Поїзд біжить через плоскі, як скатертина, сухі рівнини теперішнього Іраку, проходить поблизу містечка Хілле, недалеко від низьких горбів, немов поритих гігантськими, подібними до обвалених глибоких окопів, ямами, серед яких височить лабіринт напівзруйнованих, звітрілих глиняних стін. На початку нашого століття тут провадилися грандіозні розкопки. Вони відкрили нам стародавнє місто Вавілон — місто, яке померло майже 2000 років тому, але слава якого набагато пережила йото.
І ось перед нами траншеї археологів. У глибині цих траншей стіни із сирцевої цегли, які осипаються, та подекуди серед скудної степової травки великі квадратні випалені цеглини з видавленими на них кли-нописними написами — ними колись були вимощені двори чертога знаменитого Навуходоносора.
Декілька десятків років потому на Євфраті, вище від Хілле, була збудована гребля, яка змінила рівень річ-ки. Внаслідок цього піднялись і підгрунтові води; тому археологи не могли докопатися до тих глибоких шарів, де заховані рештки міста Хаммурапі та інших стародавніх міст.
Подорожній, що наближався в дні царювання Навуходоносора до міста Вавілона з півночі, уздовж берега Євфрату, бачив здалека довгі жовтуваті стіни із зубцями та баштами, а вдалині, на вкритому серпанком синьому небі, голубу вершину храмової башти. Іноді ж на сонці сяяли золоті блискітки веле-тенських позолочених рогів, укріплених на самому верху.
Незвичайна міцність стін Вавілона широко відома.
Перше враження оправляє величезна стіна, якою Навуходоносор наказав перегородити всю країну від Євфрату до Тігру біля міста Сіппара, щоб уберегти Вавілонію від долі її стародавньої суперниці — Ассірії. Входячи у величезні ворота, мандрівник дивується міцності стін, підсилених ще ровами і додатковою стіною з боку поля.
Дорога веде на південь, мимо фінікових пальмових гаїв та садів, які тягнуться вздовж берега річки. По ліву руку лишилися високі білі стіни літнього палацу вавілонських царів. Подорожній ще не ввійшов у межі міста: тут, за стінами, він проходить тільки заповідний простір, де під час облоги мали переховуватись навколишнє населення і худоба, де в разі потреби можна було посіяти хліб, щоб місту не загрожував го-лод. Подекуди тут видно городи та поодинокі будинки, а частіше — тільки пустирі. Треба ще йти швидким кроком більш як півгодини, щоб підійти до стін самого міста.
Ось, нарешті, Євфрат відходить праворуч, і дорога вступає в простір між двома високими стінами. За правою ховається великий північний палац Навуходоносора, а ліва охороняє підступи до нього та міських воріт. Дорога піднімається трохи вгору. Між плоскими білими виступами башт у стіні вставлені великі голубі фризи з кахлів, облямовані жовтим і білим орнаментом; на голубому фоні опуклим рельєфом зображено білих і золотистих левів. Але око не спиняється на них: у кінці підйому дороги, там, де білі стіни трохи розступаються, утворюючи площу, височить синя громада воріт — двох масивних башт з аркою посередині, облицьованих кахлями. На облицюванні зображення! на синьому фоні ряди білих золотистих диких биків і драконів. Пройшовши через площу під склепінням воріт, де по кутках стоять бронзові статуї і товпиться всякий народ, подорожній входить, нарешті, у місто Вавілон.
Привертають увагу ворота — вони зроблені на всю товщину, двох масивних високих стін. По верху стін між зубцями утворилася ціла вулиця 12 метрів завширшки. По ній вільно може проїхати одночасно кілька колісниць. А по той бік стін — знову широкий рів, захищений ще однією, низькою стіною. Проте низька вона лише порівняно з головною стіною, яка досягає висоти нашого дво- і триповерхового будинку.
Нарешті мандрівник у місті. Перед ним пряма, як стріла, лінія плит, рожевих по боках, білих посереди-ні; ними вимощена середина довгої вулиці. Ліворуч, серед пальм, високі білі стіни храму, за ним, віддалік, нерівні ряди житлових будинків. Праворуч — знову високі білі стіни, прикрашені тільки вертикальними заглибинами і виступами башт. Це головний палац царя. Він нічим, крім величезних розмірів, не відрізняється від усіх східних будинків: такий самий двір, куди відчиняються двері багатьох кімнат, такі самі білі стіни без вікон. Тільки тут не один двір, а цілих чотири — величезних, як базарні площі. Вони сполучаються між собою арками. А навколо дворів — не одне житло, а десятки зрощених між собою будинків із своїми внутрішніми двориками; тут живуть придворні, ремісники та слуги палацу, розміщуються караули й загони охоронців.
