загрузка...

Умовно історичні анекдоти за своїм змістом можна поділити на біографічні, політичні, соціально‑економічні, культурно‑психологічні.

Із біографічних анекдотів ми отримуємо історичну інформацію про дитинство історичного діяча, особливості його характеру. Наприклад, ось як історичний анекдот розповідає про дитинство французького короля Людовіка XIII.

Людовік 13Людовік XIII у дитинстві

Майбутній король Людовік XIII (1601–1643) в дитинстві виявляв нечувану жорстокість у своєму характері. Його батько Генріх IV двічі власноруч його карав за це. Уперше за те, що він двома каменюками розчавив голову живого горобця, якого йому піймали. Вдруге за те, що він настільки зненавидів одного із придворних,

що для заспокоєння молодого дофіна придворні мусили були домовитися з молодою людиною про інсценування його смерті: в нього вистрілили холостим зарядом, й молодий дворянин упав начебто убитий. При цьому дофін заплескав у долоні. Його мати Марія Медичі (1575–1642) намагалася захистити свого сина, на що Генріх IV

сказав: «Моліть Бога, щоб я жив довше. Повірте, коли мене не стане, злий хлопець почне ображати вас». Як відомо, пророцтво короля збулося, й королева опинилася у вигнанні.

Анекдоти на соціально‑економічну тематику, попри незначний свій обсяг, не є джерелом цікавих деталей про особливості життя суспільства в певний історичний період.

Булла проти алхіміків

У 1317 р. Папа Римський Іоанн XXII видав спеціальну буллу проти алхіміків. Але, перш ніж видати цю буллу, він, за повідомленням інквізитора еймерика, зібрав алхіміків й природознавців, щоб дізнатися у них, чи спираються вони на закони природи. Алхіміки відповіли «так», природознавці — «ні».Під час диспуту алхіміки не змогли захистити своє вчення. Тому їх ототожнили з фальшивомонетниками, і Папа Римський заборонив діяльність алхіміків. Таким чином, папа визнав, що алхімія насамперед підриває економіку, а не засади католицької віри. У 1380 р. французький король Карл V, а згодом англійський король Генріх IV видали подібні укази.

Історичні анекдоти також розкривають культурно‑психологічну атмосферу, яка панувала в суспільстві. Зокрема, завдяки їм ми можемо дізнатися про традиції та звичаї народу. Наприклад, про систему виховання на острові Крит ми дізнаємося з такого історичного анекдоту.

Виховання на о. Крит

Діти вільних громадян на острові Крит повинні були заучувати закони під певну мелодію, яка мала б  сприяти легшому запам’ятовуванню тексту. Порушивши закон, критянин уже не міг посилатися на незнання законів. До того ж жителі Криту повинні були запам’ятовувати гімни богам, а також пісні на честь співгромадян,

які виявили хоробрість під час війни. Найбільш поширеними були політичні анекдоти. Його зміст становили, як правило, політичні та економічні перетворення або

постать політичного діяча. Протягом історії персонажами історичного анекдоту виступали не тільки державні діячі, але й діячі культури, що брали активну участь у політичному житті суспільства.

Важливо наголосити, що основу історичного анекдоту політичного змісту складає реальна подія. Інколи в таких анекдотах відсутній комізм ситуації, адже може йтися про трагічні сторінки життя відомої особи. У цьому випадку комунікативною метою такого анекдоту стає повчальний зміст.

«Римський імператор Октавіан Август говорив: «Хто досягає незначної вигоди ціною великих небезпек, схожий на рибалку, який ловить рибу на золотий гачок: відірветься гачок — і ніяка здобич не відшкодує збитки».

За своєю структурою історичний анекдот на політичну тему можна поділити на два види — монологічний та діалогічний. До першого належать тексти, в яких правитель чи інша державна особа виголошує судження з якогось питання. Другий вид виконано

у вигляді одного чи декількох запитань правителю та його мудрих відповідей на ці питання.Особливістю історичних анекдотів на політичну тему є також наявність фактографічної основи, про що вже згадувалося вище. Такою основою може бути науково‑історична та мемуарна література. До того ж традиційно політичний анекдот має заголовок, під яким можуть бути розміщені декілька сюжетів.

Інколи мудрість політика чи державного діяча в такому анекдоті виявляється у вигляді вчинку. Наприклад, ось як в одному із анекдотів описується боротьба Катерини II з хабарництвом.

Дізнавшись одного разу про те, що володимирський намісник бере величезні хабарі, Катерина II надіслала йому як подарунок гаманець величезного розміру. Отримавши подарунок імператриці, володимирський намісник повинен був його розгорнути в присутності гостей.

Цей анекдот демонструє не тільки дотепність цариці, але й відтворює реалії суспільно‑політичного життя Російської імперії другої половини XVIII ст. Адже виникає цілком закономірне питання:

1.  Чому Катерина II не знайшла більш дієвого способу боротьби з хабарником, ніж публічне осоромлення?

2.  Чи могла імператриця притягнути хабарника до іншої відповідальності, окрім моральної?

3.  Що більше обурило Катерину II: те, що чиновник бере хабарі, чи те, що він бере хабарі великих розмірів?

Саме такі питання дозволяють знайти та проаналізувати історичну інформацію, яку містить у собі анекдот.

Навіть те, що в історичних анекдотах, де головними персонажами є російські царі та цариці, другорядні герої завжди бояться свого царя й інколи взагалі не мають права голосу, досить явно свідчить про особливості монархічної форми правління в Росій‑

ській державі.

