загрузка...

Поет Ван Бао колись описав історію, що трапилася з ним у будинку якоїсь вдови. Після смерті чоловіка в цієї жінки лишився непокірний раб. Коли поетові довелося спинитися в будинку цієї жінки, він наказав рабові подати вина. Проте раб, замість того щоб виконати наказ, пішов на могилу господаря і почав там скаржитися:«Коли господар мене купував, він велів мені тільки охороняти будинок. Він не велів наливати вино стороннім чоловікам». Розгнівавшись, поет порадив господині продати слугу. Але жінка почала скаржитися, що на такого непокірного раба їй не знайти покупця. Тоді поет вирішив сам купити його і тут же уклав договір про купівлю.«Запишіть у договорі всі роботи, які мені доведеться виконувати,— сказав раб,— а що не запишете, того я не робитиму».«Гаразд»,—відповів поет і почав писати докладно.«У третьому році правління Шеньц зіо (50 років до н. е.) у п’ятнадцятий день першого місяця чоловік Ван Бао купив у жінки Ян Хой який був  рабом Бянь Ляо всього за 15 тисяч монет. Раб повинен неухильно виконувати сто служб: вранці вставати якнайраніше, підмітати будинок, після їди мити посуд; в будинку робити всю грубу роботу: свердлити ступки, в’язати віники, вирізувати чашки, видовбувати мірки, плести взуття. Поза будинком: ловити горобців з допомогою клею, ворон    сітками, плести сіті, ловити рибу, стріляти з лука диких гусей, із самостріла — диких качок, ходити на гори і там убивати оленів, лазити у воду й ловити черепах. Коли в будинку гості, він повинен розливати вино, набирати й носити воду, готувати обід, мити чарки й прибирати. В саду рвати часник, рубати рослину су, різати м’ясо. Закінчивши всі господарські справи, він повинен прибрати все в комору, замкнути двері, заткнути дірки, годувати свиней, випускати собак. Раб не сміє вчиняти бійку з сусідами. їсти повинен тільки боби, пити лише воду. Якщо йому захочеться доброго вина, то дозволяється вмочити в ньогогуби, але забороняється нахилят чашку або перехиляти в рот сулію, Рабу забороняється виходити з ран ку до вечора і заводити з кимосі компанію.

Він повинен зробити човен з дві рев, що ростуть за будинком, піднятися човном угору проти течії до] Цзянчжоу, спуститися вниз до Цзянь…; їздити між Ду і Ло за зан пашною олією для жінок і перепрм дувати її в маленьких містечках. Після цього раб повинен поверну:] тися в Ду і привезти звідти коноплі, завернути в Паньцо, привезти звідти собак і продати гусей. В Уду треба купити чаю, з озера Янші привезти лотосів.
Ходити в гори із сокирою, гнути ободи для коліс, різати голоблі. З решток дерева зробити столик для жертовних страв, дерев’яні черевики, кормушку для свиней. Повер таючись увечері, захопити із собою 1 двітри в’язки сухих дров…
Коли раб зістариться і втратить силу, він буде садити очерет і пле 1 сти з нього мати. Закінчивши робо І ту, для відпочинку стовче пікуль І зерна. Опівночі, коли немає роботи, випере білизну якнайчистіше…»
І довго писав ще Ван Бао, закін ] чивши договір такими словами: «раб не сміє бути корисливим і повинен про все доповідати. Якщо ж він не буде слухатися, дістане сто батогів».
Коли договір було прочитано, величезний раб почав кланятися до землі, бити себе в груди, проливаючи потоки сліз:
«Судячи зі слів пана Вана, мені краще було б якнайскоріше повернутися в жовту землю, щоб черви просвердлили мені лоб. Коли б я знав раніше, що доведеться вам слу
Жити, не посмів би сперечатися, налив би вина».
У цій історії в жартівливій формі описується становище раба. І справді, воно було дуже тяжким. З того часу, коли наприкінці II тисячоліття до нашої ери в Китаї з’явилися раби й утворилася перша держава, почалася експлуатація людини людиною, раб був перетворений у безправну істоту, яка цілком перебувала у розпорядженні свого пана.
