загрузка...

музаЯ дуже люблю маленькі лілові польові дзвіночки. У нас вони цвітуть із кінця весни до середини літа. Вони нагадують мені мою Марину.

Марина була найкрасивішою дівчинкою в нашому класі. Принаймні, на мій погляд.

По-перше, вона дуже пластична. Упаде будь-що з парти, вона нахи­литься, перегнувшись через стіл, — і цей рух дуже красивий. Підведеть­ся, потягнеться, щось дістане з верхньої полиці, просто зніме пальто з вішалки, одягне — і це красиво. І навіть коли вона просто стоїть, нею можна замилуватися. Не тому, що вона добре складена — у цьому, влас­не, немає нічого особливого. Усе, що вона робить, настільки природно, гнучко, легко. Її рухи зовсім несвідомі, як у гарної гордої тварини. Пре­красне Боже створіння!

Марина дуже сильна дівчинка, перша на уроках фізкультури: вона невтомно бігає й стрибає, легко сідає на розтяжку, піднімає ногу вище голови, лазить по шведській стінці, як мавпа. І в той же час вона дуже ніжна й жіночна; якось це в ній сполучається: сила й жіночність.

У Марини обличчя розумне, високе чоло, блискучі очі. Щоки в неї злегка утягнені, як у француженки, з легким рум’янцем. Волосся русяве, очі сірі, носик прямий. Губи з піднятими куточками, з трішки вередливою складкою. І це прекрасне обличчя легко, як вода, що від­биває тіні від хмар, змінює свій вираз: ось вона уважна, серйозна, ось засміялася, здивувалася — і ці зміни теж гарні.

Кажуть, у зовнішності кожної по-справжньому гарненької дівчи­ни є своя родзинка: якась неповторна, лише їй одній притаманна риса. У Марини це поєднання простодушності, навіть певної наївності з ро­зумом і невеликою часткою примхливості.

І при всьому цьому краса її скромна, непоказна — дуже російська. Вона схожа на польовий дзвіночок: не дуже помітний, такий, що не ки­дається в очі, але ніжний, прекрасний і такий рідний.

Якось ми їздили до Петербурга, у цирк. Електричка йде три го­дини; дорогою назад мені довелося сидіти через дві лави від Марини. Була зима, за вікном, у непроглядній темряві, падав повіль­ний сніг, у вагоні було напівтемно. І, можливо, від цієї м’якої напівтемряви її обличчя здавалася особливо милим: ось вона слухає, ось щось говорить, засміялася, замислилася, — і це було прекрасно.

І я думав: чи розуміє вона сама, як багато їй дано? Вона може на­дихати поетів і художників, стати чиєюсь музою, вселяти впевненість. Хоча не так усе й просто. Чи здатна вона на це? Чи захоче? Чи зможе?

* * *

Марина досить самолюбна, але самолюбство в неї своєрідне. Своє­рідність його в тому, що воно змішане з лінощами. їй подобається головувати, бути в центрі уваги, але працювати заради цього — ні! Тому вона завжди оточена тими, серед яких може бути лідером, не докладаючи для нього особливих зусиль.

Перша її подруга — Катя. Катя кубанська козачка й, на перший по­гляд, здається навіть гарнішою за Марину, але тільки на перший погляд. Катя поруч із Мариною, як мотрійка поряд зі статуеткою роботи Роде­на або Челліні. Її краса простіша, грубіша, проте яскравіша. Крім того, Катя патологічно ледача до навчання, дурнувата й безхарактерна. Об­личчя в неї мляве, немічне й дурненьке.

Наталка, друга Маринина подруга, найбільш божевільна людина и нашому класі. Вона зовсім не погана й далеко не дурна, але без царя и голові. Вона нестримно емоційна, імпульсивна, ніколи не думає, що вийде з того або іншого її вчинку. Втім, Наталка не робить учинків: вона, як собачка Павлова, реагує на стимули. Потягнуло — зробила. Схоті­лося — ляпнула. Вона істота нерозумна в буквальному значенні цього слова.

Наталка теж була б гарна, якби не вічне кривляння й не різкі чоло­вічі рухи.

Марина набагато розважливіша від Наталки й розумніша за Катю: їй з ними добре, тому що вона почуває свою перевагу. Але що дає така дружба?

Якось замість уроків праці нас послали на неприємну роботу: при­бирати пришкільну ділянку. Почалася весна, розтанув сніг, з-під нього почали проступати купки собачого калу, сміття, торішнє листя й трава. Марина, Наталка й Катя не захотіли займатися брудною роботою, ку­дись утекли.

Наступного дня в мене був перший урок. Подружки з’явилися на нього із запізненням, зайшли до класу всі разом: попереду відчайдушна Наталя, за нею Марина, останньою йшла Катя. Марина намагалася здаватися спокійною, але все-таки було видно, що вона збентежена;  на мене вона поглядала скоса, була незвично скована. Для мене, власне, вона одна й становила інтерес: я знав, хто в їхній компанії верховодить.

