Образ Криму у громадських суспільно-історичних уявленнях не однозначний. Для декого це якась «неукраїнська Україна, постійне джерело і давніх, і новітніх конфліктів та суперечок, така собі колонія, наявність якої підкреслює європейський статус» держави. Для інших Крим залишається, як і тисячоліття тому, вікном України у великий світ, що поєднує нас зі світовими цивілізаціями, з далекими і близькими (і не тільки південними) сусідами.
Згадаємо, що Крим, а саме — його чорноморське узбережжя, гори та передгір’я — це найблагодатніша за природними умовами земля на Україні, єдина, яка перебуває за межею нульової січневої ізотерми — кліматичного кордону західного світу. Тому так приваблює Крим людей з усієї України та поза нею. Як у минулому приваблював найрізноманітніші племена і народи.
Тут перехрещувалися широтні та меридіанальні торговельні шляхи світового значення, зустрічалися та поєднувалися господарчі та культурні традиції, сповідувалися різноманітні національні та світові релігії, стикалися інтереси «наддержав» різний епох та місцевих державних утворень. І всі ці племена, народи, держави, громади, історичні процеси та події залишили по собі наочні пам’ятки — від неандертальських печер до меморіалів Великої Вітчизняної війни. їхня концентрація на досить невеликих просторах, охоплення практично усіх історичних епох — кам’яної та бронзової доби, античності, середньовіччя, нових та новітніх часів, що є свідоцтвом безперервності історичного поступу, найвигідніший зв’язок з навколишнім середовищем перетворюють Крим^ на унікальний «хронотоп», острів живої історії, який не має аналогів в інших регіонах України.
З його історичними пам’ятниками, так чи інакше, знайомляться, відвідуючи кримські курорти, і кияни, і харків’яни, і галичани. Так, у певному культурному сенсі жива історія Криму об’єднує країну. І це надає особливого значення вивченню історії півострова, зокрема давньої та середньовічної, часів становлення світової цивілізації, у якому його населення брало безпосередню участь. Для полегшення ознайомлення з нею й призначена наша хронологічна таблиця.
До її створення спонукав вихід у світ кількох нових оригінальних науково-популярних праць з історії народів Криму та його уславлених історичних пам’яток. Авторський колектив у складі відомих дослідників з Херсонесу Таврійського С. Б. Сорочана, В. М. Зубаря та Л. В. Марченко випустив книги «Жизнь и гибель Херсонеса» (2001) та «Херсонес — Херсон — Корсунь» (2003), а власне доктор історичних наук Сергій Борисович Сорочан, керівник Археологічної експедиції «Цитадель» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна видав. минулого року книгу «Византийский Херсон (II пол. VI — І пол. X ст.) Очерки истории и культуры». Нещодавно побачило світ вже третє видання збірки «От киммерийцев до крымчаков: народы Крыма с древнейших времён до конца XVIII в,», серед авторів якої науковці Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, їхні колеги з інших дослідницьких центрів Криму, Україні; та закордоння. Ці книги не просто популяризують новітні наукові дані. Автори поставили своїм завданням переглянути застарілі наукові концепції й подолати позанаукові стереотипи і спекуляції навколо суспільно-політичного та етнодержавного аспектів історії півострова, розвивати науковий підхід до його історії та пам’яток.
У передмові до останньої з названих праць сказано: «Навряд чи знайдеться людина, яка, не знаючи таблиці множення, ризикне проголосити себе математиком і запропонувати рішення будь-якої складної теореми. У гуманітарних науках, наприклад, в історії, така ситуація виникає постійно. Прочитавши дві-три статті про скіфів і не підозрюючи, що на цю тему написані тисячі книг, автор береться за розповідь про походження цього народу, його історію і, гірш за все, про його нащадків, що нібито процвітають й у наш час. З’являється, здається, психологічний феномен, відповідно до якого не дуже освічені аматори намагаються відшукати своїх власних предків серед якнайдавніших та як найславетніших народів. Існує і пряме політичне замовлення на доведення автохтонності того чи іншого етносу, що, на думку замовників, мусить прислужитися доведенню його особливих політичних прав. Всі ці тенденції змушують сумувати істориків».