Нелегко жилося й вільним землеробам, яким доводилося терпіти багато принижень і утисків від знатних придворних, багатих рабовласників та купців. Часто, коли невистачало рабів, племінні вожді, користуючись своєю силою і впливом, примушували працювати на себе своїх родичів, збираючи і з них тяжку данину.
Вже на початку 1 тисячоліття до н.ашої ери вільні землеробиобщинники складали пісні, в яких скаржилися на свою гірку долю, на жадібність своїх князів. В одній з них князі змальовуються в образі шкідників посівів — щурів:
Щури наші, щури наші,
Не гризітьбо ви посіви.
Ми живем у вас три роки,
Та не маєм нагород ми.
Кинем вас і підем далі,—
У щасливий край підем.
Та у тім краю від кого Знов ридати ми почнем?
У цій пісні передано гіркоту страждань бідних людей, змушених працювати на господаря. Якщо вони підуть від одного, то однаково їм доведеться служити іншому і знову оплакувати свою долю.
Протягом багатьох віків росла її розвивалася китайська держава. Багато нових земель завоювали щасливі полководці, по всій країні були прокладені канали й греблі, зеленіли поля, з яких збирали багаті врожаї. Йшла жвава торгівля в усій країні, відважні купці відправлялися в чужі країни з караванами дорогоцінних товарів. Китайська держава виросла й розбагатіла. її знать потопала в розкошах. А життя рабів і вільних батраків ставало все тяжчим і тяжчим.
Коли не вистачало для господаря рабів з військовополонених, тоді поневолювали вільних бідняків. їх обертали в рабів за борги, за найменші провини. Коли ж траплялося стихійне лихо, повідь спустошувала поля, від посухи вигоряли посіви або пошесть косила людей і худобу, тоді в країні починався голод, а нещасні бідняки були змушені продавати в рабство своїх дітей, дружин і навіть самих себе.
На долю рабів і засуджених вільних припадала найтяжча праця. Вони будували стіни навколо міст, копали рови, будували Великий Китайський мур для захисту від кочівників, прокладали шляхи, копали канали. Раби й засуджені працювали на соляних промислах, залізних рудниках. Вони плавили метали, виливали монети, зброю й сільськогосподарське знаряддя. У приватних господарствах їх використовували для найтяжчої і найбруднішої роботи. Під час війни вони обслуговували обози й переносили всі вантажі.
Правлячий клас рабовласників вишукував  нові шляхи для того, щоб вільних бідняків обернути в безправну робочу худобу. Учені писали трактати, щоб закріпити й виправдати панування рабовласників. Ось чого вчив стародавній китайський філософ Гуань цзи (близько 6 ст. до нашої ери):
«Усі в державі не можуть стати знатними.Бо якби всі були знатні, діла не виконувалися б… Якщо ж зробити, щоб зовсім не було знатних, то народ сам не зможе управлятися. Через це й відрізняють знатних та людей низьких, для того щоб усвідомлювати справедливість знатності і низькості…»
Цей же мудрець описував земле робаобщинника:
«На голові в нього шапка, плетена з очерету. Тулуб залитий водою, ноги в грязі. Палючою спекою спалене його волосся й шкіра. До краю напружує він свої сили, щоб швидше оправитися з обробітком поля. Він не бачив рідкісних речей і не змінював свого становища. Через це діти землеробів завжди стають землеробами…»
Гуаньцзи вчив, що «служилим людям, землеробам, ремісникам і торговцям — чотирьом станам народу, які є основою країни, не можна дозволяти жити спільно. Якщо вони оселяться спільно, то виникне розлад у розмовах і справах». Про рабів він не вважав за потрібне навіть говорити, бо для Гуаньцзи вони не були людьми і не заслуговували уваги.
