загрузка...

Образ Криму у громадських суспільно-історичних уявленнях не однозначний. Для декого це якась «неукраїнська Украї­на, постійне джерело і давніх, і новітніх конфліктів та суперечок, така собі колонія, наявність якої підкреслює європейський статус» держави. Для інших Крим залишається, як і тисячоліття тому, вікном України у великий світ, що поєднує нас зі світовими цивілізаціями, з далекими і близькими (і не тільки південними) сусідами.

Згадаємо, що Крим, а саме — його чорноморське узбережжя, гори та передгір’я — це найблагодатніша за природними умовами земля на Ук­раїні, єдина, яка перебуває за межею нульової січневої ізотерми — кліма­тичного кордону західного світу. То­му так приваблює Крим людей з усієї України та поза нею. Як у ми­нулому приваблював найрізнома­нітніші племена і народи.

Тут перехрещувалися широтні та меридіанальні торговельні шляхи світового значення, зустрічалися та поєднувалися господарчі та куль­турні традиції, сповідувалися різно­манітні національні та світові релігії, стикалися інтереси «наддержав» різний епох та місцевих державних утворень. І всі ці племена, народи, держави, громади, історичні проце­си та події залишили по собі наочні пам’ятки — від неандертальських печер до меморіалів Великої Вітчиз­няної війни. їхня концентрація на досить невеликих просторах, охоп­лення практично усіх історичних епох — кам’яної та бронзової доби, античності, середньовіччя, нових та новітніх часів, що є свідоцтвом без­перервності історичного поступу, найвигідніший зв’язок з навколиш­нім середовищем перетворюють Крим^ на унікальний «хронотоп», острів живої історії, який не має аналогів в інших регіонах України.

З   його історичними пам’ятниками, так чи інакше, знайомляться, відві­дуючи кримські курорти, і кияни, і харків’яни, і галичани. Так, у пев­ному культурному сенсі жива історія Криму об’єднує країну. І це надає особливого значення вивченню іс­торії півострова, зокрема давньої та середньовічної, часів становлення світової цивілізації, у якому його населення брало безпосередню участь. Для полегшення ознайом­лення з нею й призначена наша хро­нологічна таблиця.

До її створення спонукав вихід у світ кількох нових оригінальних науко­во-популярних праць з історії на­родів Криму та його уславлених іс­торичних пам’яток. Авторський ко­лектив у складі відомих дослідників з Херсонесу Таврійського С. Б. Сорочана, В. М. Зубаря та Л. В. Мар­ченко випустив книги «Жизнь и ги­бель Херсонеса» (2001) та «Херсо­нес — Херсон — Корсунь» (2003), а власне доктор історичних наук Сергій Борисович Сорочан, керів­ник Археологічної експедиції «Ци­тадель» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна ви­дав. минулого року книгу «Визан­тийский Херсон (II пол. VI — І пол. X ст.) Очерки истории и культуры». Нещодавно побачило світ вже третє видання збірки «От киммерийцев до крымчаков: народы Крыма с древнейших времён до конца XVIII в,», серед авторів якої науков­ці Таврійського національного уні­верситету ім. В. І. Вернадського, їх­ні колеги з інших дослідницьких центрів Криму, Україні; та закор­доння. Ці книги не просто популя­ризують новітні наукові дані. Авто­ри поставили своїм завданням пере­глянути застарілі наукові концепції й подолати позанаукові стереотипи і спекуляції навколо суспільно-по­літичного та етнодержавного аспек­тів історії півострова, розвивати на­уковий підхід до його історії та пам’яток.

У  передмові до останньої з названих праць сказано: «Навряд чи знай­деться людина, яка, не знаючи таб­лиці множення, ризикне проголо­сити себе математиком і запропону­вати рішення будь-якої складної теореми. У гуманітарних науках, на­приклад, в історії, така ситуація ви­никає постійно. Прочитавши дві-три статті про скіфів і не підозрюю­чи, що на цю тему написані тисячі книг, автор береться за розповідь про походження цього народу, його історію і, гірш за все, про його нащадків, що нібито процвітають й у наш час. З’являється, здається, психологічний феномен, відповідно до якого не дуже освічені аматори намагаються відшукати своїх влас­них предків серед якнайдавніших та як найславетніших народів. Існує і пряме політичне замовлення на доведення автохтонності того чи ін­шого етносу, що, на думку замовни­ків, мусить прислужитися доведен­ню його особливих політичних прав. Всі ці тенденції змушують сумувати істориків».

