План
Розділ І. ІСТОРИЧНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ
Розділ ІІ. ПОСЕЛЕННЯ НА О.БЕРЕЗАНЬ
РОЗДІЛ ІІІ. ФОРМУВАННЯ ОЛЬВІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Розділ ІV. НАСЕЛЕННЯ
РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ
Дослідники Ольвії завжди приділяли значну увагу виокремленню та характеристиці різних етапів історичного розвитку цього міста-держави. Нижче наведено періодизацію, розроблену останнім часом, яка вмістила економічні, воєнно-політичні, державні та культурні фактори.
В історії Ольвії вирізняються три основні періоди. Межею поміж двома першими є навала гетських племен під проводом Буребісти близько середини І ст. до Н.Х. Відповідно перший період ще має назву догетський, а другий — післягетський, хоча таке визначення не дає достатнього уявлення про життя держави. Змістовнішими слід вважати визначення “еллінський” та “греко-римський” періоди, які в цілому відображають історичні особливості розвитку Ольвії. Третім — найбільш пізнім — є постантичний період, який відокремлюється від попереднього другою готською навалою 269-270 pp.
Еллінський період охоплює другу половину VII ст. до Н.Х. (з часу виникнення Березанського поселення) — середину І ст. до Н.Х. На цей час припадає самостійність розвитку еллінської держави. Існувала певна стабільність державної структури, значно вищий, ніж у другому періоді, рівень розвитку економіки та високий ступінь політичної самостійності, домінував еллінський характер культури та побуту.
Згідно із загальноприйнятою для Греції періодизацією до першого періоду належать пізньоархаїчний, класичний та елліністичний етапи, характеристика яких в Ольвії суттєво відрізняється від загальногрець- кої. Втім, ця термінологія є досить поширена, а тому як умовна може бути загалом прийнятною.
Етапи історичного розвитку догетської Ольвії визначаються так: протоольвійський (архаїчний) — від появи в другій половині VII ст. до Н.Х. поселення на Березані до 30 х років VI ст. до Н.Х .; пізньоар- хаїчний — від заснування Ольвійської держави та початкового розквіту економіки до кінця першої чверті V ст. до Н.Х.; класичний — від перебудови економіки до останньої чверті IV ст. до Н.Х.; ранньоеллі- ністичний — від реколонізації хори, поступового економічного розквіту до середини III ст. до Н.Х.; середньоелліністичний — від воєнно- економічної кризи до середини II ст. до Н.Х.; пізньоелліністичний — від занепаду до середини І ст. до Н.Х.
Другий, так званий греко-римський період характеризується активним проникненням до Північного Причорномор’я Риму. Хоча періодизація історичного розвитку Ольвії в перші сторіччя н.е. розроблена менш детально, ніж для першого періоду, все ж таки за політичними та економічними критеріями тут можна вирізнити такі етапи: відновлення життя в місті та на хорі — перша половина І ст. н.е.(цей етап у політичному відношенні характеризується цілком автономним існуванням); поступове піднесення — друга половина І — перша половина II ст. (у військово-політичному аспекті це час як позитивних, так і негативних греко-варварських контактів); максимальний розквіт — середина
— 30-ті pp. III ст. (час перебування Ольвії під владою Риму); етап занепаду — 30-ті pp. — 269-270 pp. (вихід з провінції Нижня Мезія, виведення римського гарнізону, готські навали).
У третьому, постантичному, періоді чіткі межі між окремими етапами поки що не проводяться.
Розділ ІІ. ПОСЕЛЕННЯ НА О.БЕРЕЗАНЬ
Яку же зазначалося, заснуванню Ольвії передувала в 647-646 pp. до Н.Х. (за Євсевієм) поява давньогрецького поселення на сучасному о.Березань, що мало назву, на думку більшості фахівців, Борисфен або Борисфеніда. Розквіт поселення відбувається за пізньоархаїчного та класичного часів. На елліністичному етапі життя тут майже припиняється і відновлюється лише в перші сторіччя н.е. Але в цей час Березань уже не мала суцільної житлової забудови, хоча, судячи зі знахідок на острові присвят, тут могло бути святилище Ахілла Понтарха.
Стосовно статусу Березані та її ролі у формуванні Ольвійської держави побутують різні думки. Найбільш вірогідною здається та, за якою Беоезанське поселення було полісною структурою, хоча на ранньому етапі тут могла існувати і торговельна факторія — емпорій. У першій половині VI ст. поряд із Березанню на узбережжі Березанського лиману з являються перші сільські поселення, які, найпевніше, і становили и хору. Із заснуванням Ольвійського поліса в 30-і роки VI ст. Борисфеніда невдовзі входить до складу Ольвійської держави. Це зрештою • спричинило поступовий занепад поселення в елліністичний час.
