загрузка...

похідАле якби тільки він один отруював нам існування, це б ще нічого.

Правда, поки що ми живемо й навіть розкошуємо. Тому що у всіх дітей є гроші, у кого більше, у кого менше. Найбагатші — Альоша-молодший, Сергійко й Лео. Я не полінувався до першого походу в мага­зин записати в блокнот, у кого скільки є фінансів, але от умовити дітей витрачати гроші поступово й розумно виявилося неможливо: занадто це спокусливо — ходити в магазин без батька з мамою. Магазин знахо­диться в селищі, до нього кілометри зо три-чотири лісом і по шосе, так що це справжній похід. Без вихователя дітей не пускають, тому зі мною зголошується йти ціла зграйка дівчаток з нашого та з інших загонів.

Пішли до магазину Еля і Настя, і Маша із Ксюшею, і Реґіна. Це всі наші сусідки, дівчатка з 6-го загону, вони живуть у кімнаті, що має з на­шою спільний коридор, спільну стінку й… туалет. Ото вже здогадали­ся розмістити дітей. Мої хлопчики звертають на дівчаток велику увагу: якщо панянка зайшла до пісуару, вони стукаються й гукають у вікно, а вікно дивне — воно не зачиняється, засувка відірвана,— тому окремі особливо галантні шанувальники жіночої краси навіть лізуть у це вікно, коли хтось із дівчаток там, усередині. Так що поодинці наші дами до ту­алету не ходять.

Двері в їхню кімнату, як, втім, і в нашу, теж не зачиняються: немає не тільки замка, але навіть і копійчаного гачка. Якось я зустрів на головній алеї нашого директора, зупинив його й попросив звернути увагу на цю проблему: треба зробити засувки на дверях і вікнах. Директор вислухав мене, поблажливо посміхаючись, і сказав: «Я ніяких там засувок робити не буду. Усе простіше! Він лізе у вікно, я його зловлю й відправлю додо­му. Ось і все». І начальство велично пішло.

Вигнати дитину, за яку сплачено гроші, просто, а зробити засувки складно. Але наш директор взагалі людина своєрідна: по табору він ходить, на планерці сидить, але робити нічого не робить, ні в що не втручається й навіть ні до кого за власною ініціативою не промовляє. Олексій мені якось сказав: «Наш директор не дуже товариський: скільки я отут працюю, а з ним ще жодного разу не говорив».

Власне, тому — через «нетовариськість» директора — мої хлопчики постійно ломляться у двері й лізуть у вікна кімнати дівчаток. Головний Дон-Жуан — Кирило, його від «мамзелей» не відтягнеш. Всі мої хлопчики — жахливі соромітники: адже вони живуть в епоху сексуальної революції. Заходить, наприклад, до нас Настя. Настя — висока ставна дівчинка з гарним і суворим обличчям, дуже незалежна й ді­лова. Купаючись із нами в перший раз, вона сказала мені: «Між іншим, хочу вам дати пораду: загоряти треба частіше». Я погодився з Настею. Говорить і тримається вона солідно, із хлопчиками принципово не роз­мовляє. Проте її відразу оточують і починають бесіду:

—  Ти чо, до нас? На ніч залишаєшся? О-па, пацани, вона до нас — на ніч! А з ким першим?

Але насправді це тільки фразеологія. Ці хлопці — такі ж, як і всі, за всіх часів, і дівчатка для них — таємничі, загадкові, привабливі істоти. Але поводитися інакше вони не вміють, поки, принаймні.

Адже бур’ян росте не тому, що його хтось спеціально висіває, а — на порожньому місці.

Втім, деякі дівчатка ненабагато кращі за хлопчиків. Еля й Регіна самі провокують хлопців: їм лестить чоловіча увага. Елі 14 років, і вона важить 60 кг (всіх дітей на другий день зважували). Еля — засмагла до чорноти, з хитренькою порочною гарненькою фізіономією, розкішно розвинена «дівчина». Вона сильніша за всіх хлопчаків, сильніша навіть за Кирила, так що їй сам чорт не брат.

Регіна набагато менша Елі, зате має чудовий голос, що нагадує голос Висоцького в дівочому варіанті. Хлопчаки кличуть її або «Дубовицька», або «Хрипуша»: просто вона застудилася в перший же день. Регіна від­чуває величезну приємність від залицяння хлопчаків і сварки з ними.

Ось так і спілкуємося, і дружимо. Вихователька дівчаток, Жанна Григорівна, намагалася, щоправда, познайомити їх із хлопчиками «ци­вілізовано»: вигнала всіх на двір, посадовила на ослони одне проти од­ного й почала було:

—  Давайте, дівчатка, називайтеся, я-ак ва-ас зву-уть, нуу!

Але все потонуло в реготі й шумі. Я запитав:

—  Але ж ви хотіли познайомитися з дівчатками?

На що Ярик-старший відповів:

—  Так, хотіли. Але не так — тупо!

Я змушений був з ним внутрішньо погодитися.

Але по дорозі в магазин хлопчики й дівчатка не сваряться: тут у них особливі інтереси — дівчатка купують своє, хлопчаки своє. До того ж Дмитрик знайшов у лісі змію! Ми хотіли її зловити, а це виявився гумовий шланг. Кривдно! Але дівчатка не цікавляться зміями й іншою нісе­нітницею: вони натури позитивні.

Дівчатка в магазині купують горішки, цукерки, тягучку, солодку газовану воду. Хлопчаки купують пластмасові запальнички, темні шпигунські окуляри й ту саму воду. А іноді й сигарети. Втім, я не дивлюся, що гам вони купують: чекаю біля входу. А це мені Сергійко накапав: «А от цей хлопчик курить: він купив пачку сигарет. Бачите, вона в ньо­го в кишені — бачите?» «Цей хлопчик» — Ярик-старший. Я нічого не сказав Ярику: по-перше, паління навіть для підлітка, по-моєму, не найстрашніший гріх, а по-друге, тут, у таборі, його однаково не перевихова- і ш — курить так курить.

А Альоша Богданов (Альоша-молодший) закоханий. Уже встиг. Тільки він ще точно не вирішив, у кого: у Ксюшу або в Регіну. Вирішити дійсно непросто: у них немає жодної спільної риси. Наша Регіна — це тип містечкової єврейки, наполегливої, галасливої, життєрадісної, нахабнуватої. Про голос я вже говорив. Ксюша ж — класична російська дівчинка: тоненька, біленька, кирпатенька, тиха, сором’язлива й дійсно дуже мила і приваблива. Спробуй вибери із двох таких!

Про свою ніжну пристрасть Альоша розповідав мені сам по доро­зі «додому». Заодно він розповів ще про тисячу різних речей: про те, які марки автомобілів йому найбільше подобаються, про машину його батька, про самого батька, про маму, про брата, про бабусю з дідусем, про те, як торік вони всією родиною відпочивали в санаторії «Ківач».

Неправда, що діти прагнуть спілкуватися одне з одним. Просто се­ред дорослих дуже мало таких, які по-справжньому цікавляться дітьми, готові вислухати дитину без поблажливої зневаги й нудьги. А тим ча­сом, наш головний педагогічний капітал — довіра дітей. І це дуже ніж­на рослина: її легко зламати або затоптати одним необережним рухом. Ось чому я уважно слухаю Альошину сповідь: це знак великої довіри до мене, і я її високо ціную. Я нічого з себе не удаю, адже це даремно: діти володіють «абсолютним слухом» на будь-яку фальш.

Загрузка...