Якби прогуляли тільки Катя з Наталею, я б не став їм нічого говорити під час уроку, а потім коли-небудь змусив відробити. Але те, що так повелася Марина, мене засмутило й обурило.

Вони ввійшли, зупинилися у дверях. Потупцювали близько хвилини. Потім Наталка звичайним своїм безтурботно-нахабним тоном і дуже голосно запитала:

—  Можна сісти?!

—  Сісти? А куди ти хочеш сісти?

Вона трішки сторопіла:

—  На своє місце!

—  А чому ти думаєш, що тут — твоє місце?

Наталка, крутячись та кривляючись, увесь час озираючись на Мари­ну й від розгубленості усе більше нахабніючи, відповіла:

—  А чо? Це наш клас!

—   Ні, це не ваш клас… Ми вчора всі разом працювали, а ви ні. Ви­ходить, ви самі себе виключили з нашого класу. Ідіть пошукайте собі інший клас, де можна робити тільки те, що вам подобається.

Наташа відкрила було рота, мабуть, збираючись нагрубіянити, але нічого не придумала й знову повернулася до Марини. Марина стояла мовчки, опустивши очі додолу, боком до мене. Позаду, біля самих две­рей, притулилася Катя: вигляд у неї був надзвичайно дурний і розгубле­ний, рот відкритий.

Нарешті, Марина дуже тихо й, як мені здалося, зі злістю запитала:

—  Що ж нам робити?

—    Чому ти мене запитуєш? Треба було вчора запитувати мене, що вам робити..! Добре, я вам дам пораду, а ви вже самі вирішуйте, якщо ви такі самостійні… Ідіть зараз у теплицю, Глафіра Іванівна дасть вам за моєю запискою граблі, а ви приберете шматок, який ми вам учора за­лишили. На літературу не приходьте, я вас не допущу. Приберете свою ділянку, я перевірю, тоді можете йти на математику.

—  А ви не маєте права виганяти з уроку! Ми після уроків прибере­мо! — почала було Наталя, але Марина смикнула її за руку й разом з Катею виштовхнула за двері.

Здавати мені ділянку до кінця уроку літератури з’явилася Катя. Марини й Наталки на ділянці вже не було. Прибрали вони недбало, але, загалом, прибрали. Я змусив Катю ще щось доробити й пішов. Але це було ще не все: у той самий день Марина й Катя чергували в моєму класі.

Мені так важко було ще раз зустрічатися з Мариною, що я спустився в їдальню й просидів там незвично довго. Але коли зайшов до себе, виявилосч, що Марина ще не пішла й була в класі одна. Кабінет прибра­ним ідеально, що мене не дуже здивувало: Катя хазяйновита дівчинка, їм тільки інтелектуальна праця не до душі; у Марини ж взагалі будь-яка (права виходить — було б бажання. Цього разу воно явно було. Мари­ни поливала квіти й не озирнулася, коли я ввійшов. Я запитав, де Катя. Пішла».

Я сів за стіл, взяв зошита з купи. Але зосередитися на перевірці не міг. Хоча я не бачив її обличчя, але був упевнений, що вона відчувай те саме, що і я: що в неї так само важко на душі. Начебто розірвався наш невидимий зв’язок, і від цього погано і мені, і їй.

Поливала вона дуже довго, кожну квітку по два-три рази. Я мовчав і робив вигляд, що перевіряю зошити. Нарешті, вона скінчила, взяла тою сумку й зупинилася в проході, боком до мене. Потім несподівано швидко пішла до мого столу. Я підвів очі.

Вона підійшла, опустивши голову, й сказала дуже тихо:

—  Вадиме Іллічу! Вибачте мене, будь ласка!

І подивилася мені просто в очі.

Марина дуже горда дівчинка, і вибачитися їй нелегко. Але вона пе­реборола себе. І так відразу стало добре на душі.

Я посміхнувся їй, і вона теж посміхнулася у відповідь.

—  Нічого. Будемо вважати, що нічого не було.

—Ой! — раптом підхопилася вона. — Я забула «Алку» полити! «Алка» — це велика квітка, що стояла на найвищій шафі. У неї дов­гі тонкі листи, що звисають в усі сторони у вигляді копиці сіна: хтось колись помітив, що він схожий на зачіску Алли Пугачової, і от з тих пір вона у нас зветься «Алкою».

—  Та Бог з нею, я сам полию. Коли ти сьогодні додому потрапиш?

Іди!.. Давай-но я допоможу тобі застебнути куртку…

У неї на куртці верхня кнопка була дуже туга. Якось вона квапилася, не могла її застебнути й підбігла до мене.

Я подав їй куртку, застебнув непіддатливу кнопку. Вона подивилася на мене знизу угору так довірливо, посміхнулася ще раз:

—  До побачення!

—  До побачення.

І вибігла з класу.

Коли я зараз згадую Марину, у пам’яті спливають якісь окремі епізоди.

