майже всю Україну, У 1885 р. трупа розпалася на дві частини: однією керував Марко Кропивницький, другою — Михайло Старицький. За їх прикладом пішли інші, і вже через кілька років на Україні діяло понад ЗО мандрівних театрів. Але тільки з 1907 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення — у Києві, у Троїцькому народному домі (нині Театр оперети), і тут успішно працювала трупа Миколи Садовського.

На початку 20 ст. у Львові продовжував діяти єдиний у західноукраїнських землях» український професійний театр «Руська бесіда», основу репертуару якого складали класичні п’єси М. Кропивни-цького, М. Старицысого, І. Карпенка-Карого. Проте театральні колективи дедалі частіше зверталися до
творів Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а та- І кож російських і західноєвропейських класиків. і

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА. Переломне значення для роз- J витку української національної класичної музики ! мала творчість її основоположника Миколи Лисен- V ка. Лисеико започаткував різні жанри української опери: історико-героїчну, ліричноjпобутову, лірично — | фантастичну, прикладами яких є опери «Утопле- е на», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Нок- ‘ тюрн». ‘Найвищим досягненням оперної творчості М. Лисенка вважають оперу «Тарас Бульба». Написав М. Лисеико й перші дитячі опери «Коза- Г Дереза», «Пап Коцький». Внеском у скарбницю української камерно-вокальної музики стали солоспіви — романси й ансамблі, написані на тексти давньої української літератури, західноєвропейських класиків і сучасних йому українських поетів. Важливий , напрям діяльності М. Лисенка — збирання та обробка українських народних пісень. Композитор підготував 7 збірок народних пісень, покладених на фортепіано, загалом опублікував 600 пісень. У 1904 р. створює першу в Україні Музично-драматичну школу. М. Лисенко працював майже в усіх музичних жанрах, заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні, теоретичними працями істотно розвинув вітчизняну науку про народну музично-пісенну творчість. .

Оригінальні композиції на основі народного фольклору («ІЦедрик», «Дударик», «Козака несуть»), хорові поеми, опери створив Микола Леон-тович, монументальну кантату-симфонію «Кавказ» на слова Т. Шевченка написав Станіслав Людкевич, він також організував видання «Артистичного вісника» — першого українського мистецтвознавчого журналу.

Вершин світового вокального мистецтва сягнула вихованка. Львівської консерваторії Соломія Кру-шельницька. Володіючи винятковими природними вокальними й сценічними здібностями, виступала на сценах провідних театрііз світу — у Львові, Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі, Парижі, Римі, Мілані, Буенос-Айресі тощо, виконуючи партії з 60 опер.

АРХІТЕКТУРА. В останні десятиліття 19 — на початку 20 ст. в архітектурі утвердився новий стиль — модерн. До ознак модерну відносять декоративність, використання елементів різних стилів-попередників, збереження національного колориту, традицій народного мистецтва. Українські архітектори-модер-ністи, сповідуючи еклектизм, прагнули поєднувати новітні технології з.народними традиціями. Утвердженім модерну збіглося з добою індустріалізації, відтак масштабним стає будівництво приміщень індустріального і громадського призначення — банків, бірж, театрів, народних будинків, клубів, пасажів, ринків, прибуткових будинків. У спорудах широко застосовують метал, скло, залізобетонні конструкції.

Яскравими зразками українського архітектурного модерну в Києві є «Будинок з химерами» архітектора В. Городецького та будівля Державного банку, споруджена в 1902-1905 pp. за проектом архітекторів О. Кобелєва та О. Вербицького. До най-зидатніших .споруд палацової архітектури в Україні належать царський палац у Лівадії, збудований з 1910-1911 pp. у неоренесансному стилі архітектором М. Красновым. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансиими рисами належить «Ластівчине гніздо», збудоване архітектором О. Шервудом у 1912 р.

