загрузка...

План

Розділ І. ІСТОРИЧНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Розділ ІІ. ПОСЕЛЕННЯ НА О.БЕРЕЗАНЬ

РОЗДІЛ ІІІ. ФОРМУВАННЯ ОЛЬВІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Розділ ІV. НАСЕЛЕННЯ

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Дослідники Ольвії завжди приділяли значну увагу виокремленню та характеристиці різних етапів історичного розвитку цього міста-держави. Нижче наведено періодизацію, розроблену останнім часом, яка вмістила економічні, воєнно-політичні, державні та культурні фактори.

В історії Ольвії вирізняються три основні періоди. Межею поміж двома першими є навала гетських племен під проводом Буребісти близько середини І ст. до Н.Х. Відповідно перший період ще має на­зву догетський, а другий — післягетський, хоча таке визначення не дає достатнього уявлення про життя держави. Змістовнішими слід вважа­ти визначення “еллінський” та “греко-римський” періоди, які в цілому відображають історичні особливості розвитку Ольвії. Третім — най­більш пізнім — є постантичний період, який відокремлюється від по­переднього другою готською навалою 269-270 pp.

Еллінський період охоплює другу половину VII ст. до Н.Х. (з часу виникнення Березанського поселення) — середину І ст. до Н.Х. На цей час припадає самостійність розвитку еллінської держави. Існувала певна стабільність державної структури, значно вищий, ніж у другому періоді, рівень розвитку економіки та високий ступінь політичної са­мостійності, домінував еллінський характер культури та побуту.

Згідно із загальноприйнятою для Греції періодизацією до першого періоду належать пізньоархаїчний, класичний та елліністичний етапи, характеристика яких в Ольвії суттєво відрізняється від загальногрець- кої. Втім, ця термінологія є досить поширена, а тому як умовна може бути загалом прийнятною.

Етапи історичного розвитку догетської Ольвії визначаються так: протоольвійський (архаїчний) — від появи в другій половині VII ст. до Н.Х. поселення на Березані до 30 х років VI ст. до Н.Х .; пізньоар- хаїчний — від заснування Ольвійської держави та початкового розкві­ту економіки до кінця першої чверті V ст. до Н.Х.; класичний — від перебудови економіки до останньої чверті IV ст. до Н.Х.; ранньоеллі- ністичний — від реколонізації хори, поступового економічного розквіту до середини III ст. до Н.Х.; середньоелліністичний — від воєнно- економічної кризи до середини II ст. до Н.Х.; пізньоелліністичний — від занепаду до середини І ст. до Н.Х.

Другий, так званий греко-римський період характеризується актив­ним проникненням до Північного Причорномор’я Риму. Хоча періоди­зація історичного розвитку Ольвії в перші сторіччя н.е. розроблена менш детально, ніж для першого періоду, все ж таки за політичними та економічними критеріями тут можна вирізнити такі етапи: відновлення життя в місті та на хорі — перша половина І ст. н.е.(цей етап у політич­ному відношенні характеризується цілком автономним існуванням); поступове піднесення — друга половина І — перша половина II ст. (у військово-політичному аспекті це час як позитивних, так і негатив­них греко-варварських контактів); максимальний розквіт — середина

— 30-ті pp. III ст. (час перебування Ольвії під владою Риму); етап за­непаду — 30-ті pp. — 269-270 pp. (вихід з провінції Нижня Мезія, ви­ведення римського гарнізону, готські навали).

У третьому, постантичному, періоді чіткі межі між окремими етапа­ми поки що не проводяться.

Розділ ІІ. ПОСЕЛЕННЯ НА О.БЕРЕЗАНЬ

Яку же зазначалося, заснуванню Ольвії передувала в 647-646 pp. до Н.Х. (за Євсевієм) поява давньогрецького поселення на сучасному о.Березань, що мало назву, на думку більшості фахівців, Борисфен або Борисфеніда. Розквіт поселення відбувається за пізньоархаїчного та класичного часів. На елліністичному етапі життя тут майже припи­няється і відновлюється лише в перші сторіччя н.е. Але в цей час Бере­зань уже не мала суцільної житлової забудови, хоча, судячи зі знахідок на острові присвят, тут могло бути святилище Ахілла Понтарха.

Стосовно статусу Березані та її ролі у формуванні Ольвійської дер­жави побутують різні думки. Найбільш вірогідною здається та, за якою Беоезанське поселення було полісною структурою, хоча на ранньому етапі тут могла існувати і торговельна факторія — емпорій. У першій половині VI ст. поряд із Березанню на узбережжі Березанського лима­ну з являються перші сільські поселення, які, найпевніше, і становили и хору. Із заснуванням Ольвійського поліса в 30-і роки VI ст. Борис­феніда невдовзі входить до складу Ольвійської держави. Це зрештою • спричинило поступовий занепад поселення в елліністичний час.

