загрузка...

Гліб був слухняний, як тісто: жодного разу не сперечався, виконував всі мої вказівки. Він дійсно виявився здібним, розумним, легко все усвідомлював і запам’ятовував: напишемо роботу наприкінці заняття — все добре. Але до наступного разу з нього все не­мов вітром видувало. Й оцінки-в нього були, як і раніше, — погані.бідна дитина

А тим часом під кінець уроку він акуратно давав мені чистенький конвертик: коли з 250, а коли й з 375 рублями. Час він відмічав сам, а за грішми йшов до іншої кімнати.

Всередині мене дедалі більше зростало напруження: гроші я беру, до того ж чималі, — а де результат?

У чому ж справа: чому цей хлопчисько — як сито: усе з нього витру­шується, нічого не тримається усередині?

Поступово я став розуміти: у нього атрофія волі. Гліб, крім росій­ської, займався ще англійською (до речі, з якимсь професором з уні­верситету: той теж приїжджав до них додому), ходив до басейну. Все це вирішив за нього батько. Учився в елітній мовній школі: вивчав економіку, менеджмент (це у 8 класі!) і три європейські мови. Жодної хвилини вільної. Все життя розписане: нічого не потрібно вирішувати само­му. Кожний день — це довга низка кимось запрограмованих механічних дій. І так упродовж років, з раннього дитинства.

Якщо й видавалася вільна хвилина, його вистачало тільки на те, щоб сидіти біля телевізора: у м’якому кріслі, з пультом у руках. Звичайно, у них якась особлива антена. 36 програм. Усе це строкате, яскраве, далеке, таке, що залишає байдужим, але блискуче, розважальне, таке, що привертає увагу й дозволяє забути про себе.

Бідна дитина!

Але хоч як мені його було шкода, я готовий був побити його: аби тільки він почав засвоювати російську! Проте який сенс! У нього відсут­ня мотивація. Поки я сиджу поруч, все добре. Немає мене — нема для чого писати грамотно.

Адже він пише, як уві сні: такий «орфографічний сомнамбулізм», Цікаво, скільки в наших школах таких дітей? Порахувати б!

Якось ми вийшли після заняття надвір, і Гліб раптом запитав:

—  А на пенсію в нас коли йдуть?

—У нас на півночі з 55 років. Чоловіки.

—  А на півдні?

-з 60.

—  О, класно!.. У нас раніше!

Це було перше сленгове слово, яке я від нього почув: він завжди говорить настільки вже правильно, так «виховано», що аж нудить.

—  Тобі ж ще нескоро на пенсію…

—  Так, це погано… Чому дітям не дають? Це неправильно…

Серйозно так сказав, впевнено.

—  Невже тобі на пенсію хочеться?.

—  Ну… А чо? Це найкраще. Нічого не треба робити…

Він покосився на мене — чи не сміюся — й додав:

—  Найкраще — це на пенсії… От тільки херово, що так довго чекати!