Гуаньцзи придумував для свого царя нові засоби гноблення народу. Так, він запропонував цареві відібрати в казну промисли солі й заліза, які раніше були спільною власністю. Гуаньцзи обчислював податки, враховуючи кожну дрібку солі, яку землероб кладе в свій сун, і ко» ну голку, якою шиє жінка.
Царі винаходили засоби для поґ>< рів з усього народу, знатні люд жили за рахунок праці своїх раґііі і общинників. Багаті сім’ї вміли на живатися ще й за рахунок народнії злигоднів. Горе землеробові, якщ він не зміг зібрати грошей дли сплати податку. Горе йому, якщ доводилося звертатися за позичкок до лихваря. За одну мірку хліба тре ба було віддавати дві. Сотні сімен жили лихварством уже за часіи Гуаньцзи. Надмірно високі проценти за позички не давали можливості розплатитися вчасно, проценти весь час наростали, і вільному раніше общинникові доводилося віддавати за борги в рабство своїх дітей, дружину, а часом і самому йти.
Вільні общинники й раби не мирилися зі своїм пригнобленим становищем. Часто повставали вони проти пануючого класу. Одне з перших повстань підняв Чень Ше проти династії Цінь, а за ним повстали й інші. Проте Лю Бан, який був висунутий вождем повстання і повалив пінських імператорів, прийшовши до влади, лише трохи ослабив гніт та експлуатацію. Заснована ним династія Хань далі посилювала поневолення вільного населення. І чотири століття її панування  були найтяжчим часом для китайського трудового народу.
У цей час навіть деякі рабовласники виступали за скасування рабства або хоча б за полегшення становища рабів. Вони подавали доповіді імператорові про те, що «поля багатих простягаються вздовж, а в бідних нікуди увіткнути шило». Народ іде в розбійники, втікачів ловлять і кидають у тюрми. За рік кількість засуджених досягає кількох і навіть десятків тисяч.
Одні вимагали скасувати рабство, право рабовласників убивати рабів, полегшити податки й повинності. Інші просили обмежити володіння землею для сановників і знаті, встановити максимальне число рабів: для знаті — в 200 чоловік, а для чиновників і простих людей — в
ЗО    чоловік. Проте вони не змогли справитися з рабовласниками, які стояли при владі і не хотіли добровільно розстатися з основою своєї могутності й багатства.
Імператор Ван Ман, який намагався на початку свого царювання заборонити рабоволодіння, запровадив нові закони, які привели до небувалого росту поневолення. За його законами тільки державі належало право виливати монети, виготовляти вино, добувати сіль. У всіх, хто порушував цю монополію, конфіско вували майно, і вони обертались в державних рабів не тільки  членами сім’ї, а й із сім’ями чотирьох сусідів, які не донесли на них. Після запровадження цих законів до чиновників, які відали виливанням монет, зганялися сотні тисяч чоловіків, їх садовили в клітки, а їх дружини й діти з ланцюгами на шиї йшли за ними пішки. По дорозі від горя і мук гинуло шість або сім чоловік з кожного десятка. А навколо по всій країні поряд з поневоленим народом, який знемагав від мук і голоду, багаті й знатні жили в розкошах.

Недаром за тих часів була складена народна пісня:
Чому не рівні люди з давнини?
Шан лю тянь.
Пшоно і рис з’їдає багатій.
Шан лю тянь.
А бідний їсть бурдунапій.
Шан лю тянь.
Чом бідняка катує лиходій?
Шан лю тянь.
І доля й щастя — для усіх вони.
Шан лю тянь.
З ким, сіромаха, завтра ждеш війни?
Шан лю тянь.
Ненависть до гнобителів досягла величезної сили, наближалося
народне повстання. Спочатку де були окремі, розрізнені виступи рабів, здебільшого на рудниках, де робота була нестерпно тяжкою, а ставлення до них найжорстокішим. У «Історії Найпершої династії Хань» збереглися про них такі записи:
«288 рабів на залізних рудниках у Шаньяні напали на начальників, убили їх, розграбували склади і зброю.
Вождь їх Су Лін проголосив себе воєначальником і пройшов через 19 областей».
