загрузка...

      Минуло сто років від часу правління імператора Діоклетіана, і майже нічого спільного не лишилося вже у Римської держави з імперією Августа. Правда, Рим все ще вважався «матір’ю міст», «вічним містом», пануванню якого не буде кінця, все ще роздавали його жителям мільйони фунтів хліба, масла й свинини; все ще тішили їх цирковими іграми, які коштували по кілька мільйонів сестерціїв, ще призначали преторів і консулів, і засідав сенат, але давно вже імператори не жили в колишній столиці. На місці Візантія виник могутній суперник Рима, «новий Рим» — Константинополь, названий так на честь першого імператора хр истиннина Костянтина.
Тут, серед нових, розкішних палаців і християнських храмів, жив імператор із своїм двором і був створений другий сенат. А коли імперія ділилася між двома августами, правитель західної її частини жив у Трірі, на березі Рейну, або в Мілані, на півночі Італії.
Та й не в’язався новий державний устрій, створений Діоклетіаном і завершений його наступниками, з тисячолітніми республіканськими традиціями Риму.константинополь
Християнські імператори вже не були живими богами, але авторитет перемігшої, торжествуючої церкви надав їх владі нової, небаченої доти «святості». Священним був їх палац, священними й недосяжними для святотатственно! критики вважались їх накази і призначені ними чиновники й придворні.
Колись, в перші віки імперії, віль нонароджений римлянин з презирством дивився на службу при дворі або в імператорських канцеляріях. Це була справа рабів або вільновідпущеників. Перед ними плазували, але в душі вважали їх зарозумілими вискочками. Тепер найбагатші і найбільш знатні люди добивались як великої честі вищих придворних посад: «квестора священного палацу», що відав законодавством; «комітету священного майна», що управляв обширними імператорськими землями; «комітету священних щедрот», що завідував скарбницею; «магістра посад», що наглядав за провінціальною адміністрацією і численними агентами поліції, таємними і явними; добивалися також посади члена державної ради — консисторія. У погоні за близькістю до імператора, влади і багатства римляни на спинялись ні перед якими інтригами і підлотою. Дорвавшись до бажаних посад, вони смішили знищити своїх ворогів і захопили якнайбільше грошей, безсоромній грабуючи скарбницю і народ. А і наймогутніший сановник в кожну мить міг бути позбавлений майни І життя внаслідок підступів якого ні будь придворного цирульника ,юо євнуха, що їх тепер, за прикладом перського царя, тримали при собі імператори.
Люди скромніші добивалися по сад у провінціальному управлінні їх кількість там надзвичайно зросла, тому що колишні провінції, щоб ослабити завжди схильних до заколоту намісників, були поділені на менші частини, а командування провінціальним військом доручалось окремому начальнику. 10—12 провінцій з’єднувались в діоцези (всьо го їх було 15), якими управляли вікарії, а діоцези входили в одну і чотирьох префектур (на чолі з префектами), на які ділилась імперія. При всіх цих адміністраторах були величезні канцелярії, спеціальні агентинаглядачі, зобов’язані доносити про них урядові. Всі вони постійно інтригували між собою, шпіонили й вистежували, але всі однаково старались якнайбільше і якнайшвидше нажитися на своїй посаді.
Щоб утримати весь цей апарат, оплачувати військо, потрібні були колосальні засоби: продукти, гроші. Все зростав тягар податків, все біднішав народ і все нові способи натиску на нього вигадував уряд.

Загрузка...