загрузка...

Джерело історичної інформації якщо ми розкриємо довідник, то прочитаємо, що анекдот — це стисле жартівливе оповідання про будь‑яку кумедну подію. Анекдот є одним з найчисленніших видів усної народної творчості, який виник дуже давно. складається анекдот на основі недоладних і смішних випадків, які трапляються в житті, різних непорозумінь у стосунках між людьми або вигадується веселими дотепниками.

Кожен із нас в анекдоті цінує жартівливий зміст, несподіване й дотепне закінчення. Анекдоти добре запам’ятовуються завдяки обмеженій кількості дійових осіб, діалогу між дійовими особами та невеликому обсягу.

Термін «анекдот» вперше з’явився у Візантії, у книзі історика Прокопія Кесарійського, котра мала назву «Таємна історія» (550 р.) і була присвячена скандальній хроніці імператорського двору. У цьому творі історик розповів про різні випадки з особистого життя імператора Юліана та його придворних. «Анекдот» (у перекладі з грецької — те, що не підлягає розголосу й виданню) у розумінні сучасників Прокопія — це різноманітні міські плітки, чутки, пересуди. З часом анекдотами стали називати випадки з життя видатних історичних осіб, відомих людей, оповідання про їхні незвичайні вчинки, судження або ж кумедні ситуації, в які вони потрапляли.

Згодом анекдот почав стрімко розширювати свої межі, і, врешті, цим терміном почали називати гумористичні (дотепно‑смішні), лаконічні мініатюри (трапляється, що й два рядки: спитав — віповів) з гострим сюжетом і неодмінно несподіваною, комічною кінцівкою. Найбільше досягнення анекдоту — несподівана кінцівка, завжди не просто дотепна, а парадоксально влучна.

У Росії в XVIII–XIX ст. перше значення слова «анекдот» — це просто цікава історія про яку‑небудь відому людину, необов’язково із завданням його висміяти. Тогочасною класикою стали такі «анекдоти» про Потьомкіна.Термін «анекдот» в  українській літературі вперше вжив у 1822 р. Григорій Квітка‑Основ’яненко в газеті «Вісник Європи». А через 37 років по тому в Києві було опубліковано «Маленьку книжку українських анекдотів» — родоначальницю всіх наступ‑них збірок українських мініатюр.свого часу Квінт Горацій Флакк помітив, що «жарт, насмішкувате слово часто буває влучніше і визначає важливі речі краще, ніж серйозне і глибоке вивчення». якщо відволіктися від поверхового ставлення до анекдотів, то можна помітити, що часто вони набагато

більше можуть розповісти про характер історичної особистості, ніж величезна кількість офіційних документів. Наприклад, нижченаведений анекдот про Наполеона дуже влучно передає непомірні амбіції та патологічну самозакоханість французького імператора у власну персону.«Намагаючись дістати якусь книжку, що була на горішній полиці бібліотеки, і не діставши її, Наполеон звелів подати собі стільця.

— Дозвольте, ваша величносте, — сказав високий Д., — я дістану цю книжку. я вищий за вас.

— Ти, дурню, хотів сказати «довший на голову». Але я цю різ‑ницю між нами можу усунути».

Наскільки важливим джерелом стає анекдот для розуміння культурної атмосфери певного історичного періоду, свідчить факт наявності величезної кількості анекдотів про видатних філософів Давньої Греції, що дійшли до нас. Навряд чи можна якось інакше передати зміст філософських поглядів школи кініків, ніж розповідаючи анекдоти про Діогена. Деякі з них ілюструють процес розпаду давньогрецького суспільства. Поява Діогена збігається в часі із занепадом міської громади Афін. Це безпосередньо передує македонському пануванню, коли відбувся перехід до еллінізму. Відомий епізод зі світильником ілюструє ставлення філософа до афінських громадян: «Одного дня Діоген, крокуючи містом, запалив світлої пори світильника, і коли його запитали, навіщо він це зробив, той відповів: «яшукаю людину».Історичний анекдот може відтіняти історичні перспективи: «Майбутній король Англії яків II почав намовляти свого брата короля Карла II вчинити щось, що неодмінно б спричинило невдоволення палати громад. «Брате мій, — відповів король, — я стомився від блукань Європою. якщо Ви вже так прагнете подорожей, зачекайте, доки я помру». Адже до реставрації стюартів на англійському троні Карлу II довелося переїжджати від одного монаршого двору до іншого. Цікаво, що уперта політика якова II, коли він посів королівський престол, спрямована на відновлення католицизму й абсолютизму, врештірешт, призвела до «славної революції», і йому довелося залишок свого життя провести у Франції на пенсію Людовіка XIV. Мабуть, не раз йому спадали на думку слова В. Шекспіра, що «жарт інколи буває пророцтвом». Отже, чим глибший історичний пласт містить у собі історичний анекдот, тим глибшими повинні бути і наші знання історичної епохи, щоб його зрозуміти.

Наступний анекдот є справжньою порівняльною характеристикою Англії і Росії кінця XVII ст.: «Цар Петро I, перебуваючи наприкінці 1698 р. успітхіді, висловив побажання подивитися, як відбувається

кілювання (тілесне покарання на флоті, коли матроса протягують під кілем судна). Проте на той час не знайшлося людини, яка б заслуговувала на таке тяжке покарання. «Візьміть когось із моїх людей», — запропонував Петро I. «Ваша Величносте, — заперечили йому, — ваші люди зараз знаходяться в Англії, а не в Росії».