Але всі ці дрібні, розрізнені повстання уряд швидко придушував. Погано організованим і слабо озброєним рабам важко було чини ти опір військовій силі могутньо імперії. Головним недоліком бул розрізненість.
Нарешті, в 18 році  н. е. вибухяул1 повстання величезної сили. Вон тривало протягом 10 років і потрясло всю країну. Одні пояснювали причину повстання посухою, невро» жаєм, а інші знаходили йому пра вильне пояснення:
«Народ говорить, що терпить віі( безлічі заборон, через які не можна ворухнути рукою. Одержаного від роботи не вистачає на сплату податків і поборів. Люди зачиняють двері, ні з ким не мають зносин і всетаки потрапляють у тюрму, як спільники у виливанні монет або в збереженні міді, за законом про кругову поруку п’яти сусідів. Чиновники замучили народ. Від бідності всі йдуть у розбійники».
Багато було повстанців за тих часів. Одні з них переховувалися на горі і дістали від неї свою назву «Зелений ліс». Пастухи Ван Куан і Ван Фин, які славилися своєю справедливістю, були висунуті вождями повстанців. Це повстання охопило південні області. На півночі маси висунули своїм вождем Фан Чуня за його хоробрість. Готуючись до бою з урядовими військами, Фан Чунь наказав повстанцям замалювати їх  брови в червоний колір, щоб відрізнитиЧерез це вони й були прозвані «чер вонобровими».
Цього разу повсталих було вже не сто, не двісті, а десятки тисяч чоловік. Полум’я повстання охопило всю країну. Імператор Ван Май послав проти нього своїх найкращих воєначальників, але вони незмінно зазнавали поразки. Ван Манові довелося мобілізувати злочинців, засуджених на смерть, він кинув на повстанців навіть диких звірів — тигрів і барсів зі свого звіринця. Але його воєначальники так гнобили весь народ, що настроїли проти себе все населення і воно вважало за краще переходити на бік повсталих, ніж лишатися під владою Ван Мана. Пихатість, зневага до простого народу заважали воєначальникам Ван Мана у боях навіть тоді, коли чисельна перевага була на їх боці; вони зазнавали поразки за поразкою.
До повстанців під час їх успіхів приєдналась і частина аристократії, яка належала до поваленої Ван Маном династії Хань. Ханьська знать використала народне повстання, щоб знову прийти до влади.
Коли повстанці підійшли до столиці, їх підтримали в місті повсталі бідняки й раби. Після впертої боротьби вони зайняли палаци і стратили Ван Мана. Новий імператор був обраний «червонобровими» зі свого середовища. Це був бідний родич Ханей, який давно вже приєднався до повстанців. Однак, опинившись на троні, він віддався розвагам і втіхам, забув про повстанців, що висунули його, і нічого не зробив для полегшення життя народу. Тоді «червоноброві», які зберегли свою організацію, знову ввійшли в столицю, скинули його і проголосили нового імператора, також з роду Ханей. Але й другий імператор, обраний народом, недовго продержався при владі. На цей раз його скинула ханьська знать, якій удалося розправитися з «червонобровими» і приборкати повсталих.
Не минуло й двох століть, як народ знову піднявся на боротьбу. Але на цей раз повсталі вже йшли не під лозунгом відновлення старої династії. Вони вимагали загальної справедливості й усунення всякого гніту.
Вождь повстання Чжан Цзіо називав себе великим, мудрим і добрим учителем. До нього потяглося багато послідовників. Коли кількість його прихильників зросла, він послав у різні сторони країни вісім учнів поширювати своє вчення. Вони роз’яснювали народові, що необхідно встановити справедливість і усунути панування багатих. Так тривало більше десяти років. В усій країні з’явилися сотні тисяч послідовників Чжан Цзіо, готових відгукнутися на перший його заклик. Він поділив усю країну на 36 округів і дав кожному з них, наче армії, окрему назву. В кожному великому окрузі налічувалося більше десяти тисяч прихильників Чжан Цзіо, а в малих — шість, сім тисяч. Округи очолювалися воєначальниками. Змовники прагнули повалити панування династії Хань і висунули такий лозунг: «Синє небо померло, повинно встановитися небо жовте». Днем загального виступу по всій країні було визначено п’яте число третього місяця 184 р. н. е. Це був перший рік шістдесятилітнього циклу, за яким китайці вели своє літочислення, і називався «цзяцзи». Через це змовники писали знаки «цзяцзи» на воротах палаців, храмів і провінціальних казенних палат, передрікаючи, що «в році цзя цзи в усій Піднебесній настане велике щастя».