Територія поселення, що збереглася, становить нині не більше 12 га. Частина його зруйнована морем. У давнину, особливо в архаїчний час, його площа становила не менше 15-20 га. Починаючи від свого засну­вання і до кінця VI ст. до Н.Х., Борисфеніда була забудована напів­землянками та землянками. Від останньої чверті VI ст., особливо в пер­шій чверті V ст. до Н.Х., поселення набуває квартальної структури і забудовується близькими до прямокутної системи планування назем­ними багатокамерними (із внутрішніми дворами) житловими будинка­ми звичайних грецьких типів. У V ст. до Н.Х. з’являються й житлові підвали. Тому важливо зазначити, що це відбувається на Березані тоді, коли в Ольвії житлові квартали були ще зайняті землянками та напів­землянками, хоча тут уже постали два теменоси та агора.

Нещодавно на Березані відкрито святилище Афродіти кінця VI ст. У дослідженій частині розкопано залишки невеликого храму, круглого в плані олтаря та огорожі. Відома ще одна будівля — витягнута апси- дальна споруда, яка, ймовірно, була храмом. Є також припущення

Рис. 10. Житловий оцдинок. Березанське поселення. V ст. ло Н.Х. (за СД.Крижииьким)

 

щодо можливості існування теменосу в північно-західній частині посе­лення, на місці некрополя, що його розкопував Г.Л.Скадовський. Тут знайдено залишки кам’яних майданчиків (можливо, олтарних), неве­личкі толосовидні споруди та одна апсидальна будівля, орієнтована на захід.

На Березані майже повністю бракує ордерних архітектурних де­талей, а також фасонних деталей покрівельного килиму — антефіксів, фронтальних щитків керамід тощо. Відомі лише незначні фрагменти архаїчних мілетських сим. Рівні кам’яні барабани невеликих діаметрів, що зрідка трапляються в культурних шарах, слід розглядати не як ко­лони, а як бази для встановлення звичайних дерев яних стовпів. Немає на поселенні й залишків декору інтер’єрів. Усе це дає підстави для вис­новку про дуже скромний вигляд не тільки житлових будинків, а й спо­руд громадського, зокрема, культового, призначення. Багаті колекції коштовної розписної кераміки з Родосу, інших іонійських центрів, з Аттіки, знайдені на Березані, контрастують із виглядом її будівель

Рис. її. Хіоський кубок із зображенням комастів у танці. Березань. VI ст. ло Н.Х.

 

і свідчать, що в економіці поселення переважала торгівля. Хоча залиш­ки знарядь праці вказують і на розвиток ремесел, зокрема залізоробно­го, і на сільськогосподарське виробництво. Особливо слід відзначити знахідки на Березані свинцевих листів, найвизначнішим із яких є лист Ахіллодора. Березанське поселення найпершим у Нижньо- бузькому регіоні набуває рис міської структури.


РОЗДІЛ ІІІ. ФОРМУВАННЯ ОЛЬВІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Освоєння греками — вихідцями з Мілета — Нижньобузького регіону відбувалося поступово. Після заснування поселення на Бере- занському півострові в другій половині VII ст. до Н.Х. виникає реміс­ниче, найімовірніше сезонне селище на узбережжі Ягорлицької затоки. У першій половині VI ст. до Н.Х. з’являються поселення на правому березі Буго-Дніпровського лиману до Ольвії включно; в другій поло­вині VI ст. до Н.Х. — на правому та лівому берегах Бузького лиману від Ольвії до Миколаєва. Остання чверть VI — перша чверть V ст. до Н.Х. є часом стабілізації життя на поселеннях.

Питанням перебігу грецької колонізації Нижнього Побужжя, її причинам присвячено дуже багато досліджень. Досить назвати бодай фундаментальні праці В.В.Лапіна та Ю.Г.Виноградова. Тут варто об­межитися лише двома зауваженнями. Є досить вагомі підстави вважа­ти, що колонізація була організованою тільки стосовно Березанського поселення, і в цьому випадку вона цілком могла мати торговельний характер. Що ж до Ольвії, а тим більше її навколишніх поселень, то колонізація була, вочевидь, стихійною і мала аграрний характер.

Виникає питання про час формування Ольвійської держави. Оскільки літературних, епіграфічних (за винятком графіті останньої чверті VI — першої чверті V ст. з написом ПО, ПОЛЕ, ПОЛЕНЕ, які знайдено під час розкопок ольвійського гімнасія і які визначають най­менування “поліс’) та нумізматичних джерел для вирішення питання про час оформлення Ольвійського поліса як самостійної держави бра­кує, то залишається використати для цієї мети археологічні критерії.

Якщо дотримуватися літературної моделі класичного виведення апойкій, коли організація нової держави практично повинна передува­ти заснуванню нового міста, археологічними критеріями можуть бути наявність залишків міських стін, культових та адміністративних цент­рів, регулярного розмежування території. Такі ж ознаки є типовими і для другої моделі колонізації, коли будівництву міста передувало ок­реме поселення на острові або півострові. Третя модель — синойкізм, який певною мірою змінював демографічну структуру розселення, су­проводжувався або переплануванням поселення, що вже існувало, або будівництвом нового міста. Оскільки Ольвія в пору заснування поселен­ня — в другій чверті VI ст. до Н.Х. — не мала жодної із цих ознак, то навряд чи є підстави вважати, що вона була державною структурою.