Територія поселення, що збереглася, становить нині не більше 12 га. Частина його зруйнована морем. У давнину, особливо в архаїчний час, його площа становила не менше 15-20 га. Починаючи від свого заснування і до кінця VI ст. до Н.Х., Борисфеніда була забудована напівземлянками та землянками. Від останньої чверті VI ст., особливо в першій чверті V ст. до Н.Х., поселення набуває квартальної структури і забудовується близькими до прямокутної системи планування наземними багатокамерними (із внутрішніми дворами) житловими будинками звичайних грецьких типів. У V ст. до Н.Х. з’являються й житлові підвали. Тому важливо зазначити, що це відбувається на Березані тоді, коли в Ольвії житлові квартали були ще зайняті землянками та напівземлянками, хоча тут уже постали два теменоси та агора.
Нещодавно на Березані відкрито святилище Афродіти кінця VI ст. У дослідженій частині розкопано залишки невеликого храму, круглого в плані олтаря та огорожі. Відома ще одна будівля — витягнута апси- дальна споруда, яка, ймовірно, була храмом. Є також припущення
Рис. 10. Житловий оцдинок. Березанське поселення. V ст. ло Н.Х. (за СД.Крижииьким) |
щодо можливості існування теменосу в північно-західній частині поселення, на місці некрополя, що його розкопував Г.Л.Скадовський. Тут знайдено залишки кам’яних майданчиків (можливо, олтарних), невеличкі толосовидні споруди та одна апсидальна будівля, орієнтована на захід.
На Березані майже повністю бракує ордерних архітектурних деталей, а також фасонних деталей покрівельного килиму — антефіксів, фронтальних щитків керамід тощо. Відомі лише незначні фрагменти архаїчних мілетських сим. Рівні кам’яні барабани невеликих діаметрів, що зрідка трапляються в культурних шарах, слід розглядати не як колони, а як бази для встановлення звичайних дерев яних стовпів. Немає на поселенні й залишків декору інтер’єрів. Усе це дає підстави для висновку про дуже скромний вигляд не тільки житлових будинків, а й споруд громадського, зокрема, культового, призначення. Багаті колекції коштовної розписної кераміки з Родосу, інших іонійських центрів, з Аттіки, знайдені на Березані, контрастують із виглядом її будівель
Рис. її. Хіоський кубок із зображенням комастів у танці. Березань. VI ст. ло Н.Х. |
і свідчать, що в економіці поселення переважала торгівля. Хоча залишки знарядь праці вказують і на розвиток ремесел, зокрема залізоробного, і на сільськогосподарське виробництво. Особливо слід відзначити знахідки на Березані свинцевих листів, найвизначнішим із яких є лист Ахіллодора. Березанське поселення найпершим у Нижньо- бузькому регіоні набуває рис міської структури.
РОЗДІЛ ІІІ. ФОРМУВАННЯ ОЛЬВІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Освоєння греками — вихідцями з Мілета — Нижньобузького регіону відбувалося поступово. Після заснування поселення на Бере- занському півострові в другій половині VII ст. до Н.Х. виникає ремісниче, найімовірніше сезонне селище на узбережжі Ягорлицької затоки. У першій половині VI ст. до Н.Х. з’являються поселення на правому березі Буго-Дніпровського лиману до Ольвії включно; в другій половині VI ст. до Н.Х. — на правому та лівому берегах Бузького лиману від Ольвії до Миколаєва. Остання чверть VI — перша чверть V ст. до Н.Х. є часом стабілізації життя на поселеннях.
Питанням перебігу грецької колонізації Нижнього Побужжя, її причинам присвячено дуже багато досліджень. Досить назвати бодай фундаментальні праці В.В.Лапіна та Ю.Г.Виноградова. Тут варто обмежитися лише двома зауваженнями. Є досить вагомі підстави вважати, що колонізація була організованою тільки стосовно Березанського поселення, і в цьому випадку вона цілком могла мати торговельний характер. Що ж до Ольвії, а тим більше її навколишніх поселень, то колонізація була, вочевидь, стихійною і мала аграрний характер.
Виникає питання про час формування Ольвійської держави. Оскільки літературних, епіграфічних (за винятком графіті останньої чверті VI — першої чверті V ст. з написом ПО, ПОЛЕ, ПОЛЕНЕ, які знайдено під час розкопок ольвійського гімнасія і які визначають найменування “поліс’) та нумізматичних джерел для вирішення питання про час оформлення Ольвійського поліса як самостійної держави бракує, то залишається використати для цієї мети археологічні критерії.
Якщо дотримуватися літературної моделі класичного виведення апойкій, коли організація нової держави практично повинна передувати заснуванню нового міста, археологічними критеріями можуть бути наявність залишків міських стін, культових та адміністративних центрів, регулярного розмежування території. Такі ж ознаки є типовими і для другої моделі колонізації, коли будівництву міста передувало окреме поселення на острові або півострові. Третя модель — синойкізм, який певною мірою змінював демографічну структуру розселення, супроводжувався або переплануванням поселення, що вже існувало, або будівництвом нового міста. Оскільки Ольвія в пору заснування поселення — в другій чверті VI ст. до Н.Х. — не мала жодної із цих ознак, то навряд чи є підстави вважати, що вона була державною структурою.