Новітній погляд на історію Криму дозволяє роздивитися у змішанні різних «зовнішніх впливів» цілісну картину конкретних історичних об­ставин. а в історії Таврики — кон­текст розвитку світової цивілізації. ;

Пропонована хронологічна таблиця  розглядає історію античного та середньовічного Криму, а точніше Таврики (але не губернської Таврії  або літературно-романтичної Тавриди і з огляду перш за все на етнороль античних полісів, середньовіч­них міст та державних утворень в навколишньому світі, у понтійському та східноєвропейському просторі, у зв’язках із сусідніми дер­жавами і народами. Увага зосере­джується на історичних містах та пам’ятках сучасного Криму, з якими має змогу ознайомитися будь-який відвідувач півострова. На такій ос­нові здійснено спробу охаракте­ризувати окремі століття історії пів­острова, ввести елемент її періоди­зації.

Саме за античності та середньовіччя суперництво південних при­морських і невіддалених від них гірських та передгірних міст, зане­пад одних та піднесення інших най­більш яскраво характеризує того­часні історичні процеси. Херсонес Таврійський, Пантикапей Бос- порський та Неаполь Скіфський ве­ли боротьбу за панування на шляхах з   Еллади у Скіфію, за домінування маршруту Понтом та Борисфеном на заході, Меотідою та Танаїсом на сході та суходолом через степи на північ відповідно. Згодом Херсон-Корсунь-Горзоні, Сугдея-Сурож- Солдайя (пізніше Суу-Даг та Су­дак), Кафа-Феодосія та Солхат, який поширив свою татарську назву Крим (зараз — Старий Крим) на весь півострів, перебирали одне в одного панівне значення на тав­рійській ланці Великого Шовкового шляху, роль якої стрімко зросла у ХНІ ст., після падіння Константи­нополя, за часів останнього етапу Хрестових походів та монгольської навали.

Інша ситуація склалася з кінця XV ст., коли Крим був поділений між татарським ханством у степах та турецьким санджаком на південно­му узбережжі. Щоправда, і тут мож­на було б продовжувати зіставлення за принципом «Схід — Захід» — ту­рецька Кафа з одного боку, а з іншо­го — Бахчисарай з Гезлевом (Євпа­торією), державна та духовна столи­ця ханства. Проте саме на цьому етапі історії Криму ми зупинимо наш огляд. Населення полишає двотисячолітній Херсонес, змінюються політичні та економічні орієнтири, а відповідно, і господарсько-полі- тичні центри, звужується сфера контактів півострова — з фактично світової до вузькорегіональної. Але вважати це кінцем кримського се­редньовіччя чи віднести його до подій трьох століть потому— пи­тання надто глибоке для нашої розробки.

Згадуючи про добу Кримського ханства, вважаємо за доцільне нага­дати лише про одну обставину. Кримські татари тих часів були фак­тично двома різними народами. На приморському півдні, у турецьких володіннях мешкали тати — тюркізовані нащадки середньовічного греко-готоаланського населення — так само, як і їхні сусіди уруми (ромеї), «кримські (або «гірські») хрис­тияни», які зберегли вірність право­славній релігії предків. Нащадки урумів, відомі у XIX—XX ст. як маріупольські греки, зараз є час­тиною грецької громади України. А в степах ханства кочували при­бульці з Азії — ногаї, сородичі пле­мен Буджаку та Єдісану на заході та Нижнього Поволжя і Передкавказзя на сході. На відміну від татів, во­ни мали виразні монголоїдні риси і жили скотарством та полюванням на ясир. Серед міського населення ханства переважали вірмени, уруми, караїми, євреї-кримчаки, цигани тощо. Таким був епілог етнодержавної історії давньої Таврики, до якої і звертається наша хронологічна таблиця (див. табл.).