Рис. 13. Карта-схема розміщення міст і поселень у Нижньому Побужжі

Поява ознак державності, що простежуються археологічно (залиш­ки агори, навколо якої розташовувалися в грецьких містах торговельні та адміністративні споруди, початок різкого зростання густоти населен­ня), припадає в Ольвії тільки на кінець третьої — четверту чверть VI ст. до Н.Х., причому ці явища не збігаються з початком “класичної” ур­банізації міста: з переходом до масового наземного сирцево-кам’яного будівництва, формування чіткої вуличної мережі. Такого формування Ольвія зазнала лише в першій чверті V ст. до Н.Х.


Це дозволяє вирізнити в історії архаїчної Ольвії той час, коли вона ще не була ані містом, ані державою, а була просто поселенням. Хро­нологічно він відповідає другій чверті — середині третьої чверті VI ст. до Н.Х. Поселення в цей час розташовувалося на території майбут­нього Верхнього міста. Ця територія була забудована землянками та напівземлянками, які нічим не відрізнялися від інших сільських посе­лень регіону. Агори ще не було, але вже був західний теменос із куль­тами Аполлона Лікаря, Матері богів, Діоскурів, Афіни та інших божеств.

У політичному відношенні Ольвія навряд чи могла тоді являти со­бою чітко оформлену структуру общинного типу. Наявність храму, при­свяченого Аполлону Лікарю, культ якого, на думку А.С.Русяєвої, був полісним, не є достатньою ознакою власної державності в Ольвії на цей час. Цей культ був властивий узагалі всім понтійським мілетським апойкіям на початкових етапах їхнього існування і, найімовірніше, пов’язувався з процесом колонізації та заступництвом Аполлона, а не становленням поліса як державного утворення.

Враховуючи віддаленість Ольвійського поселення від Березані, не­має підстав вважати, що воно могло входити до складу організованої Березанської хори. Березанське поселення в цей час ще не дуже відріз­нялося від сільських поселень, у всякому разі за своєю містобудівною характеристикою. А характер сільських поселень, які з’являються тої пори, свідчить про стихійність процесу колонізації. Керівництво ним з боку невеликого містечка на Березані уявляється малоймовірним.

У свою чергу, поселення Бузького лиману, розташовані на північ від Ольвії, які почали з’являтися, можливо, в третій чверті VI ст. до Н.Х., а також синхронні до Ольвії поселення Дніпровського лиману, навряд чи могли складати і хору Ольвії. Адже, на той час ніяких ознак держав- . ності в Ольвії ще не простежується, а структура та забудова поселень мають стихійний характер.

Становище у регіоні та в Ольвії круто змінюється наприкінці тре­тьої — в останній чверті VI ст. до Н.Х., коли ольвійське поселення на­буває рис, властивих центрам державних полісних організацій, і через те з’являються підстави вважати 30-ті роки VI ст. до Н.Х. часом ста­новлення Ольвійської держави. До такого висновку приводить аналіз і непрямих джерел.

Одночасно відбувається різке посилення аграрного освоєння регіо­ну в цілому та узбереж Буго-Дніпровського лиману зокрема. На про­тивагу Ольвії, для структури нових поселень характерний брак будь- яких адміністративних чи культових центрів, а також наявність “кущо­вої” або ойкісної забудови. Процес освоєння регіону характеризується поступовістю (ми не маємо даних про одночасну появу всіх цих посе­лень), малою чисельністю колоністів у кожній групі, судячи з невели­ких розмірів окремих хуторів, та великою кількістю таких груп. Усе це свідчить про стихійність чи, щонайменше, про слабку організацію ко­лонізаційного потоку в останній чверті VI ст. до Н.Х. Тільки напри­кінці архаїчного часу, коли процес заселення хори набуває масового характеру, з’являється певна державна регламентація.

Масштаб освоєння як сільських територій, так і самої Ольвії в ос­танній чверті VI ст. до Н.Х. свідчить про те, що це реально могло від­буватися тільки завдяки великому припливу поселенців із Греції. Так, за приблизними підрахунками, населення лише Ольвії могло сягати що­найменше 6 тисяч, а її сільської округи — 10-16 тисяч чоловік. У цей час на Березанському поселенні ще не простежуються жодні ознаки початку занепаду, а тому не можна припускати відплив населення звідти до сільської округи Ольвії. Навпаки, саме тоді на Березансько­му поселенні поширюється наземне кам’яне будівництво з використан­ням елементів прямокутного планування кварталів.

Наприкінці архаїчного часу — на межі Vl-V ст. Н. X. — Ольвія стає найбільшим у Нижньому Побужжі центром з урбаністичними тенденціями розвитку. Однак, якщо виникнення держави в Ольвії вже наприкінці третьої чверті VI ст. до Н.Х. не викликає сумнівів, то місто­будівне формування античного міста тут тільки починається. Звичайно, сільські поселення, які виникали навколо Ольвії, відразу чи поступово входили до складу держави, оскільки лише через Ольвію могли вести­ся будь-які більш-менш значні торговельні операції, тільки тут мали бу­ти адміністративні інституції та офіційні святилища регіону, саме Ольвія була найближчим культурним центром. Таким чином, Ольвія наприкінці VI — в першій чверті V ст. до Н.Х. набуває рис типового по­ліса, що складався з власне міста та його сільської округи — хори.