Посол або гонець часів Навуходоносора (VI столітті до н. е.), проходячи цими дворами, побачив би в одному дворі вишикуваних вартових, у другому — строкату юрбу придворних, послів та залежних царків, які чекають допуску до царя Вавілону. Оглядаючись навколо, він побачив би великі дерева, що підносяться над якоюсь баштою в північному кутку палацу. Йому пояснили б, що це висячий сад, побудований Навуходоносором для своєї дружини, дочки мідійського царя, яка сумувала за гірськими лісами своєї батьківщини в рівній і безлісній Вавілонії. Сад влаштований на багатоповерховій башті; всередині кожного ярусу зроблені міцні цег-ляні склепіння, а зверху на всю споруду покладені уступами кам’яні плити, залиті асфальтом і пере-кладені шарами очерету. Поверх цієї підкладки насипано товстий шар землі і розбито сад. З неймовірними труднощами, за допомогою величез-ного водопідйомного колеса шкіряними відрами на канатах, раби щодня піднімають воду з Євфрату. Греки згодом назвали цей сад «висячими садами Семіраміди». Вони вважали його одним з чудес світу. Проте сад, на наш погляд, був невеликий — всього кілька десятків метрів завширшки і завдовжки.
Але ось розчинилися ворота однієї з трьох величезних арок у західній стіні палацу, і юрба придворних проходить у дальший, головний двір. Що ж? І тут такі самі білі стіни, а в них такі самі прорізи для дверей.
Уся строката юрба раптом повертає ліворуч, і перед нею відкривається чудове видовище. Висока стіна, вкрита синіми кахлями із золотисто-жовтим орнаментом у вигляді стилізованих пальм. У стіні — три арки, крізь них видно поздовжній зал. У глибині середньої арки — підвищення в ніші, подібне до того, яке буває в храмах у глибині святилища, де височить статуя божества. Тут, на підвищенні,— золотий трон і на троні велична, пишна жива постать: цар. Навколо підвищення в тіні товпляться придворні. Тільки так можуть побачити люди, та й то лише обранці, великого царя Вавілону.
Але вернімося знову на вулицю, що перед палацом. Йдемо по ній далі на південь. Тут завжди багато людей, які снують з кінця в кінець великого міста. У святкові дні можна бачити чудові процесії на чолі з царем і жерцями, що несуть статуї богів, священні човни і знаки на високих жердинах, а в будні — колісниці воєначальників та послів, каравани верблюдів, навантажених чорним деревом і посудинами з пахощами із Південної Аравії.
Сьогодні день Нового року. Усі стоять в глибині двору, обличчям до середньої арки, перед якою поставлений кам’яний вівтар. Тонка льняна тканина, якою була завішена арка, відкинута ще вночі. На підвищенні — колосальна статуя Бела-Мардука в золотій тіарі, одягнена в пишні тканини і вся вкрита коштовним камінням; вставні очі її ніби звернені на віруючих. У сусідній ніші видно статую богині Сар-паніт — дружини Мардука, а по боках — інших богів: Шумеру й Аккаду.
Вечір. Верховний жрець, повернувшись обличчям до статуї Бела, співає довгу поему про створення світу і перемогу над злими силами. По кутках двору музики відбивають такт на тимпанах і журливо підігрують на флейтах та сурмах.
Влада вавілонських жерців була величезна. Вони були тісно позв’язані з великими рабовласниками, купцями, лихварями, та й самі володіли багатими угіддями й віддавали срібло на проценти. Ця могутність жерців і привела Вавілон до безславного падіння, після якого він уже ніколи більше не міг піднятися. А сталося це так.
Останній вавілонський цар, Набонід, вступив на престол уже старим. Він походив не з Вавілона, а з північномесопотамського міста Харрана. Набонід був дуже відданий релігії жерців свого рідного міста. Він намагався переробити вавілонські обряди й запровадити «правильніші», навіть хотів заборонити поклоніння богам у ряді вавілонських міст. Набонід не жив у Вавілоні, віддаючи перевагу далекому аравійському оазисові.
У Вавілоні правив його син Валтасар, і вавілонські жерці вважали, що в країні немае законного царя. Чим пояснювалася така політика царя Набоніда, хто підтримував його, зараз не відомо.
Тим часом царство мідян, яке поділяло з Вавілонією славу перемоги над ассірійцями, було переможене й захоплене молодим і енергійним К.і- ром, царем персів. Кожний рік приносив Кіру нові перемоги, його .воїни завоювали весь Іран і Малу
Азію, побували вже в грецьких містах на березі Егейського моря. А Набонід і Валтасар гадали, що за велетенськими, неприступними стінами, збудованими навколо Вавілона Навуходоносором, їм не загрожує ніяка небезпека. У палаці веселилися, бенкетували й не помічали, що жерці озлоблені, а купці мріють про відкриття караванних шляхів від Чорного й Егейського морів до Індійського океану, що вся ваві-лонська знать твердить: краще іноземець Кір, ніж вавілоняни Набонід і Валтасар.
