загрузка...

—    Підйом!—закричав ірен. Хл< чики швидко схопились із землі, якій спали на підстилках з очероіі День розпочинався звичайно.
У стародавній Спарті хлопчш тільки до семи років залишалися батьківському домі. Потім їх заб рали з дому й ділили на агели стада. Хлопчики жили, їли, про» дили час разом. Начальником груш обирали найбільш тямущого, най сміливішого і найсильнішого з іра нів, тобто юнаків, які досягли 2( років.
З цього віку і до ЗО років спар танських юнаків називали іренаміі Ірен, призначений командиром аго ли, весь час був з дітьми.
Усі хлопчики виконували наказн командира.
Вихованням дітей у Спарті віда*! ла держава. Це була школа послу! ху. Головна мета навчання — вихо. вати дисциплінованого і сміливого1 воїна. Грамоти і деяких наук дітей учили тільки в міру потреби, щоб вони могли прочитати наказ або написати коротке донесення.
Скупавшись у холодній воді річки Евроту, що протікала поблизу, хлопчики з’їдали по шматку хліба — мізерний сніданок, який видавали їм.спарта
Потім, вишикувавшись, чекали розпоряджень начальника. Молодші, до 12 років,— у довгих сорочках. Старші — в драних плащах на голому тілі. Босі, обстрижені наголо, вони і взимку,восени,  і влітку ходили в цьому одязі, брали участь у далеких переходах. І тому не дивно, що жалюгідне лахміття ледве прикривало їхні жилаві тіла.
Ірен повів хлопчиків до гімнасію — обгородженого колонами великого майданчика, де жителі Спарти, займаючись фізичними вправами, проводили більшу частину свого часу. Діти й дорослі метали диск, спис, вправлялися з бігу, билися на кулаках і навіть мечами. Дорослі показували юнакам зразки військової майстерності, старики спостерігали за вправами і давали поради, розповідали про подвиги предків.
У змаганні з бігу й боротьби разом з юнаками брали участь і дівчата. У Спарті вважали, що й жінки повинні бути також фізично сильними, витривалими і спритними.
Прийшовши туди строєм, хлопчики скинули одяг і поділилися за віком на окремі групи. Один з найстаріших і найбільш шанованих громадян був приставлений до хлопчиків за педонома — вихователя. Педо ном, наглядаючи за іграми дітей, навмисне підбурював їх, доводячи до справжньої сварки. Тільки таким шляхом, вважав він, можна виявити вдачу кожного: чи не злякається він справжньої небезпеки і не втече в майбутньому з поля битви. Дорослі не боялись, що в бійці діти пока лічуть одне одного. Кволому не було місця серед воїнівспартанців. Йому краще зовсім не жити, якщо він не може захиститися.
Два хлопчики, Клеандр і Філіпп, готувалися до кулачного бою. Хоч Філіпп і був на рік старший, їх очеретяні підстилки у казармі лежали поряд. І часто, коли всі поснуть, вони вели довгі розмови.
Клеандр дуже любив страшні казки й різні оповіді, а Філіпп знав безліч історій про фессалійських ві дьом, привидів та інші страшні речі.
Зараз приятелі, підбурювані вихователем, готувались розпочати кулачний бій. Вони ніколи ще не мірялись силами, і кінець сьогоднішнього поєдинку хвилював обох. Спочатку хлопці билися неохоче, кожний щадив другого: не було справжньої злоби між ними. Але коли Філіпп дуже вдарив противника по обличчю, Клеандр розлютився і почав битися всерйоз. Філіпп почав здаватися: одне око в нього було підбите, з носа текла кров. «Молодець! — кричав вихователь.— Не жалій цього боягуза, дай йому добре!» Заохочуваний цими криками, коренастий Клеандр подвоїв зусилля, і Філіпп простягся на землі. Це означало кінець поєдинку.