Звідси випливає питання про можливі межі цієї окрити. Щодо кри­теріїв визначення таких меж існують різні точки зору. Так, за найуста- ленішою з них, межі визначаються за ареалом поширення монет-дель- фінів як показника політичних зв’язків поселень з Ольвією; природни­ми перепонами; етнічною одноманітністю поселень. Однак ці критерії чи навіть їх сукупність навряд чи можуть грати першорядну роль. Так, ареал поширення “дельфінів” є занадто широким і якщо й може прави­ти за критерій зв’язків, то швидше економічних, ніж політичних. Ще менш переконливим є критерій природних перепон у вигляді річок та лиманів. Тут, очевидно, не слід забувати, що греки були добрими море­плавцями. Інша річ, якби по обох берегах водної перешкоди постали різні держави. Крім того, судячи з реконструкцій палеогеографічних умов, Бузький, Дніпровський, Березанський та інші лимани були не та­кими широкими, як нині. В умовах Північного Причорномор’я неви­правданою є і теза про етнічну одноманітність. Це ще могло б відіграва- та якусь роль лише в тому разі, якби поряд із Ольвією був значний •ншоетнічний масив. Але ж підтверджень цього немає. Крім того, та­кий масив, навіть якби існував, міг би входити і до складу держави, як ми це бачимо на прикладі Боспору.

Більш переконливим здається критерій, що базується на межах по­ширення присвят Ахіллу Понтарху. Однак він свідчить радше не про економічний чи адміністративний зв’язок, а про суто ідеологічний.

Визначаючи кордони поліса, найдоцільніше керуватися насамперед критерієм ступеня густоти населення — суцільного (за винятком не­зручних для проживання місць) або несуцільного освоєння території. Саме суцільне освоєння земель і визначає велику хору Ольвії. Розки­дані ж за її межами на великих відстанях одне від одного невеликі по­селення, яким держава в разі загрози не могла забезпечити реального захисту, належали тільки до сфери впливу поліса.

Отже, межі великої хори Ольвії повинні були проходити: на захо­ді — вздовж правого берега Березанського лиману; на сході — вздовж лівого берега Бузького і до гирла Дніпра; на півночі досягати широти Миколаєва; на півдні йти вздовж південного берега Кінбурнського пів­острова. Слід підкреслити, що західна межа хори визначається за гіпо­тезою, що наприкінці архаїчного етапу Березань уже входила до складу ольвійського поліса.

Архаїчний етап історії Ольвії завершується в першій чверті V ст. до Н.Х., коли населення сільських поселень великої хори зосеред­жується навколо Ольвії й приблизно в цей же час за межами міста ви­никає передмістя. Очевидно, остаточно завершується і формування держави, оскільки найбільш рання з відомих лапідарних епіграфічних пам’яток державної діяльності ольвіополітів датується не раніш, ніж першою чвертю V ст. до Н.Х.

Найважливішу роль на архаїчному етапі в історичному розвитку Ольвії, безумовно, відіграла міграція населення сільської округи до міста.

Щодо причин скорочення великої хори існують різні точки зору. За однією з них, до ліквідації великої хори призвів воєнний тиск скіфів.

e, звичайно, мало б знайти відображення в археологічних джерелах, днак жодних свідчень катастрофічної загибелі поселень не виявле­но: вони руйнувалися поступово. Цікаво підкреслити, що, наприклад, у IV ст. до Н.Х., коли воєнний тиск скіфів на античні міста значно по­силюється, в Ольвійській державі, всупереч цьому, знову виникає ве­лика хора. Крім того, Ольвія на початку V ст. до Н.Х., мабуть, ще не мала укріплень, тобто місто не могло бути надійним захистом для сіль­ських жителів. Про брак воєнної загрози свідчить і виникнення ольвій­ського передмістя за межами міста. Максимальний розвиток цього передмістя припадає на середину — другу половину V ст. до Н.Х. На­решті, якби справді існувала скіфська загроза, то разом із припиненням життя на поселеннях регіону воно завмерло б і на Березані. Однак на

Березані площа поселення в V ст. до Н.Х. не тільки не скорочується, а навпаки, збільшується.

Прибічники скіфської загрози аргументують свою точку зору поя­вою на початку — в першій половині V ст. до Н.Х. великої кількості по­ховань кочових скіфів у Південному Побужжі. Однак ці поховання розташовані значно вище від широти Миколаєва і можуть мати стосу­нок практично до будь-якої територіальної одиниці, яка була поряд. Крім того, до часу, що розглядається, належать лише поодинокі похо­вання. Другим аргументом є нібито комплексність дії непрямих причин. А саме: одночасність припинення життя на поселеннях, редукція тери­торії Березані, зростання ольвійського передмістя, зміна комплексу ліпного посуду, зведення в Ольвії оборонних стін. Однак власне ком­плексності цих причин і бракує, бо припинення життя на поселеннях та різке зростання передмістя Ольвії хронологічно розділені щонайменше двома десятиріччями. Крім того, збільшення передмістя могло бути обумовленим реорганізацією великої хори. Не спостерігається також і редукція Березанського поселення. Навряд чи слід переоцінювати роль зміни комплексу ліпного посуду, зважаючи на його досить малин відсо­ток серед усієї маси кераміки. Не є аргументом щодо скіфської загрози і будівництво оборонних стін, про існування яких свідчить Геродот. Це явище є типовим для античних міст взагалі, і немає сенсу шукати тут якихось зовнішніх причин.