Рис. 13. Карта-схема розміщення міст і поселень у Нижньому Побужжі
Поява ознак державності, що простежуються археологічно (залишки агори, навколо якої розташовувалися в грецьких містах торговельні та адміністративні споруди, початок різкого зростання густоти населення), припадає в Ольвії тільки на кінець третьої — четверту чверть VI ст. до Н.Х., причому ці явища не збігаються з початком “класичної” урбанізації міста: з переходом до масового наземного сирцево-кам’яного будівництва, формування чіткої вуличної мережі. Такого формування Ольвія зазнала лише в першій чверті V ст. до Н.Х. |
Це дозволяє вирізнити в історії архаїчної Ольвії той час, коли вона ще не була ані містом, ані державою, а була просто поселенням. Хронологічно він відповідає другій чверті — середині третьої чверті VI ст. до Н.Х. Поселення в цей час розташовувалося на території майбутнього Верхнього міста. Ця територія була забудована землянками та напівземлянками, які нічим не відрізнялися від інших сільських поселень регіону. Агори ще не було, але вже був західний теменос із культами Аполлона Лікаря, Матері богів, Діоскурів, Афіни та інших божеств.
У політичному відношенні Ольвія навряд чи могла тоді являти собою чітко оформлену структуру общинного типу. Наявність храму, присвяченого Аполлону Лікарю, культ якого, на думку А.С.Русяєвої, був полісним, не є достатньою ознакою власної державності в Ольвії на цей час. Цей культ був властивий узагалі всім понтійським мілетським апойкіям на початкових етапах їхнього існування і, найімовірніше, пов’язувався з процесом колонізації та заступництвом Аполлона, а не становленням поліса як державного утворення.
Враховуючи віддаленість Ольвійського поселення від Березані, немає підстав вважати, що воно могло входити до складу організованої Березанської хори. Березанське поселення в цей час ще не дуже відрізнялося від сільських поселень, у всякому разі за своєю містобудівною характеристикою. А характер сільських поселень, які з’являються тої пори, свідчить про стихійність процесу колонізації. Керівництво ним з боку невеликого містечка на Березані уявляється малоймовірним.
У свою чергу, поселення Бузького лиману, розташовані на північ від Ольвії, які почали з’являтися, можливо, в третій чверті VI ст. до Н.Х., а також синхронні до Ольвії поселення Дніпровського лиману, навряд чи могли складати і хору Ольвії. Адже, на той час ніяких ознак держав- . ності в Ольвії ще не простежується, а структура та забудова поселень мають стихійний характер.
Становище у регіоні та в Ольвії круто змінюється наприкінці третьої — в останній чверті VI ст. до Н.Х., коли ольвійське поселення набуває рис, властивих центрам державних полісних організацій, і через те з’являються підстави вважати 30-ті роки VI ст. до Н.Х. часом становлення Ольвійської держави. До такого висновку приводить аналіз і непрямих джерел.
Одночасно відбувається різке посилення аграрного освоєння регіону в цілому та узбереж Буго-Дніпровського лиману зокрема. На противагу Ольвії, для структури нових поселень характерний брак будь- яких адміністративних чи культових центрів, а також наявність “кущової” або ойкісної забудови. Процес освоєння регіону характеризується поступовістю (ми не маємо даних про одночасну появу всіх цих поселень), малою чисельністю колоністів у кожній групі, судячи з невеликих розмірів окремих хуторів, та великою кількістю таких груп. Усе це свідчить про стихійність чи, щонайменше, про слабку організацію колонізаційного потоку в останній чверті VI ст. до Н.Х. Тільки наприкінці архаїчного часу, коли процес заселення хори набуває масового характеру, з’являється певна державна регламентація.
Масштаб освоєння як сільських територій, так і самої Ольвії в останній чверті VI ст. до Н.Х. свідчить про те, що це реально могло відбуватися тільки завдяки великому припливу поселенців із Греції. Так, за приблизними підрахунками, населення лише Ольвії могло сягати щонайменше 6 тисяч, а її сільської округи — 10-16 тисяч чоловік. У цей час на Березанському поселенні ще не простежуються жодні ознаки початку занепаду, а тому не можна припускати відплив населення звідти до сільської округи Ольвії. Навпаки, саме тоді на Березанському поселенні поширюється наземне кам’яне будівництво з використанням елементів прямокутного планування кварталів.
Наприкінці архаїчного часу — на межі Vl-V ст. Н. X. — Ольвія стає найбільшим у Нижньому Побужжі центром з урбаністичними тенденціями розвитку. Однак, якщо виникнення держави в Ольвії вже наприкінці третьої чверті VI ст. до Н.Х. не викликає сумнівів, то містобудівне формування античного міста тут тільки починається. Звичайно, сільські поселення, які виникали навколо Ольвії, відразу чи поступово входили до складу держави, оскільки лише через Ольвію могли вестися будь-які більш-менш значні торговельні операції, тільки тут мали бути адміністративні інституції та офіційні святилища регіону, саме Ольвія була найближчим культурним центром. Таким чином, Ольвія наприкінці VI — в першій чверті V ст. до Н.Х. набуває рис типового поліса, що складався з власне міста та його сільської округи — хори.
