загрузка...

У числі «ізольованих» спочатку був і Жора. Наш клас дівочий: дів­чаток у нас набагато більше, ніж хлопчиків. А Жора постійно жорстоко кривдив дівчаток, і вони його терпіти не могли.

Жора симпатичний і недурний хлопчисько, але батьки його живуть в іншій країні, а він тут, у Росії, з бабусею й дідусем. Вони гарні люди, і все-таки біль у нього в душі дуже сильний.

ізольованіОсь як було на початку року. Іде один з перших уроків літератури. Та­мара в ньому участі не бере: грає фішками. Так буває, коли приходить но­вий учитель, а в деяких дітей низький поріг психічної витривалості: все незвичне, нове їм дається важко, — щоб звикнути, потрібно якось себе заспокоїти улюбленим звичним заняттям — і тоді включитися в роботу. Так що гра фішками на уроці в цьому випадку не порушення дисциплі­ни, а само-психотерапія. Тому я Тамарі нічого й не казав і, виявляється, мав рацію: як з’ясувалося, вона обожнює вірші, артистична, емоційна й на уроках літератури стала однієї з головних «зірок». Але це потім.

А поки Тамара на мене не дивиться, не слухає й грає фішками. Жора спочатку намагається на неї наябедничати: це хлопчик — на дівчинку! Бачачи, що я на нього не звертаю уваги, він скидає частину фішок на підлогу. Сварка. Але, оскільки я знову не виявляю бажання втручатися, Тамара збирає фішки сама, однак Жора наступає на одну з них ногою, потім вихоплює її та рве.

На перерві — скандал. Тамара плаче. Жору дівчатка не випускають із класу. Мені доводиться втрутитися, але з Жорою розмовляти даремно: він ні в чому не винний, фішки валялися на підлозі самі по собі, ви­ходить, кожний міг їх взяти, а порвав він її… щоб сміття на підлозі не валялося!

Ось інша сценка з його участю.

Жора ввійшов до класу хвилин через 5 після дзвінка. У нас це не заборонено, але самостійні роботи (звичайно хвилин на 5—7) пишуть­ся завжди саме на початку уроку, так було й того дня. Переконавшись, що він уже нічого не встигає, Жора, надзвичайно роздратований, хапає свою парту й штовхає — навіть, скоріше, кидає — з такою силою, що вона боляче б’є по спинах дівчат, які сидять попереду. Ті обурені: «Ти що, божевільний?!» Я дивлюся на це зі смутком, але нічого не говорю Жорі: я вже знаю, що це даремно. Йому боляче, й тому він робить боля­че іншим. Але ж дітям цього поки що не поясниш.

Жора часто залишається після уроків поговорити зі мною. У нього потреба мати старшого друга, близького дорослого й, очевидно, саме чоловіка. Його все цікавить: мої батьки, мої захоплення, навіть мій годинник і моя сумка. Після уроків це інтелігентна й увічлива дитина. А на уроці, при всіх, він знову ущипливо насміхається, кривляється, до усіх чіпляється.

Що мені робити з Жорою? Як зарадити йому?

Загрузка...