загрузка...

кінецьОдного разу, на початку уроку, я сказав йому:

—   Глібе, мені потрібно з тобою поговорити.

Сказав наполегливо, твердо. Він підвів голову, дивлячись на стіну за моєю спиною (він ніколи не дивиться в очі).

Я сказав:

— Боюся, мені доведеться повернути гроші твоїм батькам…

Отут він зацікавився й навіть мигцем глянув в очі.

—     У нас немає результату, розумієш?.. Твої оцінки з російської ті самі, що й раніше. За що ж я беру гроші?.. Чесно кажучи, мені буде дуже тяжко їх повернути: адже я вже частину витратив…

—  А у вас… діти є?

Це він вперше зацікавився мною, моїм життям!

— Є, двоє. І дуже хвора стара мама… Мені б дуже не хотілося повер­тати ці гроші, але доведеться. Розумієш?

Він опустив голову.

— А може… Не треба повертати?

—  Треба. Я інакше не можу… Хоча… Ти міг би мені допомогти.

Отут він зовсім вже пильним поглядом подивився мені в очі: і помітив у нього якийсь дивний, дорослий.

—  А як?

— Дуже просто. Зараз тільки я хочу, щоб ти став краще вчитися з російської. Але ж загалом навчаєшся ти. Але ти цього зовсім не хочеш. тобі байдуже. Ось тому нічого й не виходить… Тобі потрібно захотіти навчитися добре з російської мови…

—  Як це?

— А так… Не заради себе — я знаю, для тебе це неважливо: а заради мене. Щоб допомогти мені. Розумієш?

Він довго мовчав, потім сказав дуже серйозно:

— Добре!

Через місяць наші уроки припинилися.

Можна було й далі живитися з цієї годівниці: його батьки не за­перечували — але я вирішив: годі! Скінчилася чверть: Гліб написав контрольну з російської на «п’ятірку» — у чверті в нього вийшла «чітвірка».

Батьки приготували для мене розкішну вечерю — на прощання. Підмовитися було незручно. Вони були дуже задоволені, але, мені зда- нося, не сином і не мною — а собою. Таке було сяйво самовдоволен­ня на їхніх обличчях. Вони купили синові «четвірку» з російської. За іроші.

Усе можна купити за гроші. Головне, мати багато грошей і добре за­платити. Маєш дитину? Треба про неї піклуватися. Тобто все їй купувати. Комп’ютер. Плеєр. Відик. Освіту. Кар’єру. Успіх. Щастя.

Усе купується за гроші! Я давно помітив: їм нема про що розмовляти із сином. Запитають про школу, про оцінки — і не знають, що ще сказати. А батько — той цілими днями просто не буває вдома.

Я страшенно об’ївся, дарма що з кожного блюда тільки зняв пробу. Господиня щиро мене пригощала, але я відразу здогадався: це не воне готувала. Хоча вона ніде не працює. Домогосподарка! Запросила кухо­варку. Добре заплатила. Гліб, як завжди, провів мене до хвіртки. У дворику горіли круглі ліхтарі. І зовсім не було видно неба. Вияв­ляється, ліхтарі гасять небо. Його не видно, начебто й зовсім немає! І ці люди живуть без неба: без місяця, без зірок, без заходів і світанків. їхнє життя освітлює тільки кришталева люстра.

Я міцно, по-чоловічому, потис Глібові руку. Він посміхнувся простою відкритою хлоп’ячою посмішкою, і я подумав: «Ось такий ти насправді! Тільки ти сам ще цього не знаєш!»

Простягнув руку й Гері. Бульдог понюхав, позіхнув — і відвернувся. Гліб голосно — і зовсім не чемно — зареготав.

Я вийшов на вулицю, озирнувся: він стояв, засунувши руки в кишені, поруч із собакою: високий, кутастий, як завжди, недбало зачесаний. Звичайний хлопчисько.      |

І я подумав: «Він мені так допоміг!.. А я? Чому я нічим не можу до­помогти йому?»

Загрузка...