загрузка...

Три найвродливіші дівчинки в нашому класі (принаймні, на мою думку— це Юля Тимофеева, Карина й Олена.

Якось писали ми роботу з розвитку мовлення за темою «Зовнішність і характер». Кожний повинен був принести із собою портрет, живописну репродукцію або фото, щоб за ними писати. На початку уроку хтось із дітей про всяк випадок вирішив порадитися зі мною: чи гарний у нього портрет. Інші «заразилися»: довелося мені дивитися все, що вони при­несли, і про усі висловлюватися.

школа

Карина принесла вирізку з ілюстрованого журналу: фото якоїсь естрадної зірки (як потім з’ясувалося, Брітні Спірс). Стандартний ре­кламний знімок: завчена посмішка, косметика, обличчя манекена. Я сказав, що написати гарний твір за цією фотографією неможливо: не нежива людина, а лялька, — тут немає характеру, індивідуальності. Ска­зано це було досить рішуче.

І        ось тут мені довелося здивуватися: Карина заплакала! Але ж вона ніколи не плаче. Але писати все-таки стала за цим портретом. Виявило­ся, що Брітні — її кумир, її ідеал, вона її обожнює й уважає зразком всіх досконалостей. Але ж я цього не знав і дуже цим скривдив її. Але вона не відступила, не взяла інший портрет з тих, що приніс я або інші діти.

І        написала прекрасний твір! Як я з цього радів потім!

Звичайно, майже все, що вона пише про Брітні, — неправда, ілю­зія. Але в якомусь іншому сенсі — це правда: правда не про Брітні, а про людину, про те, якою вона може й повинна бути. У дитини обов’язково повинен бути ідеал, хоча дітям властиво ототожнювати його з якоюсь реальною людиною. Нехай вже, підростуть — зрозуміють. А руйнувати ідеал дитини не можна в жодному разі!

Наступний урок я почав з того, що вибачився перед Кариною, прочи­тав її твір, — прочитав із замилуванням — а потім сказав: «Карина не просто написала гарну роботу: на це здатні ви всі. Вона виявила самостійність і не­залежність і довела, що була права, а я неправий. За це я її дуже поважаю!»

Карина при цьому трішки почервоніла, але очей не опустила (вона смілива), а, навпаки, вони в неї заблищали: є діти, яким не так вже й по­грібна любов учителя (Карина з таких), але поваги Старшого, Дорос­лого прагне кожна дитина.

А наприкінці року був у нас такий випадок. Щось вони знову писа­ли, і я став по-учительски когось напучувати: ось, мовляв, треба не так, а так. Раптом вони майже всім класом як заволають на мене: «Мовчіть! Він має право на свою думку!!»

Я замовчав. Сів і думаю: «Ну, молодці!» Це ми з Кариною їх так ви­ховали.

Юля Тимофеева — сучасна красуня. Вона вже оформлюється як ді­вчина, високого зросту, з прекрасною статурою. У її обличчі є одна не­повторна риса: татарські, вузькі й вугільно-чорні, очі, розумні й холод­ні. Юля з багатої родини, і батьки її балують. У неї прекрасні здібності, залізна пам’ять, відмінна дикція, гарне мовлення, вона дуже впевнена в собі. Але гордовита, самовдоволена, безсердечна й егоїстична. Чудово міркує, але не сприймає відтінки почуттів. Тримається осібно, на всіх дивиться з погордою. Коли я скривдив Карину й вона плакала, Юля процідила щось зарозуміло-презирливе на її адресу. Посміхатися ця ді­вчинка вміє тільки примхливо або єхидно. Відповідати на уроках лю­бить: показує себе. Почувається при цьому, як на подіумі, і їй це дуже подобається.

До того ж вона занадто стрімко розвивається фізично: ще рік-півтора і Юля стане досить привабливою юною дівчиною. Вона вже зараз зачитується Едуардом Асадовим і мріє про любов. Але що для неї «лю­бов»? Солодка цукерка.