Коли Клеандр побачив, що його противник лежить на землі, озлоблення відразу пропало. Йому навіть стало жаль Філіппа. Адже він його кращий товариш. Скориставшись тим, що вихователь спостерігає за іншими хлопчиками, Клеандр допоміг Філіппові швидше піднятися. Він дуже боявся, що педоном, як це прийнято, люто висміюватиме того, хто зазнав поразки, а то ще й покарає за те, що поводився не зовсім мужньо. Проте все минуло благополучно.

Спартанскі воїни
Спартанскі воїни

Після кількох годин вправ дорослі залишили гімнасій і великими групами вирушили до площі. Там сьогодні мали відбутися вибори до ге русії — спартанської ради старійшин. Якби не ця подія, хлопчики пішли б роздобути чогонебудь поїсти, бо після жалюгідного сніданку їх мучив голод. Але народні збори відбувалися раз на місяць, і вони вслід за дорослими побігли за місто.
Збори проходили на великому полі, яке відокремлював струмок, що впадав у Еврот. Тут не було ні красивих будинків, ні галерей, ні навіть статуй богів — голе поле, на якому чорніло кілька жалюгідних хатин. На полі зібралися чоловіки, яким за ЗО років. На підвищенні — двоє царів, які недавно повернулися з походу, і 27 геронтів, кожному з яких за 60.
Усі вони походили з найбільш знатних спартанських сімей. Взагалі геронтів було 28, але один з них, майже сторічного віку, на днях помер, і сьогодні мали обрати на його місце іншого.
Враз громадяни розступилися. До підвищення, на якому сиділи ге ронти, мовчки й поважно пройшли 5 чоловіків. Коли вони наблизились, усі, включаючи й царів, підвелися.
Це були ефори — спостерігачі. Ефори в Спарті тримали в своїх руках усе управління. Вони скликали народні збори і герусію, керували зовнішньою політикою країни і державними фінансами, могли притягти до суду кожного з геронтів і навіть царів або стягнути з них грошовий штраф.
Ось старший з ефорів відкрив збори. Він запропонував обрати комісію, яка судитиме про результати виборів. Один з геронтів назвав імена. У натовпі почувся легкий шум. Голосних протестів не було. І головуючий ефор оголосив, що комісію обрано. Так у Спарті проходили народні збори. Виступати мали право тільки царі, ефори і геронти.
Обрану комісію відвели в закрите приміщення в центрі площі. Звідти члени комісії чули все, що відбувалося, але нічого не бачили. Сьогодні на вільне місце геронта мали обирати чотирьох стариків. Усі вони походили із старовинних знатних сімей. Вони кинули між собою жеребок, в якому порядку їм переходити площу і проходити повз закрите приміщення, де перебуває комісія.
Хід розпочався. Натовп вітав кожного схвальними вигуками. Комісія, слухаючи крики, вирішувала, кого з них вітали з найбільшим захопленням. Оскільки вікна будинку були забиті, члени комісії, ухвалюючи своє рішення, не знали, на чию саме користь лунали найголосніші вигуки.
Цього разу було вирішено, що найбільше кричали тому, хто проходив останнім. Клеандр був дуже гордий, бо обраний доводився йому родичем. А Філіппу здавалось, що крики на користь нового геронта не були найгучнішими, що не випадково обрано брата одного з ефоріз, що члени комісії, намагаючись догодити могутньому ефорові Кассандру, дядькові Клеандра, якимось чином довідалися про порядок проходження обираних.
Народні збори у Спарті ніколи не затягувались. Хоч громадяни й стояли, але у витривалих спартанців не встигали навіть утомитися ноги. Усі питання розв’язувались швидко, бо ефори і герусія заздалегідь підготовляли рішення, а дисципліновані спартанці ніколи не заперечували проти думки службових осіб.
Правда, цього разу далеко не всі були задоволені результатом виборів. Але в обідній час припинились усі суперечки. «Тепер вони думають тільки про ситний обід,— сказав Філіпп товаришеві.— Доки кожний спартанець може їсти, не працюючи, незгоди між народом і знаттю не будуть довгими. Адже всіх нас годують раби. Стадо не мукає, коли рот зайнятий».
