загрузка...

занедбані дітиЯкось наприкінці січня мені подзвонила Надія Георгіївна, голова міської Спілки захисту дітей. Попросила зайти до неї у них великі проблеми із двома дівчатками із Соціального дитячого клубу, Машею та Вікою Горинцевими — я маю допомогти.

Я на той час працював у Спілці захисту дітей: займався, в основному «важкими», дітьми з неблагополучних родин.

Спілка захисту дітей займає дві малюсінькі кімнатки в старому двоповерховому будинку, у центрі міста. Зайдеш — і здаєть­ся: повернутися ніде. Скрізь столи, стільці, комп’ютери, стоси паперів сидять, притулившись по кутах, дівчата-волонтери, щось пишуть. Сама Надія Георгіївна, маленька рухлива сувора жінка похилого віку, з ко­ротким носом, в окулярах, або розмовляє по телефону, або сидить за комп’ютером, або розмовляє з відвідувачем.

Цього разу вона на мене чекала, й, очевидно, з нетерпінням. Розпо­віла мені про дівчаток. У них немає матері: начебто вона жива, але де —невідомо. Дітей п’ятеро: чотири дівчинки, один хлопчик. Старшій — 15 років; Маші — 9, Віка найменша, їй — 7 років. Живуть із бабусею, її батьком. Бабуся — напівбожевільна хвора стара; батько зараз без роботи, пиячить, перебивається випадковими заробітками. Якби не Соціаль­ний клуб, діти голодували б. Власне, я це все знав і раніше.

Зараз Маша й Віка перестали ходити до школи. Уже два тижні як вони зникли. З домівки йдуть, але куди, не відомо. Вчасно приходять до Клубу, із сумками: нібито зі школи.

Крім того, з ігрової кімнати Клубу почали зникати дорогі м’які іграшки. Потрібно щось робити, інакше не залишиться жодної, а гро­шей на них зараз немає. І головне, купиш — а їх знову рознесуть. І не можна ж на це не зважати: діти звикають до злодійства. Можливо, це теж Машина робота: начебто прибиральниця бачила, як та ховала в сум­ку жовтогарячого плюшевого зайця.

Я сказав:

—    По-перше, давайте не будемо перетворюватися на слідчих. Хто краде, неважливо… Я думаю так: у них немає вдома ніяких іграшок, а їм хочеться їх мати. А взяти ніде. Ось вони й беруть з Клубу. Давайте їм дозволимо: нехай беруть іграшки додому цілком легально, але з відда­чею — припустимо, одну іграшку можна взяти на тиждень; і більше од­нієї відразу не брати. Тоді й красти не буде потрібно.

Вона пожвавішала:

—   Це ви добре придумали! Ідіть зараз до Клубу і скажіть, нехай так і зроблять… І терміново займіться Машею: вона повинна ходити до школи! По-перше, вона пропускає; крім того, невідомо, де вони про­водять час. Віку тягає із собою: а та ж усього-навсього в першому класі. З такого віку почала прогулювати: що ж далі буде? Ви мене зрозуміли? Сьогодні ж займіться: ідіть до них додому, до школи — з’ясуйте все…