Звідси випливає питання про можливі межі цієї окрити. Щодо критеріїв визначення таких меж існують різні точки зору. Так, за найуста- ленішою з них, межі визначаються за ареалом поширення монет-дель- фінів як показника політичних зв’язків поселень з Ольвією; природними перепонами; етнічною одноманітністю поселень. Однак ці критерії чи навіть їх сукупність навряд чи можуть грати першорядну роль. Так, ареал поширення “дельфінів” є занадто широким і якщо й може правити за критерій зв’язків, то швидше економічних, ніж політичних. Ще менш переконливим є критерій природних перепон у вигляді річок та лиманів. Тут, очевидно, не слід забувати, що греки були добрими мореплавцями. Інша річ, якби по обох берегах водної перешкоди постали різні держави. Крім того, судячи з реконструкцій палеогеографічних умов, Бузький, Дніпровський, Березанський та інші лимани були не такими широкими, як нині. В умовах Північного Причорномор’я невиправданою є і теза про етнічну одноманітність. Це ще могло б відіграва- та якусь роль лише в тому разі, якби поряд із Ольвією був значний •ншоетнічний масив. Але ж підтверджень цього немає. Крім того, такий масив, навіть якби існував, міг би входити і до складу держави, як ми це бачимо на прикладі Боспору.
Більш переконливим здається критерій, що базується на межах поширення присвят Ахіллу Понтарху. Однак він свідчить радше не про економічний чи адміністративний зв’язок, а про суто ідеологічний.
Визначаючи кордони поліса, найдоцільніше керуватися насамперед критерієм ступеня густоти населення — суцільного (за винятком незручних для проживання місць) або несуцільного освоєння території. Саме суцільне освоєння земель і визначає велику хору Ольвії. Розкидані ж за її межами на великих відстанях одне від одного невеликі поселення, яким держава в разі загрози не могла забезпечити реального захисту, належали тільки до сфери впливу поліса.
Отже, межі великої хори Ольвії повинні були проходити: на заході — вздовж правого берега Березанського лиману; на сході — вздовж лівого берега Бузького і до гирла Дніпра; на півночі досягати широти Миколаєва; на півдні йти вздовж південного берега Кінбурнського півострова. Слід підкреслити, що західна межа хори визначається за гіпотезою, що наприкінці архаїчного етапу Березань уже входила до складу ольвійського поліса.
Архаїчний етап історії Ольвії завершується в першій чверті V ст. до Н.Х., коли населення сільських поселень великої хори зосереджується навколо Ольвії й приблизно в цей же час за межами міста виникає передмістя. Очевидно, остаточно завершується і формування держави, оскільки найбільш рання з відомих лапідарних епіграфічних пам’яток державної діяльності ольвіополітів датується не раніш, ніж першою чвертю V ст. до Н.Х.
Найважливішу роль на архаїчному етапі в історичному розвитку Ольвії, безумовно, відіграла міграція населення сільської округи до міста.
Щодо причин скорочення великої хори існують різні точки зору. За однією з них, до ліквідації великої хори призвів воєнний тиск скіфів.
e, звичайно, мало б знайти відображення в археологічних джерелах, днак жодних свідчень катастрофічної загибелі поселень не виявлено: вони руйнувалися поступово. Цікаво підкреслити, що, наприклад, у IV ст. до Н.Х., коли воєнний тиск скіфів на античні міста значно посилюється, в Ольвійській державі, всупереч цьому, знову виникає велика хора. Крім того, Ольвія на початку V ст. до Н.Х., мабуть, ще не мала укріплень, тобто місто не могло бути надійним захистом для сільських жителів. Про брак воєнної загрози свідчить і виникнення ольвійського передмістя за межами міста. Максимальний розвиток цього передмістя припадає на середину — другу половину V ст. до Н.Х. Нарешті, якби справді існувала скіфська загроза, то разом із припиненням життя на поселеннях регіону воно завмерло б і на Березані. Однак на
Березані площа поселення в V ст. до Н.Х. не тільки не скорочується, а навпаки, збільшується.
Прибічники скіфської загрози аргументують свою точку зору появою на початку — в першій половині V ст. до Н.Х. великої кількості поховань кочових скіфів у Південному Побужжі. Однак ці поховання розташовані значно вище від широти Миколаєва і можуть мати стосунок практично до будь-якої територіальної одиниці, яка була поряд. Крім того, до часу, що розглядається, належать лише поодинокі поховання. Другим аргументом є нібито комплексність дії непрямих причин. А саме: одночасність припинення життя на поселеннях, редукція території Березані, зростання ольвійського передмістя, зміна комплексу ліпного посуду, зведення в Ольвії оборонних стін. Однак власне комплексності цих причин і бракує, бо припинення життя на поселеннях та різке зростання передмістя Ольвії хронологічно розділені щонайменше двома десятиріччями. Крім того, збільшення передмістя могло бути обумовленим реорганізацією великої хори. Не спостерігається також і редукція Березанського поселення. Навряд чи слід переоцінювати роль зміни комплексу ліпного посуду, зважаючи на його досить малин відсоток серед усієї маси кераміки. Не є аргументом щодо скіфської загрози і будівництво оборонних стін, про існування яких свідчить Геродот. Це явище є типовим для античних міст взагалі, і немає сенсу шукати тут якихось зовнішніх причин.