Отож нам бачаться інші мотиви скорочення великої хори. По-пер- ше, це необхідність перетворення Ольвії із землянкового селища на місто античного вигляду, що вимагало припливу робочої сили. На ко­ристь цього свідчить той факт, що перехід у місті від масового землян­кового будівництва до наземного сирцево-кам’яного збігається в часі із скороченням великої хори. По-друге, тут зрозуміле прагнення до реор­ганізації хори: від аморфно та розпорошено розташованих численних невеличких поселень до добре організованої та щільно освоєної при­міської хори в радіусі до 5-7 км від міста. Про свідоме прагнення реор­ганізації великої хори свідчить насамперед те, що й після її скорочення тут усе-таки зберігається кілька поселень.

У цілому зміни, які відбувалися в Ольвії наприкінці першої чверті

V   ст. до Н.Х. як у місті, так і в сільській окрузі (отже, і в економіці), Дають усі підстави вбачати в цьому переломний момент її історії. Почи­наючи з цього часу, подальший розвиток поліса в цілому проходив У Руслі, типовому для грецького античного центру в умовах оточення варварськими племенами. Цей архаїчний етап можна вважати часом первинного всебічного освоєння регіону та початкового розквіту Оль- віиської держави, створення бази для її подальшого зростання.

На цьому етапі ольвіополіти тісно спілкувалися з античними міста­ми Середземномор’я. Але їхні контакти мали переважно торговельний характер. В Ольвії був запроваджений мілетський календар, звідти ж запозичений пантеон, і взагалі з Мілетом та Іонією існували найтісніші зв’язки. Але Ольвія була цілком самостійною державою. Зовнішня ситуація в Степу була спокійною, що сприяло становленню поліса.  

Розділ ІV. НАСЕЛЕННЯ

Питання про етнос Ольвії постало практично від самого початку вислідів історії цієї держави. Звичайно, ніхто не заперечував, що місто заснували елліни, але щодо ролі варварів існували різні думки. За най­більш крайньою з них, припускалося, що Ольвія була заснована на міс­ці варварського поселення, яке передувало античному місту. Під цим, звичайно, розумілася певна спадкоємність варварських традицій у культурі мешканців античного поселення.

Однак дослідження останніх 30-х років дозволили дійти обґрунто­ваного висновку про грецьку, а не варварську приналежність найдавні­ших жител — землянок та напівземлянок Ольвії і Березані. Така ж природа поселень хори в цілому. Це підтверджує весь комплекс супро­відних матеріалів із цих жител, у тому числі графіті, стилі, теракоти та ін. Крім того, слід зуважити, що, за винятком жител, ніяких суттєвих відмінностей (у розумінні варваризації) між комплексами матеріальної та духовної культури мешканців напівземлянок VI ст. до Н.Х. та жи­телів пізніших наземних будинків не простежується. А ліпна кераміка, яку частина дослідників вважає ознакою присутності варварів, стано­вить лише близько 3% у Ольвії та 11% на Березані від усієї маси ке­раміки, за винятком амфор. Щодо землянок та напівземлянок треба сказати, що вони були явищем стадіальним, а не етнічним. Таким чином, маємо всі підстави вважати, що Ольвія, Березань та поселення хори від самого початку їх заснування були населені грецькими переселенцями, хоча незначний відсоток варварів у їхньому складі міг бути. Ольвія являла собою практично моноетнічне утворення. Тому немає підстав говорити про міфічне варварське селище, яке нібито могло передувати Ольвії чи Березані.

Уже в архаїчний час у Нижньому Побужжі спостерігається певна соціальна та майнова диференціація, про що, зокрема, дізнаємося з листа жителя Березанського поселення, вирізьбленого на свинцевій пластині. У листі йде мова про заможного громадянина Ахіллодора, який мав маєтність та рабів, а також згадуються інші категорії вільних, залежних або напівзалежних осіб. Загалом соціальна структура насе­лення Ольвії була типовою для античного світу.

Епіграфічні пам’ятки засвідчують існування осіб та родин різного рівня добробуту вже у VI ст. до Н.Х. Так, у листах згадуються Анак­сагор — лихвар, який має кілька будинків і рабів; Леанакт займається такими ж операціями, але за допомогою своїх управителів; рабовласни­ком був і Тимолей. З іншого боку, в листі Ахіллодора згадується якийсь неповноправний фортегесій, якого можна зробити рабом Анаксагора. Крім того, в листах йдеться про осіб, котрих деякі дослідники вважа­ють варварами за походженням, але ці особи були досить заможними: це Матасій, який володіє будинками та рабами і Атак, що має прибу­ток від нерухомості та іншого майна.