Новітній погляд на історію Криму дозволяє роздивитися у змішанні різних «зовнішніх впливів» цілісну картину конкретних історичних обставин. а в історії Таврики — контекст розвитку світової цивілізації. ;
Пропонована хронологічна таблиця розглядає історію античного та середньовічного Криму, а точніше Таврики (але не губернської Таврії або літературно-романтичної Тавриди і з огляду перш за все на етнороль античних полісів, середньовічних міст та державних утворень в навколишньому світі, у понтійському та східноєвропейському просторі, у зв’язках із сусідніми державами і народами. Увага зосереджується на історичних містах та пам’ятках сучасного Криму, з якими має змогу ознайомитися будь-який відвідувач півострова. На такій основі здійснено спробу охарактеризувати окремі століття історії півострова, ввести елемент її періодизації.
Саме за античності та середньовіччя суперництво південних приморських і невіддалених від них гірських та передгірних міст, занепад одних та піднесення інших найбільш яскраво характеризує тогочасні історичні процеси. Херсонес Таврійський, Пантикапей Бос- порський та Неаполь Скіфський вели боротьбу за панування на шляхах з Еллади у Скіфію, за домінування маршруту Понтом та Борисфеном на заході, Меотідою та Танаїсом на сході та суходолом через степи на північ відповідно. Згодом Херсон-Корсунь-Горзоні, Сугдея-Сурож- Солдайя (пізніше Суу-Даг та Судак), Кафа-Феодосія та Солхат, який поширив свою татарську назву Крим (зараз — Старий Крим) на весь півострів, перебирали одне в одного панівне значення на таврійській ланці Великого Шовкового шляху, роль якої стрімко зросла у ХНІ ст., після падіння Константинополя, за часів останнього етапу Хрестових походів та монгольської навали.
Інша ситуація склалася з кінця XV ст., коли Крим був поділений між татарським ханством у степах та турецьким санджаком на південному узбережжі. Щоправда, і тут можна було б продовжувати зіставлення за принципом «Схід — Захід» — турецька Кафа з одного боку, а з іншого — Бахчисарай з Гезлевом (Євпаторією), державна та духовна столиця ханства. Проте саме на цьому етапі історії Криму ми зупинимо наш огляд. Населення полишає двотисячолітній Херсонес, змінюються політичні та економічні орієнтири, а відповідно, і господарсько-полі- тичні центри, звужується сфера контактів півострова — з фактично світової до вузькорегіональної. Але вважати це кінцем кримського середньовіччя чи віднести його до подій трьох століть потому— питання надто глибоке для нашої розробки.
Згадуючи про добу Кримського ханства, вважаємо за доцільне нагадати лише про одну обставину. Кримські татари тих часів були фактично двома різними народами. На приморському півдні, у турецьких володіннях мешкали тати — тюркізовані нащадки середньовічного греко-готоаланського населення — так само, як і їхні сусіди уруми (ромеї), «кримські (або «гірські») християни», які зберегли вірність православній релігії предків. Нащадки урумів, відомі у XIX—XX ст. як маріупольські греки, зараз є частиною грецької громади України. А в степах ханства кочували прибульці з Азії — ногаї, сородичі племен Буджаку та Єдісану на заході та Нижнього Поволжя і Передкавказзя на сході. На відміну від татів, вони мали виразні монголоїдні риси і жили скотарством та полюванням на ясир. Серед міського населення ханства переважали вірмени, уруми, караїми, євреї-кримчаки, цигани тощо. Таким був епілог етнодержавної історії давньої Таврики, до якої і звертається наша хронологічна таблиця (див. табл.).