Отож нам бачаться інші мотиви скорочення великої хори. По-пер- ше, це необхідність перетворення Ольвії із землянкового селища на місто античного вигляду, що вимагало припливу робочої сили. На користь цього свідчить той факт, що перехід у місті від масового землянкового будівництва до наземного сирцево-кам’яного збігається в часі із скороченням великої хори. По-друге, тут зрозуміле прагнення до реорганізації хори: від аморфно та розпорошено розташованих численних невеличких поселень до добре організованої та щільно освоєної приміської хори в радіусі до 5-7 км від міста. Про свідоме прагнення реорганізації великої хори свідчить насамперед те, що й після її скорочення тут усе-таки зберігається кілька поселень.
У цілому зміни, які відбувалися в Ольвії наприкінці першої чверті
V ст. до Н.Х. як у місті, так і в сільській окрузі (отже, і в економіці), Дають усі підстави вбачати в цьому переломний момент її історії. Починаючи з цього часу, подальший розвиток поліса в цілому проходив У Руслі, типовому для грецького античного центру в умовах оточення варварськими племенами. Цей архаїчний етап можна вважати часом первинного всебічного освоєння регіону та початкового розквіту Оль- віиської держави, створення бази для її подальшого зростання.
На цьому етапі ольвіополіти тісно спілкувалися з античними містами Середземномор’я. Але їхні контакти мали переважно торговельний характер. В Ольвії був запроваджений мілетський календар, звідти ж запозичений пантеон, і взагалі з Мілетом та Іонією існували найтісніші зв’язки. Але Ольвія була цілком самостійною державою. Зовнішня ситуація в Степу була спокійною, що сприяло становленню поліса.
Розділ ІV. НАСЕЛЕННЯ
Питання про етнос Ольвії постало практично від самого початку вислідів історії цієї держави. Звичайно, ніхто не заперечував, що місто заснували елліни, але щодо ролі варварів існували різні думки. За найбільш крайньою з них, припускалося, що Ольвія була заснована на місці варварського поселення, яке передувало античному місту. Під цим, звичайно, розумілася певна спадкоємність варварських традицій у культурі мешканців античного поселення.
Однак дослідження останніх 30-х років дозволили дійти обґрунтованого висновку про грецьку, а не варварську приналежність найдавніших жител — землянок та напівземлянок Ольвії і Березані. Така ж природа поселень хори в цілому. Це підтверджує весь комплекс супровідних матеріалів із цих жител, у тому числі графіті, стилі, теракоти та ін. Крім того, слід зуважити, що, за винятком жител, ніяких суттєвих відмінностей (у розумінні варваризації) між комплексами матеріальної та духовної культури мешканців напівземлянок VI ст. до Н.Х. та жителів пізніших наземних будинків не простежується. А ліпна кераміка, яку частина дослідників вважає ознакою присутності варварів, становить лише близько 3% у Ольвії та 11% на Березані від усієї маси кераміки, за винятком амфор. Щодо землянок та напівземлянок треба сказати, що вони були явищем стадіальним, а не етнічним. Таким чином, маємо всі підстави вважати, що Ольвія, Березань та поселення хори від самого початку їх заснування були населені грецькими переселенцями, хоча незначний відсоток варварів у їхньому складі міг бути. Ольвія являла собою практично моноетнічне утворення. Тому немає підстав говорити про міфічне варварське селище, яке нібито могло передувати Ольвії чи Березані.
Уже в архаїчний час у Нижньому Побужжі спостерігається певна соціальна та майнова диференціація, про що, зокрема, дізнаємося з листа жителя Березанського поселення, вирізьбленого на свинцевій пластині. У листі йде мова про заможного громадянина Ахіллодора, який мав маєтність та рабів, а також згадуються інші категорії вільних, залежних або напівзалежних осіб. Загалом соціальна структура населення Ольвії була типовою для античного світу.
Епіграфічні пам’ятки засвідчують існування осіб та родин різного рівня добробуту вже у VI ст. до Н.Х. Так, у листах згадуються Анаксагор — лихвар, який має кілька будинків і рабів; Леанакт займається такими ж операціями, але за допомогою своїх управителів; рабовласником був і Тимолей. З іншого боку, в листі Ахіллодора згадується якийсь неповноправний фортегесій, якого можна зробити рабом Анаксагора. Крім того, в листах йдеться про осіб, котрих деякі дослідники вважають варварами за походженням, але ці особи були досить заможними: це Матасій, який володіє будинками та рабами і Атак, що має прибуток від нерухомості та іншого майна.