Побутує думка, що спочатку Ольвійська держава мала аристокра­тичну форму правління. Про це свідчить наявність тут осіб, яких мож­на вважати аристократами за їхнім становищем. Це вже згаданий Анаксагор; Археанакс, який присвятив богові статую; Афіномандр; Тихон — син Гекатокла, який зробив багаті пожертви для ольвійсько- го теменосу. Всі згадані імена зустрічаються серед імен вищих верств населення метрополії.

Навіть у ці ранні часи багато ольвіополітів володіли писемністю, бу­ли знайомі з грецькою літературою, мистецтвом. Це засвідчують епі­графічні пам’ятки різних тинів, знайдені в Нижньому Побужжі. Так, уже в другій половині VI ст. до Н.Х. тут робилися написи на каменях: присвяти, надмогильні написи. Варто згадати декрет кінця VI — почат­ку V ст. до Н.Х. на честь сінопейця Ієтрокла — сина Гекатея, якого звільнили від мита. Цікавими є лапідарні присвяти, наприклад, напис, де згадується Аполлон, якому присвячується золотий вінок, можливо, зроблений спілкою мольпів (ейсімнет — “голова” цієї спілки — був жерцем Аполлона). В епітафіях архаїчного часу згадуються різні імена: Аристоним (напис із Березані третьої чверті VI ст.), Посейдон — син Феоба, Най — син Гермагора, Хармот — син Діфіла, Леокс — син Молпагора. Особливий інтерес становить останній напис, тому що він зроблений на мармуровій стелі із зображенням з обох боків юнака зі списом чи палицею та скіфа з горитом. Тут же було кілька написів, з яких збереглося два: “Я, Леокс Молпагорів, присвятив тобі, Податель­ко здобичі, цю стелу далеко від міста, у скіфській землі” та “Пода­тельці здобичі — Леокс Молпагорів”. Припускається, що ця стела бу­ла присвятою Афіні Лейодоті від багатого аристократа Леокса, який обіймав у Ольвії досить важливу державну посаду. Про це свідчить хо­ча б той факт, що стела була зроблена (найімовірніше, на замовлення) першокласним іонійським скульптором.

Багато знайдено під час розкопок й інших пам’яток писемності — графіті — на посудинах, а також на виробах із кістки та металу. Чи не більшість із них є присвятами різним божествам: вони містять імена богів або окремі літери цих імен. Тут згадуються Аполлон, Ахілл, Зевс, Афіна, Гермес, Афродіта та ін. Є й повніші присвяти, наприклад, “Главк син Посидея присвятив мене Ахіллу, який є володарем Левки”, і там же — “Главку, застережися випливати!” чи “Тихон Аполлону Дельфінію присвятив”. Крім того, графіті могли мати магічний зміст, бути ритуальними написами, дарчими, побутовими, позначати імена володарів посуду, інколи — застільними чи жартівливими. На одному з фрагментів архаїчного посуду знайдено навіть цілого листа з 20 ряд­ків, автор якого доповідає про спеціальну подорож з метою контролю за деякими землями у Гілеї, що належали Ольвії. Тут ідеться про святилища, які були зруйновані і переживають труднощі, про рабів, що втекли після аварії корабля, про дерева, надіслані до Ольвії, згадуються дикі коні тощо. Нарешті серед графіті знайдено кілька віршованих написів, що в них простежується вплив гомерівських творів.

У релігійних віруваннях ольвіополітів з найдавнішого часу чільне місце посідав Аполлон у двох основних епіклезах — Лікаря та Дельфі­ній. Аполлон Лікар був головним покровителем колоністів, Дельфіній також відігравав аналогічну роль, але більше вважався покровителем мореплавства і вшановувався в метрополії ольвіополітів — у Мілеті. Згодом Аполлон інколи поступався місцем Зевсу або Ахіллу.

Аполлон Лікар у VI ст. до Н.Х. був головним божеством. Він зо­середжував у собі всі головні функції, які згодом перейшли до Аполло­на Дельфінія, і вижався не тільки лікарем, а й захисником, миротвор­цем, мисливцем. Йому притаманні полісні функції. Аполлон Лікар ша­нувався не лише в Ольвії, він був головним божеством і в усіх інших апойкіях, заснованих Мілетом у Причорномор’ї в другій половині VII — першій чверті VI ст. до Н.Х. Та водночас він не мав поширення в середземноморських полісах. Культ Аполлона Лікаря виникає на Бе- резанському поселенні щонайменше в кінці VII ст. до Н.Х., про що свідчить присвята, вирізьблена на вінчику родосько-іонійського кіліка. В Ольвії вже наприкінці другої чверті VI ст. до Н.Х. засновується теменос, присвячений цьому божеству, де будується на його честь спер­шу олтар, а згодом — наприкінці VI — на початку V ст. — храм. Про існування та значення цього культу на Березані і в Ольвії свідчать також численні знахідки графіті, епіграфічні написи, монети — дволо- пасні наконечники стріл (так звані монети-стрілки), що були символом Аполлона Лікаря.

