загрузка...

Ось уже три роки минуло, як лідієць Леодавл, що вирушив на кораблі в торгових справах на острів Самое, пропав безвісти. Три роки сім’я його, що жила в Сардах, головному місті Лідії, нічого не чула про нього. Думали, а що як  він загинув у морі. Але потім прибув грецький купець Афінодор, який плив разом з ним, розповів, що корабель захопили пірати, йому вдалось викупитися за великі гроші, а всіх інших обернули в рабів і продали різним хазяям на рабському ринку на острові Хіос. Дружина Леодавла пробувала дізнатись, де її чоловік, але марно. Та якби вона й довідалась, то, однак, стільки грошей, щоб їх вистачило на викуп здорового, сильного чоловіка з рабства, у неї не було.

І от якось уночі, коли сім’я Леодавла вже втратила всяку надію коли-небудь його побачити, хтось тихо постукав у двері. Старший син вийшов із собакою і злякано відскочив назад. Стояв сивий дід, одягнений у лахміття, з покаліченою лівою рукою, широким шрамом через усе обличчя і гнійними очима. Але найстрашнішим було величезне криваво-червоне тавро через увесь лоб, на якому було випалено: «Поверни втікача Клідему». Син Леодавла, злякавшись, хотів знову зачинити хвіртку, але раптом звернув увагу на те, що його злий собака, який завжди кидавсь на чужих, особливо на брудних і обірваних бродяг, не гавкає і не кусається, а по-дружньому махає хвостом і лиже руки голодранцю. І враз юнак зрозумів: цей страшний старик — його батько, який тільки три роки тому виїхав здоровим, дужим чоловіком сорока двох років, без єдиної сивої волосини.

На крик юнака вибігла вся сім’я. Батька ввели до кімнати, вимили, переодягли і нагодували, але всі відвертали очі від нього — такий страшний був у нього вигляд. Коли Леодавл трохи отямився, почав розповідати про свої нещастя.

«На ринку рабів на Хіосі всіх покупців приваблювали мій зріст, здоров’я і м’язи. Гроші відняли пірати; я не міг обіцяти, що мене викуплять, бо знав, що у вас немає таких грошей. А ремесла я ніякого не знав. Багатий афінянин, помітивши, що я не тільки сильний, а ще й письменний, купив мене, щоб поставити наглядачем над рабами на руднику, який він узяв в оренду в Афінської держави. Там часто бунтували раби, і щоб бути наглядачем.
Недовго пробувши в дорозі, ми з хазяїном припливли до афінської гавані Пірей, а звідти у супроводі прикажчиків та інших рабів мене відправили на рудник. Я побачив кілька сотень рабів, які спали у нашвидку збитому бараці, де вільно гулив вітер. З дощок були збиті двоповерхові нари, частина рабів спала покотом на підлозі; інші, також щільно один до одного, на нарах. Сморід стояв нестерпний; у багатьох рабів були шрами від ударів і гнійні рани, які ніхто не перев’язував, ніхто не лікував. На лобі в багатьох були випечені тавра. Спати рабам дозволялося тільки п’ять годин; один раз на день їм давали рідку юшку з борошна, а працювати вони мусили вісімнадцять годин на добу. І якою це була робота! Невеликими тупими лопатками вони з великими зусиллями вкопувалися в землю. Лежачи на спині, вибивали породу молотком: пил і дрібне каміння безперервно сипалися у вічі. Дихати було нічим: час від часу доводилось запалювати каганець — мотузяний гніт, опущений в олію, від чого в шахті ставало ще паркіше. Я й інші наглядачі мусили стежити, щоб стукіт молотків не припинявся; як тільки стукіт молотка затихав, я повинен був вповзати всередину, відшукати винуватця, витягати його на поверхню і бити ба-
тогом. Ніяких скарг і виправдовувань вислуховувати не дозволялося; я мав заздалегідь вважати, що кожна скарга — прикидання. Якщо повірити скарзі одного, то всі почнуть скаржитись, бо всі вкрай змучені і працювали над силу. Щодня з рудника вивозили по кілька трупів.
Одного разу я сказав хозяїнові, що таке ведення господарства дуже збиткове: за раба платять великі гроші, а він через деякий час гине. Хазяїн відповів, що я нічого не розумію в справах: вже понад двадцять років безперервно тривають війни, на морі панують пірати, і рабів на ринку так багато, що їх можна купити за безцінь. У середньому кожний раб може прожити на руднику 3—4 роки. Своєю працею за цей час він втроє або вчетверо покриває витрати на його купівлю і на жалюгідне харчування. Я зрозумів, що звертатись до совісті цієї людини було б марно, але не міг більше лишатись наглядачем і вирішив тікати.