Побутує думка, що спочатку Ольвійська держава мала аристократичну форму правління. Про це свідчить наявність тут осіб, яких можна вважати аристократами за їхнім становищем. Це вже згаданий Анаксагор; Археанакс, який присвятив богові статую; Афіномандр; Тихон — син Гекатокла, який зробив багаті пожертви для ольвійсько- го теменосу. Всі згадані імена зустрічаються серед імен вищих верств населення метрополії.
Навіть у ці ранні часи багато ольвіополітів володіли писемністю, були знайомі з грецькою літературою, мистецтвом. Це засвідчують епіграфічні пам’ятки різних тинів, знайдені в Нижньому Побужжі. Так, уже в другій половині VI ст. до Н.Х. тут робилися написи на каменях: присвяти, надмогильні написи. Варто згадати декрет кінця VI — початку V ст. до Н.Х. на честь сінопейця Ієтрокла — сина Гекатея, якого звільнили від мита. Цікавими є лапідарні присвяти, наприклад, напис, де згадується Аполлон, якому присвячується золотий вінок, можливо, зроблений спілкою мольпів (ейсімнет — “голова” цієї спілки — був жерцем Аполлона). В епітафіях архаїчного часу згадуються різні імена: Аристоним (напис із Березані третьої чверті VI ст.), Посейдон — син Феоба, Най — син Гермагора, Хармот — син Діфіла, Леокс — син Молпагора. Особливий інтерес становить останній напис, тому що він зроблений на мармуровій стелі із зображенням з обох боків юнака зі списом чи палицею та скіфа з горитом. Тут же було кілька написів, з яких збереглося два: “Я, Леокс Молпагорів, присвятив тобі, Подателько здобичі, цю стелу далеко від міста, у скіфській землі” та “Подательці здобичі — Леокс Молпагорів”. Припускається, що ця стела була присвятою Афіні Лейодоті від багатого аристократа Леокса, який обіймав у Ольвії досить важливу державну посаду. Про це свідчить хоча б той факт, що стела була зроблена (найімовірніше, на замовлення) першокласним іонійським скульптором.
Багато знайдено під час розкопок й інших пам’яток писемності — графіті — на посудинах, а також на виробах із кістки та металу. Чи не більшість із них є присвятами різним божествам: вони містять імена богів або окремі літери цих імен. Тут згадуються Аполлон, Ахілл, Зевс, Афіна, Гермес, Афродіта та ін. Є й повніші присвяти, наприклад, “Главк син Посидея присвятив мене Ахіллу, який є володарем Левки”, і там же — “Главку, застережися випливати!” чи “Тихон Аполлону Дельфінію присвятив”. Крім того, графіті могли мати магічний зміст, бути ритуальними написами, дарчими, побутовими, позначати імена володарів посуду, інколи — застільними чи жартівливими. На одному з фрагментів архаїчного посуду знайдено навіть цілого листа з 20 рядків, автор якого доповідає про спеціальну подорож з метою контролю за деякими землями у Гілеї, що належали Ольвії. Тут ідеться про святилища, які були зруйновані і переживають труднощі, про рабів, що втекли після аварії корабля, про дерева, надіслані до Ольвії, згадуються дикі коні тощо. Нарешті серед графіті знайдено кілька віршованих написів, що в них простежується вплив гомерівських творів.
У релігійних віруваннях ольвіополітів з найдавнішого часу чільне місце посідав Аполлон у двох основних епіклезах — Лікаря та Дельфіній. Аполлон Лікар був головним покровителем колоністів, Дельфіній також відігравав аналогічну роль, але більше вважався покровителем мореплавства і вшановувався в метрополії ольвіополітів — у Мілеті. Згодом Аполлон інколи поступався місцем Зевсу або Ахіллу.
Аполлон Лікар у VI ст. до Н.Х. був головним божеством. Він зосереджував у собі всі головні функції, які згодом перейшли до Аполлона Дельфінія, і вижався не тільки лікарем, а й захисником, миротворцем, мисливцем. Йому притаманні полісні функції. Аполлон Лікар шанувався не лише в Ольвії, він був головним божеством і в усіх інших апойкіях, заснованих Мілетом у Причорномор’ї в другій половині VII — першій чверті VI ст. до Н.Х. Та водночас він не мав поширення в середземноморських полісах. Культ Аполлона Лікаря виникає на Бе- резанському поселенні щонайменше в кінці VII ст. до Н.Х., про що свідчить присвята, вирізьблена на вінчику родосько-іонійського кіліка. В Ольвії вже наприкінці другої чверті VI ст. до Н.Х. засновується теменос, присвячений цьому божеству, де будується на його честь спершу олтар, а згодом — наприкінці VI — на початку V ст. — храм. Про існування та значення цього культу на Березані і в Ольвії свідчать також численні знахідки графіті, епіграфічні написи, монети — дволо- пасні наконечники стріл (так звані монети-стрілки), що були символом Аполлона Лікаря.