Як зробити так, щоб розмерзлося її крижане серце? Як уберегти її від ранніх романів, які часто погано закінчуються?

Олена на вигляд не дитина, а ангел. Золотаві коси, ластовиння по всьому обличчі. Витончені риси, дуже біла ніжна шкіра.

Але зовнішність її оманлива. Олена — надзвичайно уїдлива особа.

Ось Ася на перерві малює на дошці гепарда. Гепард недуже виходить. Поруч стоїть, нахиливши голову набік, як дрізд, і скептично посміхаю­чись, Олена й видає кпини: «Де ти бачила такого гепарда?.. А, я зрозу­міла! Це ти малюєш свого кота Барсика після того, як ти його випрала в пральній машині й повісила сушитися на мотузочці!»

Така вже уїдлива! Язичок гострий, як бритва. Але й по-справжньому дотепна. Незалежна, з великим почуттям власного достоїнства. Винятко­во оригінально, а часом і дивно, парадоксально мислить. Але, як всі такі люди, різка, об неї можна вколотися, а нерідко й серйозно поранитися.

Якось вона піднімала руку, а я всіх опитував-опитував, а її не спитав. Заговорив уже про інше, але тут мене зупинила пильно-уїдлива Оля: «Між іншим, Олена теж дещо хотіла сказати!» Я — Олені: «Вибач, будь ласка, я тебе слухаю». Але вона тільки буркнула крізь зуби: «Пізно! Рані­ше треба було слухати!» І відвернулася.

Але ж вона надзвичайно добра й гарна дівчинка. Як важливо, щоб її індивідуальність не стала її прокляттям, щоб вона знайшла своє місце в житті. Адже якщо є такі люди, виходить, для чогось вони потрібні! Ще одна наша проблема — у класі багато невпевнених у собі дітей. Я давно помітив: це риса наша, російська. У нас і Дорослих таких дуже багато.

Ось, наприклад, Аня Кошкіна. Мила, тиха, розумна. Але їй так хо­че 11,ся виявити себе в класі: не виділитися, ні, а стати потрібного, щось і пі всіх зробити, завоювати якесь визнання. Але людина вона проста боязка, а навколо стільки яскравих зірок! Як знайти для неї таку справу, таку роль, яка б її задовольняла?

Ліза дуже біленька: у неї лляне волосся, дуже світла, майже прозора шкіра; носик кирпатий-кирпатий, що дивиться прямо в небо, і світло-блакитні очі з виразом надзвичайної чистоти, наївної лагідності, свіжості й доброти. Ліза мене дуже любить і тому докладає значних зусиль. Хоча загалом вона і так старанна, але мотиви в неї зовсім не ті, що в Даринки й Олі. Ліза ретельно виконує мої завдання не для того, щоб са­моствердитися в ролі Кращої Учениці й звернути на себе увагу, як Оля; і не для того, щоб сподобатися й заслужити моє визнання, як Даша: Ліза працює так, щоб зробити мені приємність! Вона дуже скромна, цілком не безкорислива, але сором’язлива і невпевнена в собі.

Ліза — малопомітна дівчинка в класі, але яка радість бачити ці спря­мовані на тебе неземні очі, це дивовижне обличчя! І все-таки — як їй іомомогти стати впевненою у собі, сильною людиною?

У хлопчаків той самий комплекс приховує бравада, позірна на­хабність. Такий у нас Антон: на вигляд красень, такий собі стрункий блондин, але він надзвичайно брутальний і невихований. Але най­більш невпевнена у собі людина в класі — Андрій Примеров: той са­мий, хто найбільше нахабничав в Ольги Миколаївни. У мене ж він через досить короткий час замовк і тоді проступив на його обличчі цей вираз розгубленості, боязливості. Як допомогти йому стати сьо­годні чоловіком?