загрузка...

А ще в нас багато дітей забавних, смішних.

Ось, наприклад, Надійка Дубовикова і Юля Грушина. Вони разом сидять. Оце вже парочка! Справжні Пат і Паташон.

ооНадійку я називаю собі «Дубовичок». Дубовичок маленький, ху­дорлявенький, але з величезними, здивованими, як у кошеняти, очи­ма. І почерк у неї такий, що на одну роботу йде півзошита. Дубовичок надзвичайно спритний: тільки-но кинеться куди-небудь, так обов’язко­во або на ріг стола наштовхнеться, або на чиюсь ногу — наприклад, на Юліну. Анна що ж іще в цієї Юлі можна наштовхнутися, якщо вона вдвічі вища за Надійку?

Юля імпульсивна, рвучка, безладна, ноги в неї довгі, руки довгі, і вона ними любить розмахувати в усі сторони. Юля б’ється із хлоп­чиськами й лається на всі заставки. Перший час з-за її парти велося справжнє бомбардування класу: то відтіля летіла ручка, то гумка, то пляшечка клею, а нерідко й книга. Скінчилося це бомбометання тра­гічно: важка пляшка з клеєм потрапила в обличчя Юлі Тимофєєвій.

Юля плакала, а я висловився з приводу «бомбометань» настільки суво­ро, що вони майже припинилися.

При всьому цьому Юля — найдобріша істота. А вчиться так собі, але її це анітрошки не засмучує. Юля людина життєрадісна, більше того, бурхливо життєрадісна: звідси бійки, вічні синці й гулі. Але ніхто не об­ражається на Юлю, і вона ні на кого не тримає образ.

Але найсмішніша людина в нас — Настя Єршова. Вона маленька, худорлявенька, руденька, погляд у неї гостренький, плечі гостренькі, носик гостренький і навіть вушка гостренькі — вся така собі дуже ко­люча дівчинка;

На це є свої причини. Настя сидить за першою партою — і не ви­падково: вона майже сліпа. Я її називаю «сліпе курча». Коли потрібно щось писати на дошці, Настя нічого не бачить, , навіть надягнувши свої «окуляри», тому вона «вилазить» до дошки (у нас це не заборонено) й, уткнувшись у неї, розбирає написане. При цьому вона закриває собою дошку, і клас нічого не бачить.

Коли Настя виконувала цей маневр на початку року, це неодмін­но призводило до скандалів: на неї шикали, робили єхидні зауваження («Пішла геть!», «Ти не скляна!»), вона огризалася. І це була її позиція в класі: вічно в позі самозахисту. Ось чому вона так схожа на їжака.

Настя недоброзичлива до своїх однокласників: їй легше зносити їхні кпини й глузування, переконавши себе, що вони не занадто вже гарні люди — тож чи варто звертати на них увагу?

Як зробити так, щоб Настя «відтанула», перестала вічно нащетиню­ватися в жалюгідній й агресивній позі самозахисту: адже це її формує?

Взагалі, атмосфера в класі в нас спочатку була недоброю й не дружною: багато дітей намагалися звернути на себе увагу — так при­вчені: хто перший «вилізе», піднімає руку, скаже, — той і молодець. Одне до одного ставилися, як до конкурентів. Нічого одне про одно­го не знали й не цікавилися дізнатися. Колективу ніякого: угрупо­вання, тусовки — кожна сама по собі. Лідерів, суспільної думки не було й поготів.

Може, хтось скаже: «Який важкий клас!» Я почав працювати з діть­ми 23 роки тому назад, і повинен сказати: клас досить звичайний. І на­віть один із найблагополучніших моїх класів.

Загрузка...