З третьої чверті VI ст. до Н.Х. в Ольвії виникає культ Аполлона Дельфіній. Деякий час культи Лікаря й Дельфінія існують разом. Згодом полісні функції Дельфінія розширюються. Про заснування культу нового патрона Ольвійського поліса — Аполлона Дельфінія — дізнаємося з напису на кістяній платині. До третьої чверті VI ст. належать також найдавніші рештки центрального теменосу, де був зосереджений культ цього божества. В архаїчний час тут були священний гай, олтар. Крім графіті та лапідарних написів, на культ Дельфінія вказують численні знахідки бронзових монет у вигляді дельфіна, які, на відміну від монет-стрілок, що ходили у всьому Північно-Західному Причорномор’ї, були в обігу переважно в Нижньому Побужжі. Згодом дельфін увійшов і в полісну емблему Ольвії на монетах. На відміну від Аполлона Лікаря, Дельфіній широко шанувався в середземноморських полісах, але в Північному Причорномор’ї йому поклонялися практично лише в Ольвії.
Аполлон мав ще кілька епіклез, які шанувалися в Ольвії. Це Аполлон Лікей (Вовк) — покровитель стад, мисливець, АполлонБорейос (Північний), Таргелій та ін.
Крім Аполлона, в архаїчний час вшановувалися також культи Зевса та Афіни, для яких на центральному теменосі Ольвії була виділена окрема ділянка. Найбільш сталою епіклезою Зевса була Сотер (Спаситель).
Із VI ст. мілетськими переселенцями встановлюється також культ бога — героя Ахілла, який мав і загальнопонтійське значення на
о.Левка та на Ахілловому Дромі (Тендрівська коса), де вже з V ст. за повелінням дельфійської Піфії почали справляти календарні свята — ахіллеї. Культ Ахілла підносили і в самій Ольвії, а також на Березані та у Бейкушському поселенні. Однак упродовж догетськчу часів пошанування Ахілла відбувалося здебільшого поза містом. Його культ мав героїчний характер. Ахілл був охоронцем полісних земель, мав хтонічні землеробські та лікувальні функції, які знайшли відображення у його епіклезах: Сотер (Рятівник), Герой, Прихильний Слухач тощо.
Крім згаданих божеств, до ольвійського пантеону входили й інші, які не відігравали такої значної ролі в державній політиці та мали переважно приватний характер. Передовсім це землеробські культи, де найбільшу шану мали Деметра, Кора-Персефона, Діоніс. Найпомітніше місце серед них посідала Деметра — богиня родючості, хоча найбільший розквіт цього культу припадає на IV-I1I ст., про що свідчать численні зображення богині на монетах, у коропластиці, торевтиці та скульптурі цього часу. Є припущення, що архаїчні теракотові статуетки так званої Богині, що сидить, зображують саме Деметру.
Покровителем торгівлі, чабанів, гімнасіїв та агонів, провідником померлих у царство Аїда був Гермес. Він також тісно пов’язаний з пророкуванням та магією. Культ Гермеса підносився в північній частин: західного теменосу ще з другої половини VI ст.
Не пізніше, ніж з кінця VI ст., в Ольвії поширюється і культ Діоніса — бога виноробства, популярного серед усіх греків. Але в Ольвії він мав трохи інший характер, оскільки виноробство в Нижньому Побужжі у догетські часи не мало значного розвитку. Цьому культу тут надавалося більш офіційне значення. До щорічних вакхічних свят — Діоні- сій, про які дізнаємося від Геродота з його розповіді про Скіла, приурочувалися, зокрема, народні збори в театрі, де нагороджувалися золотими вінками громадяни, що відзначилися, та відбувалися кількаденні театральні вистави.
Поклонялися також Кібелі, Гераклу, Артеміді, Афродіті та ін. Серед усіх божеств слід вирізнити Афродіту — покровительку родючості, сім’ї та любові, одну з найпопулярніших у Нижньому Побужжі богинь, її культ з’являється тут з VI ст. На західному теменосі було її спільне з Гермесом святилище, яке мало огорожу, олтарі та портик. Про значну поширеність культу Афродіти свідчать численні знахідки теракотових фігур богині та її атрибутів — фігурок голуба й черепахи, присвяти.
Вже з архаїчного часу в культурі та навіть у побуті мешканців Нижнього Побужжя важливе місце посідало мистецтво. Переважна частина пам’яток мистецтва була імпортована з різних регіонів Греції. Треба сказати, що для мистецтва Північного Причорномор’я в цілому характерними є два основні напрями — суто античний та місцевий, який формувався внаслідок розвитку античних традицій власне північнопри- чорноморських еллінів. Майстрів другого напряму в Ольвії було менше, ніж в інших містах Причорномор’я.