П’ятий клас. Ми готуємося до шкільного вечора. Я попросив Марину підготувати танець, і їй це дуже сподобалося: вона любить командувати. Вона прибігає розпашіла від морозу, жвава, кидає куртку на парту й починає керувати своїм «вар’єте»:

—  Бєліча, стань сюди! Євсюша, а ти сюди… Та куди ти пішла, дурненька? Сюди, тобі кажуть… Дивіться на мене й робіть, як я…

—   Тіміна, ти можеш швидше рухатися? Ти начебто спиш, серйозно…

Катя удавано гарчить:

—  Я чо, заведена тобі?

Насправді Катя Марину любить і завжди слухається, а та її теж по-І своєму любить: їй подобається, коли її слухаються.

—    Бєліча, не махай ти руками, психована! Ти мені щас по носі

даси…

—   Ну й дам, і добре… Чого ти розкрмандувалась?

—   Вадим Ілліч кому наказав танець готувати?.. Хочеш, сам ко­мандуй…

—  Ну… Я не вмію… Давай, генеральшо, командуй. Що далі робити?

—  Ти на мене дивися… Ти можеш на мене дивитися? У тебе очі є?| І руками не махай…

—  А як це — не махай? Куди я їх подіну?..

Чомусь у нашому класі дівчатка не називають одна одну по іменах. Ось Катя — Маринина краща подруга, а вона її зве на прізвище — Тіміна. «Бєліча» — це теж перекручене прізвище. Є в нас і дівчинка із прізвищем Бельчикова, так та «Бельчуша». Юля Намазова— Намазюля, Саша Гуляєва — Гуляша, Наташа Дуло­ва — Дулуся й т. ін.

Зрештою, Марина їх таки видресирувала, танцювали вони добре — особливо сама «танцмейстерша».

Підійшов до кінця дев’ятий клас. Останній рік російську мову і лі­тературу в них вела інша вчителька, багатьом моїм дітям вона не подо­балася.

П’ять років тому я познайомився з Мариною. Я нічого не домігся за ці п’ять років. Мені не вдалося її ні виховати, ні розвинути, ні навіть навчити. Вона навіть стала гіршою, ніж була, стала збайдужілою, неці­кавою. У мене нічого не вийшло,

І  я заніс Марину до графи своїх педагогічних невдач. Я всіх сво­їх учнів «розкладаю по поличках», і їх усього дві: «Педагогічні успіхи» й «Педагогічні невдачі». Я вирішив, як це не гірко усвідомлювати, що Марина — моя педагогічна невдача. Упродовж останнього року я став звертатися до неї сухіше, мало про неї думав. Вона, як мені здавалося, теж мене цуралася.

Пройшли іспити, почалися канікули. Я збирався переїжджати в ін­ше місто.

Якось на вулиці до мене підійшла дивна людина. Обличчя підлітка, маленьке, завбільшки з кулачок, але літнє, навіть старе. Дитячий вираз, дитяча міміка, але при цьому різкі зморшки, плішина, очі із червони­ми прожилками. Він горбився, як старий, але був худий і маленький, як хлопчисько.

А за день або два до від’їзду я бачив Марину востаннє. Я впізнав її скоріше за поштовхом у серці: вона йшла досить далеко від мене, спи­ною до мене. Вона була в простенькій світленькій у квіточку ситцевій сукні з паском, з букетом польових квітів у руці: на кожному її кроці вони кивали в такт своїми голівками, немов говорили: «От і все! Усе скінчено! Як сумно!» Вона йшла тихо, опустивши голову, серед високої трави й квітів, у бік цвинтаря, похований її старший брат: незадовго перед тим він розбився на мотоциклі.

Я довго стояв і дивився їй услід. І хоча мені було дуже смутно, я по­думав: «Ні, не дарма все це було, не дарма ми прожили разом ці п’ять років… Людина не грудка глини, і педагог не гончар, щоб ліпити все, що йому заманеться. Нехай вона не така, як мені хотілося б, нехай вона не мій витвір, не я її «сформував»… Але ми дуже любили одне одного, хіба не це найголовніше? Нехай світить їй ця любов бодай маленькою іскоркою!

Адже ж кажуть, що дитинство повинне бути «ресурсним місцем»: тією точкою життя, звідки ми черпаємо душевні сили, упевненість у со­бі, віру в щастя, віру в життя… Хіба не сказав Сухомлинський, що цін­ність школи розкривається там, де в дитини є улюблений учитель?.. Не­хай я не навчив її російської мови й літератури, але хіба не важливіше навчити любити?.. Ні, Марина не моя педагогічна невдача! Не туди я її записав…»

Марина, тим часом, опинилася в тіні сосон, що обступили цвинтар: майнуло востаннє її біле плаття… З тих пір я її більше не бачив.

Дитина — це людина, і вона сама обирає свій шлях. І це її право. Нам цей шлях може не подобатися. Але це не наш шлях, а її.

Завдяки Марині я зрозумів, що своїх учнів потрібно не «формува­ли», а любити й поважати. І якщо людський зв’язок виник, то це вже досягнення.

Цього навчила мене моя Марина.

Загрузка...