Логічним продовженням історичного анекдоту політичного змісту стали анекдоти, які виникли у XX ст. у тоталітарних державах. У зв’язку з цим дослідниці с. Добринська й А. сперанська пропонують розрізняти такі види історичного політичного анекдоту:

1)  інтеліґентський політичний анекдот;

2)  народний політичний анекдот;

3)  сучасний політичний анекдот [8].

Інтеліґенція як соціальна група взяла на озброєння анекдот як усне доповнення до офіційної історії. В інтеліґентських політичних анекдотах інколи зустрічаються посилання на документальне джерело та вказується конкретна дата події. У таких анекдотах констатуються певні історичні факти, висновки ж повинен зробити сам

слухач. Звідси основна комунікативна мета таких анекдотів — інформаційна. Такі анекдоти повідомляють про те, що планомірно приховується в офіційних джерелах, а сам анекдот постає як неконтрольований та непідвладний діям цензури спосіб збереження достовірної інформації.

Більш цікавим з точки зору ставлення народу до історичних подій є народний політичний анекдот. У таких анекдотах створюється певний образ державного діяча, відбувається узагальнення й типізація індивідуальних ознак. Основними темами політичних анекдотів, створених народом, стає представник влади та його політична діяльність. Такі анекдоти відтворюють головні проблеми соціально‑політичного життя: боротьбу за лідерство, несправедливість соціально‑політичного устрою держави, жорстокість державного апарату, соціальну нерівність, брехливість офіційної пропаганди тощо. Ще однією особливістю політичного анекдоту, створеного народом, є  наявність комічного розв’язку, критика й висміювання вад представників влади. Такі політичні анекдоти насичені емоційним ставленням оповідача до змісту й теми власне анекдоту.

Свого часу нами було відкрите безцінне джерело, в якому були зафіксовані анекдоти, що в Радянському союзі існували тільки в усній формі. Йдеться про часопис «Українська думка», що видавався в м. Миколаєві в період його окупації нацистами. Звичайно, публікуючи анекдоти, створені народом, видавці часопису ставили власну пропагандистську мету — розвінчати радянську владу й популяризувати таким чином переваги життя за «нового порядку». Це видання, що виходило в Миколаєві українською мовою, зберегло і донесло до нас тепер уже безцінні перлини народного гумору тоталітарних часів. серед цих анекдотів трапляються й такі, що були створені на замовлення окупаційною владою. Вони вирізняються своєю заполітизованістю і змістом. У цих анекдотах неозброєним оком помітний політичний ракурс висвітлення подій.

У них, як правило, йдеться про поточні політичні події, що з часом втратили свою актуальність. Не вмирають ті анекдоти, зміст яких несе певне узагальнення типових для суспільства негараздів. Але для прикладу можна навести декілька таких «замовлених» політичних анекдотів, створених протягом 1943–1944 рр.«і тут непевність»

Нещодавно англійський прем’єр‑міністр Черчилль, збираючись залізти у ванну, стурбовано спитав свого лакея: «скажіть, чи ви упевнені, що в цій воді немає німецьких підводних човнів?»

«Краще синиця в руки, ніж журавель у небі»

Тікаючи від німців, італійський король зупинився в якомусь містечку сицилії. Відчувши неймовірну спрагу, він підбіг до кіоску:

— Води! Віддам півкоролівства за склянку води.

— Дайте краще п’ятак, то надійніше, — посміхнулася практична продавщиця.

Більшість же анекдотів, надрукованих у 1943–1944 рр. у часописі «Українська думка», безперечно, були створені народом у 30‑ті роки. Це підтверджується і тим фактом, що пізніше окремі із них були зафіксовані в усній формі в інших регіонах України. Кожний анекдот тих часів — це справді дотепна відповідь народу на черговий експеримент влади над суспільством. Наведемо приклад анекдоту найжорстокішого та найжахливішого періоду в історії СРСР:

«Більшовицькі темпи»

якось за «гарну роботу» послали колгоспника до Москви на з’їзд. сидить він у залі, аж ось виходить батько сталін і говорити: «Так і так, товариші, нам потрібні темпи в роботі, темпи нам потрібні, чуєте!»

Тут колгоспник штовхає в бік свого сусіду: «А скажіть, будь ласка, що таке темпи, бо я нічого не второпаю». Той глянув на нього й каже: «Ви бачите той будинок?»

— Бачу, — відповідає колгоспник.

— За скільки років ви б його побудували?

— Та років за п’ятнадцять.

— А більшовики, — каже, — побудували за два роки. — Оце і є темпи.

Коли він повернувся додому, його почали розпитувати, що бачив, що чув у столиці.

— О, — каже колгоспник, — сталін говорив про темпи. На жаль, тут немає таких будинків, як там, тоді б я добре зміг пояснити! Але візьмемо… ну що… нехай хоч і отой цвинтар. За який час таке кладовище виникло?

— Та років за двісті, — відповідають односельці.

— А більшовики створили лише за одну весну 1933 року. Оце вам і є більшовицькі темпи!

На сучасному етапі політичний анекдот у зв’язку із суттєвими змінами в суспільно‑політичному житті втрачає свою привабливість, поступово перетворюючись на засіб «чорного піару». Політичні анекдоти розповідають всі й усюди: починаючи від простих громадян і закінчуючи тими ж представниками державної влади.