У 539 р. до н. е. перські війська під проводом друга Кіра, Гобрія, спустилися в долину Тігру та Євфрату. Місто за містом відчиняло їм свої ворота. Не вчинила опору й охорона «Мідійської стіни», яка пе-регороджувала долину, і душної ночі перси опинилися біля стін Вавілона.
За переказом, Валтасар бенкетував цієї ночі в палаці. У залі на столах було повно золотих і срібних речей, награбованих Навуходоносором у храмах підкорених земель. І раптом на протилежній побіленій стіні нібито з’явилася рука, яка накреслила вогненні букви: МН’ТКЛВПРСИН. Цей напис можна було прочитати так: «мене, те-кал, ве-парсгін» і це означало: «обчислений, зважений і (відданий) персам»1. Тієї ж ночі Валтасар загинув від зброї персів.
Такі перекази ходили в народі, так про де розповідали у пізніші століття, так описано це, до речі, й у вірші поета Гейне. У вогненну руку ми, звичайно, не віримо; тут справа не обійшлася без махінацій жрецтва. Відомо, що несподівано для Валтасара і Набоніда вночі були відчинені ворота й загони персів вступили в місто. Гобрій наказав охороняти храми, і в них відбувалися звичайні відправи. Літописець говорить: «щити персів охороняли ворота Есагіли». Очевидно, жерці Есагіли допомогли персам здобути місто. Воно жило звичайним життям, хоч у закутках царського палацу ще йшли бої з охоронцями Валтасара. Набонід не став чинити опору і здався переможцеві.
На вулицях міста почали з’являтися купці й воїни найвїддаленіших країн. їх приваблювала багата тор-гівля, ринки, куди звозились товари з усього відомого тоді світу. Лунала різноплемінна мова. Можна було побачити і голеного єгиптянина в полотняному одязі, і темношкірого індійця, і бородатого скіфа в широких шароварах, і урарта в шпичастій шапочці з китицею, і грека в туніці, плащі та широкополому капелюсі. Але надії вавілонян не справдилися. Перси наклали на них тяжкі податки, поставили своїх чиновників та відкупщиків і зовсім не думали ділитися прибутками з вавілонським жрецтвом та купецтвом. А коли для царської казни стало потрібне золото, цар Ксеркс наказав вивезти з Есагіли золоту статую Мардука й переплавити її. Це була нечувана річ: навіть коли Сінахеріб, цар Ассірії, вирішив дощенту зруйнувати Вавілон, він з пошаною вивіз статую бога вавілонян на свою батьківщину.
Мине кілька десятиліть, і Вавілон завмре. Палаци його наповнюватимуться мальовничою юрбою лише в ті дні, коли тут спинятимуться проїздом по своєму неосяжному царству царі Персії.
Мине ще років сто, і Вавілон побачить інше видовище. У палаці буде резиденція завойовника світу, об’єднувача Заходу і Сходу, молодого Олександра Македонського. До війська дійде чутка, що великий полководець помер і близькі до нього особи приховують його смерть. Відчиняться великі ворота головного палацу, і крізь бокову арку царського залу ввіллються ряди македонських ветеранів. У глибокому мовчанні, урочистим кроком пройдуть вони, виблискуючи зброєю, мимо підвищення, не відриваючи від нього очей. А там, на тронному підвищенні, буде поставлене ложе. Уми-раючий Олександр мовчки проведе очима бійців, що проходитимуть,— переможців персів, жорстоких при-боркувачів согдійців, покорителів Індії, товаришів довгих походів.
Потім у палаці недовгий час житиме Селевк, щасливий шукач влади, колишній соратник Олександра, наслідник більшої частини його дер-жави. Але до того часу багато ще проллється крові через честолюбство та корисливість олександрівських полководців. Історія йде своїми шляхами. Минуть роки, і вавілонянин піде в театр дивитися Евріпіда, а грецький філософ приїде у Вавілон навчатися математики у знаменитих вавілонських мудреців. Створюється культура еллінізму, знайомляться Захід із Сходом.
У старому палаці давно вже ніхто не живе. Надзвичайно сильний розлив Євфрату прорвав напівзруйновані стіни, русло річки змінилося. Тепер палац опинився на другому березі Євфрату, але й тут руйнується від вітрів, осипається й хилиться. Настане час, коли сюди прийдуть археологи розшукувати пам’ятки старовини, і місцеві араби скажуть їм, що ось цей глиняний горб називається в них «Каср» — «замок». А чому він так називається — невідомо, і навіть старі люди не пам’ятають.
Дивітся як додатково заробляти на молодом сайті
