загрузка...

Даринка — теж дуже розумна, навіть талановита дівчинка, пише оригінальні вірші. Але на обличчі її, худенькому, бліденькому, завжди нещасний переляканий вираз. Вона теж дуже самотня, у тому числі у своєму класі. Є такий термін — коефіцієнт ізольованості: і Оля, і Даша на початку року входили до цього коефіцієнту. Даринчина мама — про­дюсер на телебаченні; батько керує рок-ансамблем. Втім, не батько — вітчим. З батьком Даринки мати розійшлася

.відносини

 

 

 

 

 

З мамою ж я познайомився ось за яких обставин.

На початку року мені хотілося поговорити з «класною дамою» Даші, але «піймати» її я не зміг і передав їй записку, у якій висловив своє зане­покоєння із приводу даринчиних проблем. Класний керівник — молода вчителька — для чогось прочитала цю записку мамі, до того ж по теле­фону. І мама прийшла до школи: з’ясувати зі мною стосунки.

Це висока сильна молода жінка. Вона прекрасно одягнена й була б гарна, якби не гордовито-жорсткий холодний вираз обличчя. Мою за­писку вона зрозуміла так: я критикую її батьківські досягнення й поши­рюю про неї наклепи. Розмовляла вона нахабно, явно прагнучи прини­зити учителя, що зарвався; мене не слухала; пояснила, що якщо їй буде потрібно, вона заплатить психологові, аби він проконсультував її дочку; вихвалялася, як вона багато грошей витрачає на лікування дочки й до­гляд за нею (Даша дуже хвора дівчинка). Я вирішив припинити цю мар­ну розмову, але виявилося, що моя співрозмовниця ще не задоволена: вона почала репетувати, ображаючи мене, коли ж я вийшов з кабінету, хапала мене за руки, а потім погналася за мною по сходах, обсипаючи лайками. Але я зненацька для неї пройшов прямо в кабінет директора, і вона миттєво заспокоїлася. З директором розмовляла зовсім не так, як зі мною; я сидів навпроти, дивився на неї й думав про Даринку: «Бідна дівчинка!»

На жаль, я сам одного разу ледве не посварився з Дашею. Це було на самому початку року, коли я її ще добре не знав. Ми писали само­стійну роботу. Під час такої роботи не можна ні з ким розмовляти, якщо ж хтось порушує це правило, я маю право забрати роботу й поставити оцінку за те, що зроблено на той момент. Аж раптом Даша однією з пер­ших порушила цю заборону, і я визнав за потрібне застосувати закон зі всією суворістю: забрав у неї роботу.

Яке в неї було обличчя! Суміш болю й ненависті! Даша — дівчинка, можливо, і недуже вродлива, але обличчя в неї добре й розумне — проте зараз! Коли ж я віддав їй зошита, вона повернула його мені із запискою: Я мас не-на-ви-джу!!!» Я перевернув цей жалюгідний папірець і написав  на звороті: «А я, навпаки, до тебе дуже добре ставлюся». І вклав назад у зошит.

Наступного дня Даша, увійшовши до класу, зі мною не привіталася, але, прочитавши мою «відповідь», вона розгубилася. Сиділа зніяковіла, нещасна і, звичайно, викликала в мене величезну жалість. Але — тривав урок. А на перерві Даша, дочекавшись, поки всі вийдуть, підійшла до мене вибачатися. Але емоційний слід після цього випадку зберігався ще довго: щасливий швидко забуває образу, нещасний переживає її болісно й довго, хоча образа може бути, по суті, дріб’язковою.

Даша тяглася до мене, я це добре бачив. Дуже намагалася проявити себе на уроках. Почала носити мені книги зі своєї домашньої бібліотеки. І її той же час вона мене боялася. Навіть не через той випадок, а взагалі: нещасні самотні діти тягнуться до дорослих, у глибині душі сподіваю­чись, що хто-небудь дасть їм те, чого вони позбавлені, — але одночасно вони бояться зближення, тому що їхня душа — як роз’ятрена рана: будь-який дотик до неї спричиняє біль.

І мені потрібно було увесь час бути напоготові, щоб її знову чим-небудь не скривдити, не відштовхнути, щоб бути з нею по можливості ласкавим й одночасно не вселити помилкову надію: адже насправді за­мінити їй батьків я не можу. Я вчитель: сьогодні працюю із цим класом, завтра ні. А якщо вона сильно прив’яжеться до мене, то коли я піду, це завдасть їй найтяжчої душевної травми.

Загалом, мої відносини з Дашею — це як ходьба по дроту на висоті метрів над землею без страховки. Але найбільше мене цікавило все-таки не це. Я хотів, щоб Даша знайшла себе у своєму класі, щоб її при­йняли й полюбили. Як же це зробити?