загрузка...

знайомствоЇх було десять, усі хлопчаки. З них два Ярики (Ярослави) і два Альоши. Одного маленького хлопчика я довів до нервового роздратування тим, що ніяк не міг зрозуміти, як його звуть: виявилося, його ім’я Лео. А прізвище Пелтонен. Лео 10 років, і він схожий на шпака: носику нього гостренький, як дзьобик, все обличчя в ластовинні, як у крапинках, і вираз на ньому завзято-веселий й легковажний, шпачиний; волосся акуратно розчесане на прямий проділ і на підборідді ямочка. Тільки шпак чорний, а Лео золотавий. У Лео величезна сумка, більша за нього самого, і там усе, що забажаєш: одяг, іграшки, солодощі, купа туалетного          паперу, парасолька. Лео приїхав не на автобусі, його привіз батько на машині. І з огляду нате, як він одягнений, і на його сумку, й особливо на легковажно-безтурботний вираз обличчя, видно: батьки в Лео заможні  і його балують.

Що робити із двома Альошами й двома Яриками, думали недовго:           і ой Ярик, який менший, запропонував називати його — хай вже так! — «Яриком-молодшим», а іншого Ярика — «старшим», відповідно, Альоша, якому 15 років, став «старшим», а той, котрому 10 — «молодшим». Мене теж недовго міркували, як називати, тому що Альоші-молодшому чомусь здалося, що «Вадим Ілліч» — це довго й складно, і він вирішив, що буде звати мене «дядько Вадим», до чого інші приєдналися. Згодом і’ясувалося, що всі наші малята: Дмитрик, Захар, Лео, Альоша, Ярик — вирішили ще трішки полегшити собі роботу й називали мене «дядько-Дим». Що, звичайно ж, дуже мило!

У Ярика-молодшого виявилося дуже симпатичне прізвище — Му­рашко. Він і справді схожий на маленьку, міцненьку симпатичну му­рашку: волосся в нього темне, гладке, фізіономія кругленька, засмагла; очі надзвичайно живі, носик кнопкою.

А Альоша-молодший — насправді досить великий й у міру вгодова­ний парубок 11-ти років. У нього дурнувато-мрійливий — дуже сміш­ний — вираз обличчя, і він привіз із собою цілий магазин печива й цу­керок, сидить на ліжку й задумливо хрумкає, хоча до обіду залишилось вже небагато часу.

Дмитрик у нас найменший, йому всього 9 років. У Дмитрика є справ­жня металева запальничка, але де він її взяв і навіщо вона йому потрібна, Дмитрик не говорить: чи то соромиться, чи то боїться, що відберуть.

Захару всього 10 років, але він виглядає дуже солідною й позитив­ною людиною. Ніжки в нього криві, ніс бульбою, сам Захар кремезненький, грунтовний, серйозний, ну просто — мужичок з нігтик. У За­хара із собою мало речей, і він поранений: нога забинтована — це він у футбол грав.

Сергійко — худорлявий, вузькоплечий, високий, він увесь час гри­масує, і рухи в нього негармонійні. Йому 13 років.

13 років і Кирилові. Він дуже світлий й очі в нього світлі, круглі, як у галки, веселі й нахабнуваті. Кирило великий і сильний хлопчик й, на­певно, відчайдушно-сміливий: такий у нього вигляд. Інші ще бояться, а він собі жартує — не завжди пристойно, треба сказати — до усіх чіпля­ється й взагалі почуває себе як вдома.

Ярику-старшому 14 років. Він худорлявий і високий, тримається дуже незалежно, розмовляє неохоче, руки не виймає з кишень. Одягне­ний він так собі, і речей у нього мало.

Я всіх швидко запам’ятав, а от діти одне одного запам’ятовува­ли довго, Лео ще на другий день говорив: «Де той, котрий… ну той, довгий… ну який на цьому ліжку… От халепа! Ну чого я нічого не пам’ятаю?» Треба було з ними відразу пограти в яку-небудь гру, щоб вони запам’ятали один одного, — це в перший день одне з найважли­віших завдань вихователя — але довелося йти обідати. А після обіду —  купатися!

Загрузка...