Оскільки основний потік переселенців до Ольвії виходив з Іонії, то цілком природно, що тут переважали вироби іонійських майстрів. Значну їх групу становить розписна кераміка. Грецькі керамісти були неііеревершеними майстрами, їхні твори й досі є взірцями класичного мистецтва. Серед знахідок архаїчного часу відзначимо лише кілька посудин. Наприклад, видатним твором є самоський аск VI ст. до Н.Х., де на корпусі зображено червоно-коричневим лаком фігури учасників святкової процесії — комастів, які танцюють. При цьому митець тонко враховує форму посудини в композиції малюнка, його деталі так гармоніюють з вільною поверхнею аска, що дають яскраву картину веселого танцю комастів. Дуже багато надходило до Ольвії чорнофігурного посуду, серед якого є вироби таких видатних майстрів, як Лідос, Епіктет, Софілос, Тлесон.
Значне місце серед творів мистецтва посідала скульптура, яка відігравала важливу роль у культурі взагалі. Скульптурні твори найчастіше були пов’язані з релігійним життям, особливо на ран-ньому етапі історії античних міст. Статуї встановлювалися і в храмах, і в громадських будівлях. У житлових будинках здебільша це були статуетки.
Рис. 15. Лск із зображення я комастт у таниі. Ольвія. VI ст. до Н.Х. |
Рис. 16. Те саме. Вигляд збоку |
Стилістика скульптури архаїчного часу вирізняється статичністіс монументальністю форм, обмеженим колом сюжетів. Це, однак, не по збавляло статуї особливої виразності та конкретності образів.
До найбільш ранніх пам’яток античного мистецтва в Ольвії нале жать так звані куроси — суворо фронтальні зображення оголеноп юнака-атлета, в якому втілювався узагальнений образ героя чи бога найімовірніше, Аполлона. Майже всі п’ять знайдених в Ольвії куросії були зроблені на о.Самое чи, в усякому разі, в Іоніі. Найдавніши* є фрагмент голови юнака з білого мармуру, який, можливо, привезенні
Рис. 17. Курос. Вапняк. Ольвія. К’ітиь VI cm. jo Н.Х. |
з Мілета. Судячи з розмірів голови, вона належала культовій статуї Аполлона, зробленій у зріст людини. Збереглася пишна зачіска та тонко модельоване вухо. Ця скульптура датується не пізніше, ніж серединою VI ст. Крім того, з Ольвії походить фрагмент торсу з білого мармуру невеликих розмірів: статуя була заввишки близько 0,5 м. Для цієї скульптури характерне м’яке моделювання форм та виразність деталей: вузькі плечі різко опущені, чіткі лінії м’язів. На відміну від інших статуй, зачіска тут коротка. Є припущення, що цей курос також мілетсь- кого походження. Ще один фрагмент куросу — невелика голова — також виконаний із білого мармуру, але для цього зразка характери сумарне моделювання та брак чітких Форм. Стилістика куросу ближч до куросів Аттіки кінця VI — початку V ст.
Нарешті, дуже цікавий зразок цієї групи архаїчних скульптур бу знайдений в одному з приміщень ольвійського гімнасія, де він стояв ніші. Дослідники скульптури припускають, що, по-перше, вона стоял в священній рощі теменосу, однак після пошкодження її перенесли д гімнасію. Це була об’ємна поясна скульптура юнака заввишки 0,55 n виконана з вапняку. Руки його щільно прилягають до тулуба, корпус і широкими плечима й тонкою талією прямий, з легким поворотом ліве руч. Довге волосся спадає на плечі. Обличчя широке, пласке, з вузьки ми очима, маленьким ротом. Очі розміщені на різній висоті. У худож ньому трактуванні образу простежується вплив трьох шкіл: аттічно беотійської та самоської (іонійської). Припускається, що куросбу зроблений в Ольвії скульптором грецького походження.
Специфічну групу скульптури становили кам’яні надгробки у ви гляді стел — антропоморфних, прямокутних із фронтонним завершен ням та написами або з рельєфними зображеннями. Антропоморфі надгробки виконувалися здебільшого з вапняку, мали вигляд примітив ного силуету верхньої частини людської фігури з великою головою. Таї надгробки архаїчного часу були знайдені переважно на Березані. Сере стел із зображеннями найбільше зацікавлює вже згадана стела з Леоксом, сина Молпагора, виконана на високому художньому рівні майстром іонійської школи.
Ще одну категорію архаїчної скульптури з Ольвії становлять досить реалістичні зображення левів у натуральному розмірі, виконані зі і світло-сірого мармуру. Оскільки в Мілеті такі скульптури левів стояли : вздовж шляху до храму Аполлона, то можливо, що таку роль вони відігравали і в Ольвії.
Дуже багато надходило до Ольвії дрібної пластики — виразних та яскравих статуеток Богині, що сидить, підвісних протом із зображенням жінок та ін. Ці предмети були розмальовані натуральними яскравими фарбами: червоною, жовтою, рожевою, синьою, зеленою тощо. Найчастіше вони виготовлялися на о.Родос, але наприкінці VI ст. вже відомі й місцеві вироби привізного зразка.