Коли афінському хлопчику, синові заможного громадянина, сповнювалось сім років, його віддавали до школи. До цього він проводив час вдома, на жіночій половині, граючись з братами і сестрами, слухаючи пісні рабинь, які пряли, ткали, вишивали, готували їжу, або казки няньки й матері. Жоден сторонній чоловік не заходив туди. І тільки зрідка батько водив сина в гості або дозволяв йому бути присутнім, коли у нього збиралися гості.
Але не тільки радості були в дітей. Були в них і сумні хвилини, коли за провини рабиня-нянька, яку називали педагогом, або батько жорстоко повчали їх палицею. Це вважалось найкращим засобом виховання дітей, коли умовляння на них не впливали. Взагалі дітей не надто пестили: купали в холодній воді, примушували виходити в легкому одязі навіть у найхолоднїші дні, щоб вони стали міцними і загартованими. Проте їх зовсім не привчали до праці. Адже в батьків були раби, які прислуговували в усьому і дорослим, і дітям. І малюк з раннього дитинства звикав дивитись на працю з презирством, вважати, що непристойно працювати синові вільного громадянина, що працювати мусить раб, а його завдання — розвивати свій розум і загартовувати тіло, щоб бути гідним членом народних зборів, державним діячем, хоробрим воїном, полководцем.
Із семи років починалось навчання. Прощай, жіноча половина і ігри з сестрами! Дівчаток до школи не віддавали. Адже афінські жінки не брали участі ні у виборах, ні в народних зборах, ні в судах. Від них вимагалося бути скромними, покірними жінками і домовитими господарками. Чим рідше показувались
вони на людях, тим більше пишалися ними батьки і чоловіки. А для такого життя цілком досить було навчитись прясти войну, пекти хліб та наглядати за рабинями.
