загрузка...

знайомствоНайголовніше для вчителя, коли він бере новий клас, — швидше познайомитися з дітьми. Тому, дізнавшись, що мені дають 6-й клас (їхня вчителька, Ольга Миколаївна, іде в декрет), я пішов до них на урок.

Ольга Миколаївна, молода миловидна жінка, урок вела дуже бла­годушно. Клас розважався: Андрій кривлявся й видавав «дотепні» ре­пліки; Ваня, попросившись вийти, уточнив, що прямує «до туалету», що, звичайно, викликало в класі напад веселощів. Було гамірно, без­ладно; деякі діти постійно напрошувалися на відповідь, але я не міг запам’ятати їхніх імен: учителька їх не називала. Інші — більшість — весь урок відмовчувалися. Але побачив я й розумні гарні обличчя; у ре­пліках з місця, нехай й єхидно-нахабнуватих, проблискувала природна дотепність; поспішні відповіді (скоріше б усе сказати, щоб не переби­ли!) були ділові, мовлення часто непоганим. І якось відразу вони мені сподобалися.

Я впевнений, що це теж елемент педагогічної майстерності. Не можна працювати з дітьми, якщо вони тобі не подобаються. Але вміння роздивитись за маскою звичайного дитячого самозахисту, розхитаності, невихованості те, що вселяє симпатію, приходить не відразу. Цього по­трібно вчитися, іноді — довгі роки.

На перших моїх уроках тривав, просто за інерцією, «ольги-миколаївнин» балдьож. Діти не вміють переключатися відразу: кабінет той са­мий, урок також, — автоматично спрацьовують колишні стереотипи по­водження. Але я не звертав на це жодної уваги, жодного разу не зробив нікому зауваження. Я знайомився з дітьми, вдивлявся в них: ось ця дуже впевнена в собі, любить відповідати, розумна, але обличчя пещене, гор­довите, Тримається осібно. Та імпульсивна, ця боязка, а ось той хлопчик явно не з інтелігентів: як скаже, так хоч всіх святих винось. Я накопи­чував спостереження. І весь цей час їх таки непристойне поводження не одержувало з мого боку ніякого підкріплення: я просто не помічав усього цього. Не робив вигляд, що не помічаю: справді не помічав. Роз­мовляв з ними так, як звик задовгі роки: шанобливо, із симпатією, як з  дорослими людьми. Якщо потрібно було, повторював два—три рази (у класі було галасливо).

Я знав: це пройде. І тому спокійно чекав.

Після третього або четвертого мого уроку з ними — діти вже пішли— до кабінету зазирнула сусідка, літня вчителька, привіталася і сказала, посміхаючись: « Я дивуюся, як ви з ними так спокійно, витримано! Я отут за стіною — усе чую. Один бекає, інший нявкає, тре­ті кукурікає, — а ви навіть голосу не підвищуєте… Ні, я так не можу: Я спочатку нагримаю, наведу порядок, а вже потім можна працювати!» Я тільки посміхнувся й нічого не відповів.

Так, це в нас розповсюджений «метод». Адже це значить із самого початку зруйнувати місток людяності, по якому тільки й можна дійти до їхніх душ і сердець. І як же потім виховувати?

Методом наведення порядку в класі користуються більшість вчителів. Нажаль, наші вчителі не виховують, вони «працюють»: проводять уроки. Тому клас потрібно спочатку забити, щоб все живе мовчало, і тоді вже спокійно «працювати»!

Ні, мені мій людський зв’язок з дітьми дорожче. Та й порядку в мене вже через місяць було більше ніж досить, притому, що я пальцем об па­лець не вдарив заради його встановлення.