Збереження національного стилю в архітектурі українського модерну засвідчене в будинку Полтавського земства, збудованому за проектом Василя Кричевського в 1903-1908 pp. (нині Полтавський краєзнавчий музей). Взірцем так званого раціоналістичного модерну став Бессарабський ринок у Києві, збудований архітектором Г. Гаєм -у І908—1912 pp. Це був перший критий ринок в Україні. У цій споруді поєднувалися модерні, раціоналістичні форми з національними мотивами. На західноукраїнських землях поєднання елементів модерну та народної архітектури втілено в будівлі банку «Дністер» у Львові, збудованої у 1905-1906 pp. архітектором І. Левинським.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. В образотворчому мистецтві останніх десятиліть 19 — початку 20 ст. співіснували два провідні стилі епохи — реалізм і модерн. Типовими темами для художпиків-ре-алістів було зображення буденного життя, побуту народу; з-поміж жанрів переважали пейзаж та портрет. Так, сільський побут, природа та звичаї української провінції — теми картин художі шка-реал і ста Миколи Иимоненка: «Святочне ворооісіння», «Весілля в Київській губернії», «Жнива», «Проводи рекрута».

Накладання естетики модерну на національні живописні традиції дало початок національному художньому напряму. Український стиль у живописі сформувався під виливом національних культурних традицій, народної творчості, зразків народного декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, а також новітніх тенденцій модернізму -імпресіонізму, абстракціонізму, традицій класичного мистецтва, зокрема реалістичного напряму в живописі.

Одним із засновників українського стилю вважають Сергія Васильківського. Цей художник був визнаним майстром пейзажу, де переважали українські мотиви: «Ранок (Отара в степу)», «Дніпрові плавні», «Ранок на Дніпрі». Пейзаж у творчості С. Васильківського органічно поєднувався з історичними сюжетами з доби козацтва («Козачий пікет», «Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козача левада») або з побутовими картинами («Ко-зак у степу», «Ярмарок у Полтаві»).

До засновників українського стилю в малярстві та графіці належить і Опанас Сластіон. Він звертався до побутового жанру, пейзажу, історії, прикладом чого є картини «Цегельний завод», «На жнивах», «Весна», «Волинь», «Миргород». Як графік,’ілюстрував поему Т. Шевченка «Гайдамаки». Слава засновника’ батального живопису в Україні належить Миколі Самокишу. Протягом 1901-1908 pp. разом із С. Васильківським писав’монументальні панно для інтер’єру будинку Полтавського земства.

УКРАЇНСЬКІ МЕЦЕНАТИ. Серед українських благодійників почесне місце посідає Григорій Ґалаґан. Він заснував у с. Сокиринці Допомогово-ощадне товариство, ремісниче училище, інтернат. Його коштом було видано чимало книг (зокрема, журнали «Киевская старина» та «Основа»), зібрано цінну бібліотеку, колекцію живописних полотен. Втративши сина Павла, Г. Ґалаґан створює своїм коштом знамениту колегію Ґалаґана, яка мала свою церкву; музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та гуртожиток (бурсу) для учнів і стала зразковим навчальним закладом всієї Російської імперії.

Не менш відомі своєю благодійністю родини Тар-новськйх; Терещепків, Ханенків, Харитоненків та ін. На особливу пошану заслуговує сім’я Симирен-ків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861-1929). Перші уславилися як успішні підприємці й науковці (так,.Лев виплекав новий сорт яблук), які активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал. Є. .Чикаленко домігся неабияких статків за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. З кінця 19 ст. він- став надавати систематичну-допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх прибутків. Саме він фінансував газети «Громадська думка», «Рада», створив фонд допомоги українським письменникам при  Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, заснував Академічний дім (гуртожиток для українських студентів) у Львові. Всіляко підтримував Чикаленко й українські політичні сили, які прагнули домогтися самостійної Української держави, а тому в 1919 р. мусив емігрувати.

МУЗЕЇ. У другій половині 19 — на початку 20 ст. формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Меценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили музей, який поповнювали за. рахунок придбаних у різних колекціонерів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра Дорошенка та ін.), археологічних розкопок. Колекція Ханеиків лягла в основу колекцій нинішніх Національного історичного музею та Музею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву -Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханеиків. Учений і гірничопромисловець Олександр Ноль, який почав розробки криворізької руди, створив музей старовини й заповів його місту Катеринославу. У 1902. р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький, і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козацької старовини, а також пам’яток середньовічних кочівників.

Загрузка...