Хазяїн не раз посилав мене в супроводі прикажчиків та інших наглядачів у Пірей за новими рабами, провіантом та інструментами. Під час однієї такої подорожі я випадково зустрів Гірандеса, сина мого приятеля Кройса, який давно залишив Сарди і жив метеком у Піреї. Зважаючи на те, що ніхто з моїх супутників не розумів по-лідійськи, я почав розмовляти з Гіраіндесом і дізнався, що Кройс цими днями повернувся на батьківщину і що, коли я зможу втекти, Гірандес сховає мене і допоможе повернутися додому.

Згодом виявилось, що мої супутники здогадались, про що я розмовляв із земляком. Коли ми наступного разу вирушили в Пірей, вони взяли із собою собак і не спускали з мене очей. Дорогою, коли ми йшли берегом струмка, я зірвав стеблину очерету, ніби для того, щоб спиратись на неї, як на палку. Коли я відстав і спробував сховатись в одному з бічних провулків, вони кинулись за мною, спустили собак, встигли забігти наперед і відрізали мені шлях до провулку. Становище ставало безвихідним і мені не лишилось нічого іншого, як пірнути під воду. Завдяки очеретині я міг дуже довго бути під водою, бо, виставивши назовні маленький кінчик її, я міг дихати повітрям. Пробравшись між суден, я поплив у відкрите море. Я був фізично міцним, умів добре плавати, і мені вдалося непоміченим відпливти далеко за берегом. Я побачив корабель, що плив на сусідній острів Евбею. Підпливши до нього, я сказав, що мій човен перекинувся. Мені повірили і відвезли на Евбею до міста Каріст.

На жаль, у Карісті я нікого не знав. У мене було із собою кілька драхм хазяйських .Мені дали роботу в кузні, яку я завдяки моїй силі швидко освоїв.
У майстерні коваля найкраще жилося рабам, які знали ремесло і мали власний інструмент. Вони жили окремо, на своїх квартирах, приходили на світанку і, як тільки починало темніти, йшли додому. Хазяїн платив їм небагато, але вдома вони підробляли в різних замовників. Дехто з них складав гроші, щоб викупитись на волю. Гірше було становище вільних чорноробів, які не знали ремесла, як-от я. Ми працювали з ранку до пізньої ночі тільки за обід та приміщення. Правда, хазяїн обіцяв нам згодом видати платню, але досвідчені люди сміялися з цієї обіцянки.

Зовсім погано було в майстерні простим рабам, які не знали ремесла. Здебільшого це були хлопчики. Спати їм дозволялось тільки 5 годин на добу, тому весь день вони ходили сонні. Але як тільки ненароком під час роботи закривали очі, їм давали ляпаса або били яким-небудь важким інструментом. Іноді хазяїн і його помічники кололи їх шпильками або обпікали запаленою скалкою. За всяку провину їх нещадно били майстри, змушуючи виконувати одноманітну, запаморочливу роботу. Кваліфікованої роботи майстри не навчали, боячись, щоб хлопчики, пізніше не зайняли їхніх місць. В ергастерії (так називалися ремісничі майстерні) було, звичайно, не так душно, як у шахті, але раби місяцями не виходили з напівтемних приміщень на свіже повітря і через те були бліді, як привиди.

Та мені «є пощастило. Повернувшись до майстерні, ‘я несподівано застав там брата мого афінського хазяїна, який прийшов за кайданами для рабів. Звичайно, я вже подбав, щоб мене не можна було пізнати. Усе життя я носив довге волосся і бороду; тепер поголився, зголивши навіть брови, і став скидатись на молодого єгиптянина. Помітивши брата хазяїна, я швидко прослизнув до ергастерію, де працювали раби, але, на моє лихо, він одразу впізнав мене.