З третьої чверті VI ст. до Н.Х. в Ольвії виникає культ Аполлона Дельфіній. Деякий час культи Лікаря й Дельфінія існують разом. Зго­дом полісні функції Дельфінія розширюються. Про заснування культу нового патрона Ольвійського поліса — Аполлона Дельфінія — дізнає­мося з напису на кістяній платині. До третьої чверті VI ст. належать також найдавніші рештки центрального теменосу, де був зосереджений культ цього божества. В архаїчний час тут були священний гай, олтар. Крім графіті та лапідарних написів, на культ Дельфінія вказують чис­ленні знахідки бронзових монет у вигляді дельфіна, які, на відміну від монет-стрілок, що ходили у всьому Північно-Західному Причорно­мор’ї, були в обігу переважно в Нижньому Побужжі. Згодом дельфін увійшов і в полісну емблему Ольвії на монетах. На відміну від Аполло­на Лікаря, Дельфіній широко шанувався в середземноморських полі­сах, але в Північному Причорномор’ї йому поклонялися практично лише в Ольвії.

Аполлон мав ще кілька епіклез, які шанувалися в Ольвії. Це Апол­лон Лікей (Вовк) — покровитель стад, мисливець, АполлонБорейос (Північний), Таргелій та ін.

Крім Аполлона, в архаїчний час вшановувалися також культи Зев­са та Афіни, для яких на центральному теменосі Ольвії була виділена окрема ділянка. Найбільш сталою епіклезою Зевса була Сотер (Спаси­тель).

Із VI ст. мілетськими переселенцями встановлюється також культ бога — героя Ахілла, який мав і загальнопонтійське значення на

о.Левка та на Ахілловому Дромі (Тендрівська коса), де вже з V ст. за повелінням дельфійської Піфії почали справляти календарні свята — ахіллеї. Культ Ахілла підносили і в самій Ольвії, а також на Березані та у Бейкушському поселенні. Однак упродовж догетськчу часів пошану­вання Ахілла відбувалося здебільшого поза містом. Його культ мав героїчний характер. Ахілл був охоронцем полісних земель, мав хтонічні землеробські та лікувальні функції, які знайшли відображення у його епіклезах: Сотер (Рятівник), Герой, Прихильний Слухач тощо.

Крім згаданих божеств, до ольвійського пантеону входили й інші, які не відігравали такої значної ролі в державній політиці та мали пере­важно приватний характер. Передовсім це землеробські культи, де най­більшу шану мали Деметра, Кора-Персефона, Діоніс. Найпомітніше місце серед них посідала Деметра — богиня родючості, хоча найбіль­ший розквіт цього культу припадає на IV-I1I ст., про що свідчать численні зображення богині на монетах, у коропластиці, торевтиці та скульптурі цього часу. Є припущення, що архаїчні теракотові статуетки так званої Богині, що сидить, зображують саме Деметру.

Покровителем торгівлі, чабанів, гімнасіїв та агонів, провідником померлих у царство Аїда був Гермес. Він також тісно пов’язаний з про­рокуванням та магією. Культ Гермеса підносився в північній частин: західного теменосу ще з другої половини VI ст.

Не пізніше, ніж з кінця VI ст., в Ольвії поширюється і культ Діоні­са — бога виноробства, популярного серед усіх греків. Але в Ольвії він мав трохи інший характер, оскільки виноробство в Нижньому Побуж­жі у догетські часи не мало значного розвитку. Цьому культу тут нада­валося більш офіційне значення. До щорічних вакхічних свят — Діоні- сій, про які дізнаємося від Геродота з його розповіді про Скіла, приуро­чувалися, зокрема, народні збори в театрі, де нагороджувалися золоти­ми вінками громадяни, що відзначилися, та відбувалися кількаденні театральні вистави.

Поклонялися також Кібелі, Гераклу, Артеміді, Афродіті та ін. Се­ред усіх божеств слід вирізнити Афродіту — покровительку родючості, сім’ї та любові, одну з найпопулярніших у Нижньому Побужжі богинь, її культ з’являється тут з VI ст. На західному теменосі було її спільне з Гермесом святилище, яке мало огорожу, олтарі та портик. Про значну поширеність культу Афродіти свідчать численні знахідки теракотових фігур богині та її атрибутів — фігурок голуба й черепахи, присвяти.

Вже з архаїчного часу в культурі та навіть у побуті мешканців Ниж­нього Побужжя важливе місце посідало мистецтво. Переважна части­на пам’яток мистецтва була імпортована з різних регіонів Греції. Треба сказати, що для мистецтва Північного Причорномор’я в цілому харак­терними є два основні напрями — суто античний та місцевий, який формувався внаслідок розвитку античних традицій власне північнопри- чорноморських еллінів. Майстрів другого напряму в Ольвії було мен­ше, ніж в інших містах Причорномор’я.