Клеандра не хвилювали ці питання, значно більше турбувало що був голодний. Обід спартанські хлопчики діставали самі. Найкраще було піти за дорослими в сиситію.
Ніхто з дорослих спартанців не мав права обідати вдома. Навіть царі мусили коритись цьому правилові і вносити в спільний котел певну кількість борошна, сиру, вина, фруктів і щодня у визначений час прибували на спільний обід. Такі обіди називались сиситіями. Дітям дозволялось бути присутніми під час трапези. Вважали, що вони багато чого навчаться з бесід, що їх вели звичайно за столом спартанці. Та дітей більше вабили не розмови, а недоїдки, які іноді вдавалося підібрати, а то й просто поцупити.
Кожні п’ятнадцять обідаючих займали окремий намет. Посередині намету стояв стіл. На ньому — глечики з вином і тарілки з хлібом. Спартанці розсідались на довгих лавах навколо столу. У великій мисці вносили чорну юшку. Це улюблена страва спартанців, Про цю юшку в Спарті розповідали таке: один перський цар, почувши про цю ласу страву, наказав кухареві, якого він спеціально купив у Спарті, приготувати славнозвісну чорну юшку. Покуштувавши її, він сказав, що за все життя не куштував більшої гидоти. На це кухар відповів, що для того, щоб ця страва була до вподоби, треба народитися на берегах річки Еврот. Важкі фізичні вправи, мізерність їжі робили смачним те, що іншим здавалося майже не їстівним.
Спартанці старанно працювали щелепами.А хлопчики стояли позаду них, прислухались до розмов і чекали… Ось уже поїли юшку. Принесли сир і фрукти.
—    Чи чув, Гіппоніку? — сказав бородатий спартанець.— Самоські посли приходили просити воєнної допомоги. Дві години просили бідолахи.
—    Ну і що ж відповіли їм ефори?
—    Не погодились. Кассандр так і сказав: «Початок вашої тривалої промови ми забули, а кінця не зрозуміли, бо забули початок».
—    Правильно! — захоплено закричав Гіппонік, високий паруб’яга з довгим конячим обличчям,— ми, спартанці, багато базікати не любимо. В нашій країні спритні промови не допоможуть людині. Пам’ятаєш, як виправдовувався один спритник, коли ми хотіли виключити його із сиситії за те, що він пропустив підряд кілька обідів. «Я зробив це проти волі»,— кричав він.— «От і відбувай невільну кару»,— сказав я йому.
Голосний сміх Гіппоніка перебила лайка його сусіда. Сир і фрукти, які тільки що лежали перед ним, вже зникли. Він обернувся, але Клеандр, що стояв позаду, швидко вдав, що він уважно слухає бесіду старших.
—    Ти украв сир, проклятий хлопчисько!— закричав розгніваний спартанець.
—    Не спійманий — не злодій! — зареготав Гіппонік.— Знаєш історію з лисеням?
—    Яку історію?
—    А як же. Нещодавно один хлопчик, доки батько його обідав, украв у нього лисеня і сховав під плащем. Лисеня страшенно дряпало йому живіт. Але хлопчик терпів, боячись, що відшмагають. Лисеня прогризло йому велику дірку в животі. Хлопчиська так і не врятували.
—    От і брешеш! Зовсім не в батька украв він лисеня. Усі знають цю історію й пишаються цим хоробрим хлопчиком. Справжній спартанець!
—    А ти нікчемний базіка. Якщо знав цю історію, навіщо питав? — знову зареготав Гіппонік.
Але Філіпп уже не слухав його. «Справжній спартанець — це той, хто спритно краде! — думав він.— Ну добреї Спробуємо увечері й ми пошукати щастя. Адже ми теж справжні спартанці!»

Загрузка...