Пройшов місяць, і наш клас почав мінятися.
Будь-який шкільний клас, будь-який колектив — це особливе ціле, і особлива істота, у чомусь подібна до окремої людини: зі своїм характером, індивідуальністю. І суть цього дивного організму — колективу— не пояснюється якостями характерів, здібностей тих, хто його складає. Він виникає й формується за якимись своїми іманентними законами й, з’явившись, починає впливати на тих, хто входить до нього.
I ось наш клас почав мінятися. Зникли галас, розхитаність, кривім пня, вигуки з місця, настирливість, спроби нав’язати себе за рахунок Інших. Я бачив очі, що дивилися на мене з довірою й допитливістю. Ті, що здавалися нахабними, тепер виглядали скромними й шаноблонними: боязкі трохи розкріпачилися, уже не так бояться.
Чому так? По-перше, я вселив їм повагу до самих себе: своїм тоном, мпнорою спілкування з ними.
Але не тільки в цьому справа. Є й інші причини їх перетворення.
Ось іде урок. Хтось піднімає руку, просить дозволу вийти. Я зупинишся: «А, власне, навіщо ти мене запитуєш? Я не маю права не дозволяти». Вони здивувалися, засперечалися. Але я наполягаю на своєму:
Я не можу знати, коли кому потрібно або не потрібно вийти: ви вже, будь ласка, це вирішуйте самі. Тільки не виходьте по двоє, по троє, і тоді, коли хтось уже вийшов». Андрій здивувався: «Що, і запитувати не потрібно?» — «Ну, звичайно, не потрібно».
Так ми поклали початок дуже важливому демократичному інституту в нашому класі. Тепер у нас будь-який дріб’язок регулюється особливим правилом, іноді досить мудрим: ми їх установлюємо разом і разом стежимо за їх дотриманням — і навіть виділені для цього особливі люди: Шериф і Помічник Шерифа, Андрій Примеров й Іра Маміна. Хоча порушення трапляються рідко, частіше забуваю дотримуватися правил я, ніж діти. Пам’ятаєте, як я забув запитати Олену, хоча вона піднімала руку? Це порушення одного з наших правил: якщо хтось хоче щось сказати, його не можна не запитати й потрібно вислухати до кінця, хоча ораторам і пропонується говорити коротко й чітко.