Оскільки основний потік переселенців до Ольвії виходив з Іонії, то цілком природно, що тут переважали вироби іонійських майстрів. Значну їх групу становить розписна кераміка. Грецькі керамісти були неііеревершеними майстрами, їхні твори й досі є взірцями класичного мистецтва. Серед знахідок архаїчного часу відзначимо лише кілька по­судин. Наприклад, видатним твором є самоський аск VI ст. до Н.Х., де на корпусі зображено червоно-коричневим лаком фігури учасників святкової процесії — комастів, які танцюють. При цьому митець тон­ко враховує форму посудини в композиції малюнка, його деталі так гар­моніюють з вільною поверхнею аска, що дають яскраву картину весе­лого танцю комастів. Дуже багато надходило до Ольвії чорнофігурного посуду, серед якого є вироби таких видатних майстрів, як Лідос, Епіктет, Софілос, Тлесон.

Значне місце серед творів мистецтва посідала скульптура, яка відіг­равала важливу роль у культурі взагалі. Скульптурні твори найчастіше були пов’язані з релігійним життям, особливо на ран-ньому етапі історії античних міст. Статуї встановлювалися і в храмах, і в громадських бу­дівлях. У житлових будинках здебільша це були статуетки.

 

Рис. 15. Лск із зображення я комастт у таниі. Ольвія. VI ст. до Н.Х.

 

 

Рис. 16. Те саме. Вигляд збоку

Стилістика скульптури архаїчного часу вирізняється статичністіс монументальністю форм, обмеженим колом сюжетів. Це, однак, не по збавляло статуї особливої виразності та конкретності образів.

До найбільш ранніх пам’яток античного мистецтва в Ольвії нале жать так звані куроси — суворо фронтальні зображення оголеноп юнака-атлета, в якому втілювався узагальнений образ героя чи бога найімовірніше, Аполлона. Майже всі п’ять знайдених в Ольвії куросії були зроблені на о.Самое чи, в усякому разі, в Іоніі. Найдавніши* є фрагмент голови юнака з білого мармуру, який, можливо, привезенні

 

Рис. 17. Курос. Вапняк. Ольвія. К’ітиь VI cm. jo Н.Х.

 

з Мілета. Судячи з розмірів голови, вона належала культовій статуї Аполлона, зробленій у зріст людини. Збереглася пишна зачіска та тон­ко модельоване вухо. Ця скульптура датується не пізніше, ніж середи­ною VI ст. Крім того, з Ольвії походить фрагмент торсу з білого мар­муру невеликих розмірів: статуя була заввишки близько 0,5 м. Для цієї скульптури характерне м’яке моделювання форм та виразність деталей: вузькі плечі різко опущені, чіткі лінії м’язів. На відміну від інших ста­туй, зачіска тут коротка. Є припущення, що цей курос також мілетсь- кого походження. Ще один фрагмент куросу — невелика голова — також виконаний із білого мармуру, але для цього зразка характери сумарне моделювання та брак чітких Форм. Стилістика куросу ближч до куросів Аттіки кінця VI — початку V ст.

Нарешті, дуже цікавий зразок цієї групи архаїчних скульптур бу знайдений в одному з приміщень ольвійського гімнасія, де він стояв ніші. Дослідники скульптури припускають, що, по-перше, вона стоял в священній рощі теменосу, однак після пошкодження її перенесли д гімнасію. Це була об’ємна поясна скульптура юнака заввишки 0,55 n виконана з вапняку. Руки його щільно прилягають до тулуба, корпус і широкими плечима й тонкою талією прямий, з легким поворотом ліве руч. Довге волосся спадає на плечі. Обличчя широке, пласке, з вузьки ми очима, маленьким ротом. Очі розміщені на різній висоті. У худож ньому трактуванні образу простежується вплив трьох шкіл: аттічно беотійської та самоської (іонійської). Припускається, що куросбу зроблений в Ольвії скульптором грецького походження.

Специфічну групу скульптури становили кам’яні надгробки у ви гляді стел — антропоморфних, прямокутних із фронтонним завершен ням та написами або з рельєфними зображеннями. Антропоморфі надгробки виконувалися здебільшого з вапняку, мали вигляд примітив ного силуету верхньої частини людської фігури з великою головою. Таї надгробки архаїчного часу були знайдені переважно на Березані. Сере стел із зображеннями найбільше зацікавлює вже згадана стела з Леоксом, сина Молпагора, виконана на високому художньому рівні майстром іонійської школи.

Ще одну категорію архаїчної скульптури з Ольвії становлять до­сить реалістичні зображення левів у натуральному розмірі, виконані зі і світло-сірого мармуру. Оскільки в Мілеті такі скульптури левів стояли : вздовж шляху до храму Аполлона, то можливо, що таку роль вони відігравали і в Ольвії.

Дуже багато надходило до Ольвії дрібної пластики — виразних та яскравих статуеток Богині, що сидить, підвісних протом із зображенням жінок та ін. Ці предмети були розмальовані натуральними яскра­вими фарбами: червоною, жовтою, рожевою, синьою, зеленою тощо. Найчастіше вони виготовлялися на о.Родос, але наприкінці VI ст. вже відомі й місцеві вироби привізного зразка.

Загрузка...