Деякі анекдоти є символами своєї епохи і закарбовують стан соціальної свідомості окремої групи суспільства: «Донька короля Людовіка XVI, граючись з однією зі своїх нянь, випадково поглянула на її руку і, машинально порахувавши пальці на її руці, здивовано закричала: «як?! — І в тебе теж п’ять пальців?!»Історичні анекдоти, з’явившись в  одну історичну епоху, не втрачають своєї актуальності, лише змінивши імена своїх персонажів. Cтендаль згадує випадок часів імперії Наполеона, що трапився з його знайомим: «Один генерал, мій приятель, вирішив організувати звану вечерю на двадцять чоловік. Він хотів замовити її у Вері, в Пале‑Рояль. Вислухавши його, Вері промовив: «Ви, звичайно, знаєте генерале, що я повинен повідомити про вашу вечерю поліції, щоб вона надіслала свого агента». Генерал дуже обурився. Згодом, зустрівши на одній нараді у імператора герцога Орантського, він заявив йому: «Це нечувано: я не можу запросити на вечерю двадцять чоловік без участі вашого агента!» Міністр вибачився, але не погодився скасувати наказ. Врешті‑решт, Фуше, попросив генерала: «Покажіть мені список запрошених». Той вручив йому список.

Ознайомившись з ним, Фуше заявив: «Немає потреби запрошувати незнайомих вам осіб». Але ж усі двадцять запрошених були високими сановниками!». У 30‑ті роки вже ХХ ст. у Радянському союзі ця історія трансформувалася в анекдот іншого змісту.

«Виключно свої»

Один громадянин хотів відсвяткувати день народження своєї дружини в присутності своїх близьких і знайомих. Тому він пішов до місцевого НКВсза дозволом.

— я зберу гостей, так, знаєте, може поспіваємо, — так щоб не було чого… Будуть у мене виключно свої…

— Будь ласка, — відповідають йому, — але щоб усе було гаразд, ми надішлемо до вас свого чоловіка… Ви не турбуйтесь, він добре одягнений, дуже чемний, освічений… До речі, хто саме у вас буде?

— Іваненко, Петренко, Лівшиц, степанков — всі виключно свої, чоловік десять.

— Так, так, чудово! То знаєте що? Ми до вас свого окремого чоловіка не надішлемо: ви уже запросили трьох наших».

Сучасний німецький філософ Петер слотердайк розглядає анекдот як своєрідну дренажну систему в колективній свідомості (таку,що регулює, збалансовує та встановлює рівновагу), як соціальний мехнізм, що примушує нас сміятися з того, що перевищує нашу здатність обурюватися. У цьому плані тоталітаризм з його політикою та ідеологією, великими словами й цинічною поведінкою стає безмежним джерелом жартів і анекдотів, що стають єдиним захистом від брутального втручання держави в особисте життя людини.

Отже, історичний анекдот — унікальне джерело наших знань, що містить такі культурно‑психологічні нюанси розвитку суспільства, які не знайшли свого відображення в інших письмових пам’ятках. Одним із перших, хто спробував на теренах колишнього Радянського союзу інтерпретувати анекдоти як джерела прихованої історичної інформації, був Юрій Борєв. Знаний у світі культуролог та Президент Академії естетитики та вільних мистецтв вважає, що виникнення історичних анекдотів в радянські часи було спричинено необхідністю в умовах тотальної цензури осмислити історичну реальність навіть з ризиком для свого життя і свободи. Вважаючи, що більшість анекдотів радянських часів — культурно‑історична форма втілення соціального досвіду інтеліґенції, Ю. Борєв застосовує для пояснення цього феномена спеціальне поняття «інтеліґентський фольклор».

Можна, звичайно, погодитися з Ю. Борєвим, але твердження, що анекдоти виникали в середовищі тільки однієї соціальної групи, викликає низку заперечень. Це особливо стосується анекдотів політичного змісту. За часів тоталітаризму політичні анекдоти існували не тільки як результат осмислення історичного процесу, а й як форма протесту народних мас проти політики, що проводилася державою.

Недарма за радянських часів анекдоти на політичну тему переслідувалися у карному порядку. як повноцінне історичне джерело анекдот можна використовувати на різних етапах уроку залежно від дидактичної мети. Історичний анекдот на уроці доцільно вводити під час мотиваційно організаційного етапу навчального заняття. Завдяки своїй емоційно привабливій формі та інтелектуальній парадоксальності анекдот якнайкраще стимулюватиме роботу учнів над навчальним матеріалом. як уже зазначалося, історичний анекдот можна використовувати як проблемне завдання, оскільки розуміння його змісту вимагає певного навчального матеріалу.

До того ж, частину уроку можна побудувати як практичну роботу учнів, де як джерела використовуватимуться історичні анекдоти. Метою таких практичних робіт може бути вивчення учнями життя пересічної людини, її турбот та страхів, особливостей культурного та побутового життя. Також завданням учнів під час практичної роботи може стати дослідження того, як у суспільній свідомості відтворилися ті чи інші історичні події.

Зазвичай зміст анекдотів не передбачає коментарів. Проте в разі використання їх під час уроку деякі з них вимагають коментарів вчителя, запитань, які допоможуть учням у проведенні історичного аналізу та інтерпретації змісту анекдотуі

Загрузка...