загрузка...

знедоленіТелефон я все-таки знайшов у сусідньому дворі. Виявилося, учи­телька ще в школі: сьогодні в них саме педрада.

Школа зовсім поруч. Старий будинок, що давно потребує ремон­ту. Неподалік елітний ліцей: там все блищить і виграє. А тут і всередині навіть штукатурка обсипається, стіни обписані, двері кабінетів начебто в шрамах; пил, задуха.

З Марією Геннадіївною я зіштовхнувся у вестибулі: тільки-но скінчи­лася педрада. Молоде, приємне миле обличчя, але якесь сіре, виснажене.

Пройшли до кабінету. Старі украй помальовані парти з відкидними кришками: я й не знав, що десь ще є такі. Пожовтілі таблиці на стінах. Малюнки дітей: на поганому папері, старі, вицвілі. Кілька чорно-білих портретів: Галілей, Коперник, Лев Толстой, Менделєєв. У всіх однакові: жорсткі, суворі — як у радянських педагогів — обличчя. Підлога закида­на папірцями.

Ми сіли: вона за свій, завалений зошитами й підручниками стіл; я — за парту навпроти. Вона чомусь страшенно нервувала: Квапилася, чи що?

Я сказав:

—  Маріє Геннадіївно! Аня завтра приведе Машу. Але водити її щодня вона не буде. До того ж Маша цілком може втекти просто з уроків…

—  Так було вже таке, господи! Скільки разів!

—   Отож… Виходить, нам потрібно поміркувати, чому вона не хоче ходити до школи…

—  Не знаю… Я до неї добре ставлюся. Як до усіх. Оцінки в неї гарні, коли вона сидить. Розумна вона…

—   Так. Але вона себе почуває приниженою. Розумієте?.. Не з вашої вини. А тому що вона з такої родини… Тому що одягнена гірше за ін­ших. Тому що в неї немає грошей. Немає ніяких іграшок… Вона ж ще маленька… Дитина не може відокремити своє соціальне «я» від духовно­го. Якщо вона соціально принижена, вона почуває себе неповноцінною в усьому… Навіть дорослій сильній людині нелегко бути ізгоєм: а як таке витримати дев’ятирічній дівчинці?.. Тому тут для неї всі чужі. Вона на­чебто серед ворогів, увесь час насторожі: боїться, що її будуть дражнити, глузувати з неї…

—  Але ж ніхто на неї не звертає уваги…

—   Так. Я й не кажу, що її насправді дражнять: я говорю, що вона цього боїться… А поза школою вона вільна, там немає цього відчуття приниженості, немає далекого й небезпечного оточення… Потрібно, щоб щось її в школі приваблювало… Ось ви сказали: ставитеся до неї, як до усіх…

—  Так. Так і є…

— Я й не сумніваюся. Але цього недостатньо. Адже у неї немає мате­рі… Її потрібно зуміти полюбити. Розумієте? Начебто це ваша дитина…

Вона опустила очі, обличчя стало замкненим, суворим. Потім миг­цем глянула: якось дивно, мені здалося — зі злістю — і сказала, відвер­нувшись:

—   Хто б нас полюбив… Ні, ви мене вибачте: я роблю, що можу… У мене теж є дочка, їй три роки. Хворіє й хворіє. Кажуть, потрібно на курорт, на південь, а де взяти гроші?.. Хто б її полюбив?.. Ні, по-моєму, ви все правильно говорите, але все-таки не ми одні все повинні роби­ти… Нехай наш уряд піклується про нас. І про Машу, і про інших таких самих… Тож вибачте…

Зі школи я вийшов, коли уже запала темрява. Сонце вже майже за­йшло, догоряючи на видноколі: по всьому небу бігли малюсінькі трішки кошлаті хмарини, ніжно-рожеві, ніби зачервонілі дівочі щічки. Потім рожеве світло почало тьмяніти, хмарини кудись розбіглися. Нёбо стало темно-ліловим, кольору стиглої сливи. На небі з’являлися перші зірки. Зійшов повний місяць.  Де-не-де вже увімкнулися ліхтарі.

Удалині на порожній вулиці з’явилися дві маленькі фігурки. Вони потрапили в смугу світла, а я був під деревами, у тіні. Я придивився: це були Маша й Віка. Вони йшли по середині вулиці, де сніг розтанув під час останньої відлиги. Маша в блакитній куртці, Віка в рожевій; обидві майже одного зросту. Я не відразу впізнав їх, тому що Віка тягла велико­го плюшевого ведмедя: вона несла його так, як жінки носять дітей.

У цій родині старші діти завжди піклуються про молодших. Тож і за­раз: Маша не несе іграшку сама, дала сестрі — для неї це таке задоволен­ня! Обличчя Віки сяяло від захоплення, оченята блищали.

І Маша йшла прямо, не горбилася. Вони весело балакали й сміяли­ся, їм зараз добре. І в Клубі їм добре: там вони такі самі, як усі. Там вони одержують те, чого їм так не вистачає: турботу, пестощі.

Взагалі їм, всім п’ятьом, добре одне з одним. І батька вони люблять, незважаючи ні на що. От якби не цей ворожий величезний світ!

Вони підходили дедалі ближче. А якщо Маша мене помітить? І я швидко повернув у бічну вуличку.

Я йшов і думав: «От і цій дівчинці я теж не зумів допомогти. Як дивно все влаштовано! От кажуть, у нас 20 % населення живе добре, а 80 %… ще недостатньо добре! А скільки-то взагалі — погано: «за ме­жею бідності». А от Старостіни — батьки Гліба— не бідні, а хіба вони живуть добре? Мабуть, Горинцеви навіть краще живуть, ніж Старостіни: їх багато, вони разом.

Можливо, люди живуть добре, тільки коли вони разом? Якщо такий ось Гліб допоміг би такій Маші, обоє стали б кращими й щасливішими… А якщо кожний б’ється сам — або сам біситься з жиру — тоді нещасливі всі? І нічим тут не можна зарадити?..»