загрузка...

багаттяНа жаль, я помилявся у своїх розрахунках: працювати мені залиша­лося всього три дні. Події почалися відразу після сніданку. Спочатку все йшло добре: я прокинувся о сьомій годині, зробив зарядку, помилувався сходом. Озеро наше за формою схоже на чорнильну ляпку: кругле із хвости­ком. Високі береги покриті лісом, там, де починається протока-хвос- тик — навпроти нашого пляжу — Кілька будиночків. Зарожевів обрій, вода зробилася блідо-фіолетовою з холодним сталевим відтінком. По­тім фарби неба й води стали теплішати, через усе озеро простягнулася сяюча нестерпно яскравими відблисками сонячна доріжка. Сонце ви­йшло відразу палюче, золоте; скромненькі сіренькі хмарини на обрії по­водилися сором’язливо: день буде чудовий.

Розбудити хлопчаків виявилося нелегко. Удома влітку вони про­кидаються, коли захочуть, а тут підйом о 8 годині. Альошу Бощанова й Кирила довелося витягати з ліжка за ноги. Зробили зарядку. Дядько-Дим з ранку не такий вже добрий! — взяв лозинку й підганяв ледарів, щоб швидше бігли. Але Лео, Юрко й Сергійко все одно ледве ноги во­лочили.

Потім усі всілися на лавочку на березі — чекати сніданку, а я роз­повідав, хто коли й де буде чергувати і які в чергових обов’язки: це все я сам придумав з вечора. Ніхто зі мною не сперечався: тут не до супе­речок, коли холодно й спати хочеться. Так вони сиділи в ряд, трусились, лупали очима й були схожі на зграйку змерзлих горобців на жердинці.

На сніданок дали якусь сіреньку кашу: спочатку ми її не хотіли їсти, спробували — а вона смачна-смачна,— усі показали кухарям підняті ве­ликі пальці на знак схвалення.

А після сніданку, як я вже сказав, почалися неприємності. Майже в усіх хлопчаків тепер є запальнички. Але ж так хочеться їх випробувати! Тим більше, робити поки нема чого: прийшло начальство й сказало, що буде генеральний збір і щоб ніхто нікуди не йшов. А в спальні нудно тому Дмитрик, Сергійко, Лео, Юрко й Кирило запалюють, що доведеть­ся: хто папірця, хто бублики, хто спеціальні палички від комарів — саме вони мають найогидніший запах. Моє справедливе твердження, що в нашій спальні поки не помічено жодного комара, нікому не здається переконливим. Так, поки не було — але раптом залетить!

Тоді я придумав: ми збираємо все сміття, і своє, і дівчаток, і спалю­ємо. Це всіх захопило. Багаття розвели в декількох метрах від будинку, на пісочку. Проходила повз вихователька, запитала: «Ой, а що це ви па­лите, хлопці?» Хлопці пояснили. «Молодці які!» — розчулилася вихова­телька.

А от начальниця не розчулилася. Начальницю звуть Тамара Анато­ліївна. їй дуже подобається командувати, але порядку в таборі від цього не додається. Учора ввечері на планерці я говорив про це: про те, що ді­тей, які приїхали в табір, та й деяких дорослих, треба було відразу позна­йомити з місцевими правилами: що можна, чого не можна — з розкла­дом дня. Сказав і про казармені звички нашого керівника з плавання. Тамара Анатоліївна покивала головою на мої критичні зауваження, але, очевидно, вони їй не сподобалися.

А тут вона якраз наскочила на наше багаття. І почала мене вичиту­вати: багаття — на території табору! — як це можна?! Я заперечив, що мені нічого не відомо про заборону палити багаття на території табору, крім того, ми спалюємо сміття. Але Тамара Анатоліївна була сповнена праведного гніву, тому я сказав: «Ви мене вибачте, але я в подібному тоні ніколи ні з ким не розмовляю»,— повернувся й пішов. «Зупиніться, інакше ми розірвемо з вами трудові відносини!» — крикнула мені в спи­ну Тамара Анатоліївна, але я не зупинився. Всю цю сцену спостерігала вихователька, що прийшла разом з начальством і виконувала роль без­словесну: чи то пажа, чи то зброєносця.

Минуло всього близько години, ми встигли викупатися, дивлюся — по доріжці прямо на мене велично рухається Тамара Анатоліївна з яки­мись папірцями в руках. Вона мене зупинила й говорить:

—   Вадиме Іллічу, ми не будемо укладати з вами трудовий договір. Після обіду приїде автобус і ви поїдете додому — ось ваші документи.

Я на неї подивився з інтересом і кажу:

—  А я нікуди не збираюся їхати.

—  Візьміть ваші документи!

—  Дякую, вони мені поки не потрібні.

Я пішов далі.

Але було вже зрозуміло, що вона, як це кажуть, іде на принцип.

Є люди, які в глибині душі так гостро відчувають свою незначущість, що для них нестерпним є будь-яка суперечність: вони добре себе почувають тільки тоді, коли всі їм підтакують. Не начальники, звичай­но, а підлеглі. Тому конфлікт із тим, хто сприймається як нижчий, менш статусний й, отже, більш слабкий, для такої людини завжди означає перевірку її спроможності, значущості, могутності: їй важливо не зна­ній конструктивний вихід — про це вона й не думає — а перемогти: поставити на місце, зітерти в порошок, по стінці розмазати, із брудом змішати — показати, хто тут хазяїн. Інакше незначна людина перестане відчувати себе кимсь, оскільки вона є кимсь тільки завдяки посаді, яку обі­ймає,— а відчує себе тим, ким вона є насправді: цілковитим нулем, ніким і нічим. А це найнестерпніше й найстрашніше самовідчуття для людини.

Але тоді мені не хотілося про все це думати. Як я тепер розумію, це було моєю Першою помилкою: у результаті наступні події захопили мене зненацька.