Проте розрахунки повстанців на організований виступ були зірвані.
їх зрадили прихильники, завербовані в палаці. За кілька днів до визначеного строку один з них розкрив імператорові всі плани повстанців. Для розслідування змови були призначені вищі сановники, в тому числі й начальник над рабами й громадськими роботами. Воєначальника одного з повсталих округів, який зібрав уже кілька тисяч чоловік, прив’язали до возів і розірвали на шматки. В самій лише столиці стратили більше тисячі прихильників Чжан Цзіо. Війська поспішали захопити самого вождя з його братами. Але уцілілі від розгрому в столиці змовники вже слали до них гінців. Звістка про провал дійшла до Чжан Цзіо раніше, ніж імператорські війська. На заклик Чжан Цзіо повстали одночасно всі округи. Як відмітний знак усі повстанці одягли жовті пов’язки. Через це їх повстання — найбільше повстання рабів і бідняківобщин ників у стародавньому Китаї — повстання «жовтих пов’язок». У народі їх ще називали «повстанцями мурашками», тому що кількість їх була незліченна. В перші ж десять днів піднялася вся країна. Всі вожді прийняли звання полководців. Чжан Цзіо став називатися «князем неба», один з його братів — «князем землі», а другий — «князем людей». Скрізь війська повстанців спалювали казенні палати, спустошували склади й приватні володіння. Головні чиновники і знать у паніці рятувалися втечею.
При дворі спішно готувалися до придушення повстання. Навколо столиці встановили вісім застав і послали туди спеціальних начальників. На придворній раді виріши ли вжити термінових заходів: звіл». нити заарештованих із знаті та слу жилого стану, щоб позбавити non станців підтримки незадоволених і середовища пануючого класу, зІ< брати кошти й коней, аж до казни і конюшень, які були в особистом)^ володінні імператора. Оголосили мобілізацію знаті і всіх військових,
Старшим полководцем призначили Хуанфу Суна. Інші воєначальники зазнавали поразки в боях з повстанцями, а Хуанфу Сун буї» обережний і хитрий. Найбільше він розраховував на своє знання воєнного мистецтва. Використовуючи недостатність воєнного досвіду повстанців, він бив їх армії поодинці.
За придушення повстання Хуанфу Сун був нагороджений великими почестями, титулами і двома повітами з вісьмома тисячами дворів.
Але даремно думали при дворі, що з повстанням покінчено. Окремі розсіяні частини збиралися знову, утворюючи нові загони. Історія зберегла про них тільки назви: повстанці «чорної гори», «білої хвилі» та ін. А у вождів, що ними керували, були багатозначні прізвиська: «Бідний черв’як», «Писар», «Начальник над рабами» та багато інших. Аж до 215 р. н. е. порушували вони спокій гнобителів.
Усі ці повстання рабів і бідноти остаточно підірвали владу рабовласників. На зміну рабовласницькій державі прийшла нова — феодальна.
Після придушення «жовтих пов’язок» біля південної сторони столиці з’явилася величезна башта. З жахом і острахом передавали в народі, що складена вона полковод нем Хуанфу Суном в пам’ять ос тапнього бою з «жовтими пов’язками», а будівельним матеріалом для неї послужили сто тисяч голів по нстанців, відрубаних у цьому бою. І стояла ця башта пам’ятником най могутнішому повстанню рабів і бідних общинників у стародавньому Китаї. Після цього повстання рабовласницький лад був остаточно знищений.