загрузка...

радістьА Юрко не пішов купатися. Він кудись взагалі зник. І навіть не обі­дав. Юру я знайшов в іншому корпусі: він сидів, обхопивши голову ру­ками, стиснувши ліктями коліна, плакав і ні з ким не хотів розмовляти. Вихователька із цього корпусу розповіла, що Юра живе на Цегельному Заводі з мамою, йому 12 років, він чекав тут, у таборі, на свого друга, а друг не приїхав,— Юра так засмутився, що взяв речі й пішов назад у місто, а до міста 80 кілометрів! Його ледве наздогнали й повернули, а він тепер не хоче йти до свого загону й ні з ким не розмовляє. Жінки його вмовляли-вмовляли, співчували, по голівці гладили, — але від цьо­го стало тільки гірше.

Вихователька рада, що я прийшов: боїться, що Юрко знову втече, а охороняти його їй набридло. Я її відпустив, а сам присів поруч, розпо­вів Юркові — вірніше, Юрковій потилиці — про наших хлопців і про те, що ми збираємося сьогодні робити, але все це цілком діловим тоном, без жодного натяку на співчуття до його горя. Сказав ще, що його мама дуже засмутиться, якщо він повернеться додому: адже вона заплатила за те, щоб він добре відпочив у таборі — гроші їй тепер уже не повернуть. І пішов.

Зустрів по дорозі ту саму виховательку, вона аж круглі очі зробила: «А він не втече?» — «Ні, не втече». Якщо його вже ніхто не охороняє й ніхто за ним не женеться, чого йому втікати? І він дійсно не втік.

Весь день Юрко бродив по табору один, із книжкою, яку йому хтось дав. На голові в нього величезний захисного кольору туристський капе­люх із загнутими полями; у ній Юра, маленький, худорлявенький, дуже схожий на гриб. Юрком опікувалася дівчина-вожата, вона з ним роз­мовляла спокійно, без сентиментів, не гладила по голівці, загалом, дуже мені сподобалася.

Тільки ввечері Юрко приєднався до нашого загону. І виявився легковажно-веселим хлопчиськом, з вічно розтягнутим у єхидній посмішці великим ротом — до того ж витівником і хитруном. Юрко зняв свого капелюха й під ним виявилися копиця світло-солом’яного волосся, за­дерикуваті блакитні очі й ніжно-рожева, дівоча, шкіра.

Жодного разу потім я не бачив Юру просто спокійним: він або безтурботно веселий і пустотливий, або похмуро-сумний — без усякої се­редини. Не дивно: адже в Юри немає батька.

Загрузка...