загрузка...

мої діти«Пішов на виправлення» й Жора.

По-перше, він переконався в моїй надійності й доброзичливості й у моїй суворості. Так, йому потрібний суворий, вимогливий старший друг, тому що він — як всі нещасні люди — страждає на безвільність:

Ного навчальні досягнення були б неможливі без зовнішніх підштовхувань — і так триватиме ще довго.

По-друге, Жора одержав посаду Захисника дівчаток від сторонніх прибульців. Були в нас такі випадки, коли в клас заходили непрощені гості й кривдили наших дівчаток, І от Жорі і його другові Жені ми до­ручили їх захищати. Були, звичайно, й ексцеси: бійки із прибульцями. Жора фізично несильний хлопчик, але він те, що називається «скаже­ний», і тому з ним бояться зв’язуватися. Тепер Жора рідше кривдить на­ших дівчаток. Він уже не ізгой.

А Люся заговорила! Несміливо, затинаючись, але заговорила! Вихо­ни і ь, більше не боїться, що засміє клас, їло не дослухає, не зрозуміє вчитель.

Люся заговорила! Це велика педагогічна перемога.

Одного разу ми всім класом були в театрі. Тамара взяла із собою мо­лодшу сестру, і весь вечір з нею була — ні, не старша сестра — а Люся! Нони сиділи на балконі навпроти. Я не дивився на сцену, а дивився на Люсю. Я бачив, що маленькій дівчинці добре з нею, що Люсі теж добре, тому що вона потрібна цій слабкій довірливій істоті.

Як добре, що люди ніколи не бувають у всьому сильними або у всьо­му слабкими! Я побачив Люсину силу: її золоте серце. Нехай вона бояз­ка, неговірка, самотня, нехай вона слабка учениця, але я знаю, що моїм найбільш вірним, відданим товаришем буде саме вона.

Нічого не сталося: ми, як і раніше, сиділи й дивилися спектакль. І в той же час усе змінилося: я побачив у сьогоднішній Люсі завтрашню Люсю, ту, котра не видна нікому й навіть їй самій, — але яка обов’язково повинна виявитися, тому що для цього вона й народилася на світ.

Одержала свою роль у класі й Аня Кошкіна: вона тепер Організатор І гор. Граємо ми часто — прямо на уроках. Аня ці ігри готує, шукає нові; пі це подобається. Зараз вона почуває себе в школі краще, ніж раніше: вона потрібна людям.

Але, мабуть, головним індикатором змін у нашому класі стала Настя Єршова. Пам’ятаєте її манеру вилазити до дошки й ці вічні скандали? Цікаво було спостерігати за її еволюціями наприкінці року: тепер вона виходить до дошки зовсім спокійно, підведеться, упнеться в дошку— і що? І нічого! Клас ні гу-гу. Терпляче чекають, поки Настя сяде на міс­це. І сама Настя вже не така колюча й гостра, стала трішки м’якшою.

А Юля Тимофеева навчилася по-людськи посміхатися! Ото була ра­дість, коли я вперше побачив на її обличчі звичайну добру посмішку.

Якось я йшов по шкільному коридору до свого кабінету. Двері одно­го із класів була відчинені. Я пройшов повз — раптом відтіля голосний радісний крик: «Вадиме Іллічу!!» Я туди, дивлюся: сидять мої, півкласу: а вчителя немає. Увійшов, сів, запитую: «А чого це ви отут?» «А це в нас французька мова така», — говорять. І всі посміхаються.

Пішов я від них, і так добре було на душі. Але ж ми з ними й без того майже щодня бачимося.

Добре, коли в тебе є свої діти.

Дивні розмови доводиться іноді чути у вчительській: 9-А, звичайно, розумний клас, але занадто рухливий, краще не беріть, будете від них утомлюватися; 8-Б слухняний, тупуватий, правда. Учителі вибирають ,собі класи, як костюм у магазині: щоб зручно, та м’яко, та не дорого.

Але ж друзів не вибирають. Не вибирає мати собі дитини, не відмо­виться від своєї, якою б вона не була; не проміняє її ні на якого вундеркінда. Так чому ж тоді учитель вибирає собі дітей?

А якби мене запитали, з якими дітьми я хотів би працювати, я від­повів би: «З моїми дітьми. І ні з якими іншими!» Мабуть, це найдивніше, незрозуміле і прекрасне в нашій роботі, коли вчора ще не знайомі діти; стають моїми дітьми. Але навряд чи це можна пояснити словами.