загрузка...

Коли я прийшов до Клубу, Маша й Віка були вже там.

занедбані«Соціальний клуб» — це не справжній клуб, а дитячий притулок денного перебування. Існує він на кошти міжнародних фондів і на при­ватні пожертвування: міська й республіканська влада не тільки не дає жодної копійки, навіть ніяких пільг за оплату комунальних послуг Клуб не виділяє. Діти тут не ночують, але весь інший час можуть перебувати тут. їх годують, допомагають робити уроки, водять гуляти; є телевізор, нідео, ігрова кімната. Всі діти з родин, не старше 10 років.

Розташовано Клуб у звичайному житловому будинку, на першому поверсі, у колишній квартирі. Вхід зроблений з торця будинку.

Тільки-но я ввійшов, Віка підбігла й повисла на мені. Маша, навпа­ки, навіть не привіталася, подивилася з переляком і відвернулася.

На перший погляд, Маша звичайна дівчинка. Маленька, худорлява, із ключицями, що стирчать. Великоока. Одягнена в джинсову сукню, дуже поношену, які були в моді кілька років тому назад. Це, звичайно колишня сукня старшої сестри: Маші вона завелика й широка.

Клуб купує дітям одяг, але тільки верхній. І зимове взуття. На інше не вистачає грошей.

Але є в її зовнішності й одна дивна риса: вираз обличчя в неї майже як у дорослої людини, смутно-серйозний, куточки рота опущені — ні­якої дитячої жвавості, безпосередності в цьому обличчі. І ще одна осо­бливість є в Маші: вона ніколи не посміхається. Іноді засміється, що­правда, рідко. Але посмішки на її обличчі я не бачив жодного разу. А ще вона часто горбиться, як бабуся.

Я зайшов до ігрової, взяв книгу («Дівчинку з Землі» Кіра Буличова): діти зібралися навколо. Маша — велика шанувальниця читання вголос — цього разу не прийшла. Вона грала в кутку, кидаючи на мене косі погляди. Було зрозуміло: ЇЇ чіпати не можна. Я вирішив піти до них додому.

Живуть вони у величезному, довгому, як вокзал, п’ятиповерховому панельному будинку, на п’ятому поверсі. Зводили такі будинки в шіст­десяті роки, без урахування клімату: на першому й остан­ньому поверхах узимку температура тут рідко піднімається вище +10 Зовні будинок виглядає жахливо: як брудна стара картонна коробка, у різних місцях різних кольорів, з якимись патьоками, плямами, від­битою облицювальною плиткою. Під’їзди — як відкриті беззубі роти; скрізь купи сміття; усередині смердота, яку громадському туалеті. Стіни в непристойних малюнках і матірних написах.

Я дуже довго дзвонив у двері. Пішов би, якби не знав, що Машина бабуся завжди вдома, але часто не відкриває: просто не хоче. Вона й сво­їм може не відкрити.

Нарешті, хвилин через десять двері прочинилася й у щілину визирнула малюсінька бабуся, схожа на Бабу-Ягу: з різкими зморшками, гачкуватим носом, розпатланим сивим волоссям, із пронизливими, як у хижого птаха, очима. На ній був теплий стьобаний халат без пояса, невизначених кольорів, м’ятий і надягнутий навиворіт.

Певний час вона дивилася повз мене в темряву під’їзду, потім ска­зала надзвичайно неприємним — начебто шматком пінопласту провели по склу — пронизливим гучним голосом:

—  Диявол спокушає людину!.. Ди-я-вол!!. Він ходить, і шукає, і зна­ходить! Усі будете горіти в Геєні Вогненній, усі!.. Покайся, інакше буде пізно!

—   Альбіно Петрівно, я у вас уже був. Ви не пам’ятаєте? Я Машин вихователь, із Соціального клубу…

Вона дуже довго мовчала, не дивлячись на мене, потім сказала грубо:

—  Чого треба? Немає нікого…

—  Костянтин Павлович повинен незабаром прийти. Або Аня. Мені б кого-небудь із них… Я зайду, почекаю — можна?

Але вона раптом зі злістю, навіть із якоюсь люттю хряснула дверима. ІІрошаркали пантофлі: вона пішла. Мені довелося десь хвилин сорок чекати біля під’їзду, поки прийшов Машин батько.

Це невеликий худий м’ятий чолов’яга,— така собі подоба дволикого Януса: то він нахабний, з викликом посміхається, єхидний — мовляв, мені на все начхати, усім нехтую, над усіма сміюся; то раптом спливає з якихось глибин душі вираз приниженості, затурканості, переляканої покірності.

Того разу він був саме таким, приниженим. Злякано, скоса — зовсім як дочка — поглядав на мене. Щось розповідав про якісь двері, що він найнявся ремонтувати (він тесля): начебто тому він так пізно прийшов. А від самого тхне сивухою, хоч бери й носа затискай.

Піднялися ми нагору, пройшли до кімнати. Квартира двокімнатна: це на сім осіб, з яких п’ятеро — діти шкільного віку. Надія Георгіївна списала стоси паперу, вимагаючи надати цій родині іншу житлову пло­щу — куди там! У нас повно сиріт взагалі без житла; їм належить мати квартиру з 18 років, а вони чекають роками, десятиліттями, починають пиячити, поневіряються по нічліжках, по в’язницях, кінчають життя са­могубством — всі це знають, проте все одно нічого не змінюється.

Кімната, куди ми ввійшли, парадна. Вона трохи більша за розміром, і всі стіни обклеєні яскравими плакатами: відомі політики, естрадні зірки; є просто реклами автомобілів, побутової техніки й навіть спід­ньої білизни. Все це якось відволікає й не відразу помічаєш, що меблів у кімнаті майже немає: два залізні ліжка, кушетка, стара обдерта платяна шафа; білий — очевидно, обідній — стіл; два-три стільці. Підлога, колись фарбована, вся обдерлася. Ані килимка, ані доріжки. На шафі — безліч різноманітних пляшок: їх збирають, а потім усі відразу здають.

Мені не хотілося розмовляти з п’яним батьком. Бог мені допоміг: прийшла Аня. їй майже 16, вона старша сестра. Вона найрозумніша лю­дина в цій родині. Навчається в школі, не прогулює, закінчує дев’ятий клас. Увечері миє посуд у ресторані. Улітку продає морозиво на набе­режній. Собі майже нічого не купує: аби тільки одягти брата й сестер. Правда, вона замкнена, недовірлива, нетовариська.

Але з нею є сенс розмовляти. Її тут усі слухають, навіть бояться.

На вигляд це типова російська дівчина: невелика, гладка, рудувата, кирпата, з великим ластовинням по всьому обличчю.

Я розповів Ані про Машині прогули. Сказав, що поговорю з учи­телькою.

—   У нас є її телефон. Мар’я Геннадіївна вона… Бабо! Агов, бабо!! Де в нас телефон учительки?! А?.. А ось — папірець: спишіть собі. Це до­машній… Вона каже: можна телефонувати… Ви не хвилюйтеся: я їх за­втра сама відведу, до дверей класу доведу. Ми в одній школі, тільки в них друга зміна…

—  Дякую, Аню… Телефону тут ніде немає поблизу?

—  Є в сусідів: двері навпроти. Постукаєте…

—  А у дворі?

—   Ні, немає… Був, пацани трубку відірвали…