Мій новий хазяїн, коваль, найбільше боявся видатися переховувачем збіглих рабів, а тому з рабами оточив ергастерій. Мені не вдалось вирватися з їх рук. Мене зв’язали і відвезли назад до Афін.

Попередній хазяїн поставився до мене дуже милостиво, що було несподіванкою для всіх. Мені дали тільки двадцять ударів істрихідою. Так називався великий бич, в який були вплетені загострені кісточки. Після цих ударів я кілька днів пролежав на землі, обливаючись кров’ю; рани нагноїлися, але загалом я очуняв і міг продовжувати роботу. Проте хазяїн попередив, що коли я ще р.аз втечу, він поставить мені тавро і закатує до смерті.

Мене поставили носити важкі мішки з породою. Від цього надвечір спина нила й горіла. Зате я працював на свіжому повітрі. Здавало-
ся б, мене можна було тільки жаліти, та серед рабів були такі, які заздрили, що я не працював у шахтах і що хазяїн покарав мене за втечу досить поблажливо. Один з таких розповів мені, що вирішив тікати, домовившись із корабельником, і запропонував мені та ще кільком рабам тікати разом. Я зрадів, але виявилось, що це пастка. У місці, куди я втік за його вказівкою, підстерігала засада, послана хазяїном, і мене впіймали. Інші раби, на щастя, не мали змоги вийти з шахти і не з’явилися.

Немає сил розповісти, що зі мною потім зробили. Насамперед підвісили на мотузяну драбину і почали викручувати руки й ноги, вимагаючи, щоб я назвав рабів, які збиралися втікати разом зі мною. При цьому мені переламали ліву руку. Зрештою я назвав найбільш відданих хазяїнові донощиків і негідників. Не знаю, чи повірили вони, але катування, нарешті, припинили. Потім мене били батогом. Хазяїн батогом розсік мені обличчя, як ножем. Після цього прийшов таврувальник з фарбою та голками і поставив мені на лобі це тавро. Не чекаючи, доки я хоч трохи очуняю, мені дали молоток і відправили в забій. У шахті я в нестерпних муках працював півроку, майже не одержуючи їжі. Сам не розумію, як вижив.

Нарешті, у мене визрів план нової втечі — адже втрачати було нічого. Коли я ще був наглядачем, то бачив, що робили з рабами, коли вже не було сумніву, що вони вмирають: з ними ніхто не хотів панькатись, годувати не було рації, тому їх скидали живими в рів за шахтою, де гнило багато трупів померлих рабів.
Я вирішив прикинутись умираючим. Для цього подряпав собі в роті гострим камінцем. І коли до мене підійшов наглядач, я відкрив рота — звідти пішла кров. Потім я впав на землю. І хоч вія нещадно бив і топтав мене, я не підводився, а тільки сопів і безтямно поводив очима, як це спостерігав раніше в інших умираючих. Наглядач доповів прикажчику, удвох вони підняли мене, понесли і кинули у рів, на купу трупів. Я впав на м’яке і тому не дуже розбився. Довго лежав я серед смердючих трупів, що кишіли черв’яками, мало не задихнувшись від смороду. Уночі поповз до протилежного краю рову. Я був слабий і кілька разів зривався вниз, але, нарешті, видерся на поверхню. На щастя, собаки не загавкали, мабуть, тому, що від мене тхнуло трупним запахом. Я не міг не розуміти, що моє становище безнадійне: кожний, хто знайде таврованого раба, негайно ж поверне його власникові. Справді, хоч як тихо я пробирався, на півдорозі до Пірея мої рухи почув якийсь подорожній і наздогнав мене. Я приготувався задушити його, знаючи, шо, коли навіть здамся добровільно, мене чекає неминуча смерть.

На мить я глянув на того, кого збирався задушити. Це був Гірандес, син Кройса, який обіцяв допомогти мені втекти першого разу. Він жахнувся, побачивши, яким я став, але не злякався переслідувань і не забув дружби з давнім приятелем і земляком його батька. Гіраін-дес зав’язав мені лоб хусткою, щоб не видно було тавра, відвів мене в темряві до себе. Потім з вірною людиною відправив до Сард.  Три роки пробув я в чудовій Елладі, у знаменитих Афінах, про які чув стільки хорошого. Прокляття їм!»

Загрузка...